Партійні системи й партійні коаліції

Партійна система — це об’єднання, спільність взаємоза­лежних політичних партій, що прагнуть до встановлення, утримання та здійснення влади. Партійні системи є своєрідни­ми механізмами конкуренції та взаємодії партій у боротьбі за владу та її практичне використання.

У країнах Заходу існують однопартійні, двопартійні, «двопо- ловинні» та багатопартійні системи.

Основоположною ознакою однопартійної системи є монополія однієї партії на владу. Подібні системи можуть існувати при то­талітарних та авторитарних режимах. Однопартійні системи мо­жуть бути як реально однопартійними (існує й править одна пар­тія), так і формально однопартійними (незважаючи на існування кількох партій, владу контролює одна партія-гегемон). Така сис­тема існує в сучасній КНР, де поряд з правлячою Комуністичною партією Китаю є ще вісім.

Двопартійна система характеризується постійною конкуренці­єю між двома основними партіями (реально політичних партій у країні може бути більше). Саме дві основні партії здійснюють вирішальний вплив на виборців. Прикладом може бути партійна система США та Великобританії.

Визначаючи характер двопартійної системи, слід згадати й ва­ріант системи «двох з половиною партій»: у країні існують дві впливові партії, які вимушено вступають у коаліцію з невелики­ми партіями з метою створення парламентської більшості та фор­мування уряду.

Багатопартійна система відрізняється політичною конкуренці­єю кількох партій. Якщо жодна з них не може самостійно утри­мувати владу, то виникає необхідність міжпартійної інтеграції як для формування уряду, так і для внутрішньої парламентської діяль­ності.

Проте кількісний критерій не завжди дає змогу правильно оцінити тип партійної системи. Дж. Сарторі взагалі відкинув по­трійну класифікацію партійних систем і запропонував поділити їх на однопартійні, гегемоністські, партійного домінування, по­міркованого плюралізму, поляризованого плюралізму та атомізо- вані. На його думку, існує ціла низка партійних систем, що ле­жать між полюсами однопартійної (моноідеологічної) та атомі- зованої (ідеологічно поляризованої) систем. Проміжні системи (з партією-гегемоном, домінуючою партією, двопартійні, обмеже­ного плюралізму, радикального плюралізму) відображають різ­номанітні стадії й варіанти ідеологічних взаємовпливів, що су­проводжують діяльність однієї або кількох партій. Однак і ця класифікація має слабкі сторони, зокрема недостатньо враховує відмінності політичного ладу тієї чи іншої країни.

Виокремлюють альтернативні та неальтернативні партійні си­стеми.

Альтернативну систему, у якій принаймні один колектив політиків є організованим у вигляді політичної партії або полі­тичних партій і має реальні шанси замінити колектив, що пра­вить у даний час. У межах альтернативної системи розгляда­ються: система багатопартійної роздробленості, у якій жодна політична партія чи стійка група політичних партій не мають явного домінування, а влада здійснюється коаліціями, що змі­нюються за складом; двоблокова система, у якій існує кілька політичних партій, що утворюють пару блоків-суперників; двопартійна система, у якій хоча й існують більш дрібні полі­тичні партії, але справжнє суперництво за владу відбувається між двома найбільш впливовими політичними партіями (сис­тема партійного домінування).

Неальтернативні системи, у яких або конституційні принципи, або фактичне співвідношення сил призводить до відсутності справжнього суперництва між політичними партіями. У її межах можуть мати місце однопартійна, гегемоністська або атомізована партійні системи в різних варіантах.

Об’єктивною умовою демократизації політичної системи вважають багатопартійність суспільства загалом, хоча не кож­на багатопартійна система є справді демократичною. Щоб по­літичні партії реально впливали на демократизацію суспільс­тва, вони повинні мати найтісніші зв’язки й виражати інтере­си якомога більшої частини соціальних груп, а партії, що фактично перебувають при владі, — більшості всього насе­лення.

Багатопартійність — це напрацьована людською цивілізацією форма суспільного управління, за якої боротьба кількох партій за державну владу є механізмом використання розбіжності інтересів з метою загальносуспільного прогресу. Характерними рисами ба­гатопартійності є: безперервний моніторинг думок, інтересів та їх реальна гармонізація; визнання легітимності демократичного ла­ду, який відповідає принципу волевиявлення народу; можливість вибору суспільних сил, партій, лідерів, здатних реалізувати цілі розвитку, важливі для більшості населення; чергування партій при владі, яке унеможливлює їх переродження або тривалу стаг­націю.

За наявності в країні багатопартійності можуть утворюватись різноманітні коаліції та блоки.

Партійна коаліція (від лат. coalitio, Coalitus — об’єднання) — це угода кількох політичних партій про спільну діяльність; союз (об’єднання) громадських організацій, партій, що орієн­туються на досягнення балансу політичних сил, який пов’язаний з реалізацією докорінних політичних цілей та ін­тересів. Існують виборчі, парламентські та урядові партійні коа­ліції. Виборчі коаліції утворюються для спільної участі та прове­дення виборчих кампаній. Парламентські — це угоди та домовленості політичних партій про спільну діяльність у законо­давчому органі. Урядові коаліції передбачають спільні дії у фор­муванні та діяльності урядів (коаліційні уряди). Партійні коаліції можуть бути як стабільними (Швеція), так і нестабільними (Іта­лія, Бельгія, Франція).

Політичні блоки — це угоди, союзи, об’єднання політич­них партій, громадських організацій, політичних сил, груп людей задля узгодження дій та досягнення певних цілей. На відміну від коаліції, під час створення блоку соціально-по­літичні угруповання чи держави узгоджують свої дії на певних умовах.

Багатоманітність суспільних інтересів зазвичай потребує коа­ліційної та блокової активності політичних суб’єктів, посилює їх готовність до компромісів.

4.