Рекрутування політичної еліти, її типи та функції

Про шляхи формування еліти серед учених існує досить значний розкид думок. Ще Моска відзначав конкретно-історичний характер цього процесу. Так, за доби Середньовіччя підставою для приналежності до еліти була, на його думку, військова мужність, у “добре зорганізова­них суспільствах” - багатство, походження, а в ХХ столітті - “видатні здібності, які дозволяють виконувати ту чи іншу політичну функцію”.

Близькою до Моски є позиція Манхейма, котрий визначав три шля­хи приходу в еліту:

• на засадах крові;

• багатства;

• особистої інтелектуальної продуктивності (знань).

“Еліта крові” характерна для доіндустріального суспільства, “еліта багатства” - для індустріального, а “еліта знань” - для постіндустріаль- ного.

На думку Міхельса, джерелом формування еліт є управлінський апарат організації (політична партія, профспілка тощо), з якого рекру­тують еліту влади. Обґрунтовує свою позицію учений тим, що еліта ні­коли не поступиться своєю владою масам, а тільки, якщо буде змушена, іншим елітам, тобто тим, у кого сконцентрована влада.

Судячи з регіонального досвіду, такі підходи мають своє практи­чне втілення. Наприклад, у Франції еліта традиційно поповнюється переважно з керівників політичних партій і державних службовців, які закінчили елітарні університети, а в США - з представників ділових кіл, політологів, юристів, учених, державних службовців.

У формуванні політичної еліти велике значення мають системи її рекрутування (процес відбору), які можуть забезпечити більш-менш рівні можливості доступу до влади всіх громадян або обмежити ці можливості. У процесі рекрутування еліти беруться до уваги такі важли­ві моменти, як широта її соціальної бази, коло людей, що здійснюють відбір, процедура, механізм цього відбору.

Політична практика виокремила дві основні системи рекрутуван­ня еліт - систему гільдій (від лат. gild-е - корпорація, об’єднання) та ан­трепренерську систему (від франц.

Систему гільдій характеризують:

• закритість, відбір претендентів на більш високі пости з нижчих верств самої еліти (шлях вгору - повільний та еволюційний);

• наявність високих вимог для заняття посад (партійність, стаж, вік, освіта, персональна характеристика керівництва тощо);

• закрите коло селекторату (люди, що здійснюють відбір), до якого входять лише члени керівного органу влади (бюро, ради), або питан­ня вирішує один керівник (президент, голова уряду, фірми тощо);

• тенденція відтворення вже існуючого типу еліти: тоталітарного, ав­торитарного, демократичного.

Гільдійна система може панувати лише в політизованих суспільс­твах, де утвердився номенклатурний (від лат. nomenclatura - розпис імен) спосіб посідання керівних постів лише за ознакою належності до правлячої партії. Номенклатура - основа системи “вождізму”, вона до­мінує в усіх тоталітарних режимах, де кар’єрне просування поставлене в залежність від повного політико-ідеологічного конформізму кандидата, особистої відданості новому лідеру, навичок кулуарних “апаратних ігор”.

Система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму, кад­рового застою, але вона має і свої переваги. До них можна віднести урівноваженість кадрових рішень, передбачуваність можливого полі­тичного курсу внаслідок стабільності кадрів, меншу вірогідність вну­трішніх конфліктів. Деякою мірою така система виправдовує себе в країнах, що перебувають на ранніх стадіях утвердження демократії.

Для антрепренерської системи характерні:

• відкритість, широкі можливості обіймання керівних посад для пред­ставників усіх соціальних груп;

• невелика кількість формальних вимог (фільтрів) щодо претендентів;

• широке коле селекторату, який включає всіх виборців країни, конку- рентність відбору, який ґрунтується на професійних якостях претен­дентів на посаду;

• першочергова значущість особистих якостей претендента: індиві­дуальної активності, здатності до комунікації з електоратом, вміння захопити ідеями і програмами;

• можливість досягнення пропорційності представництва в еліті різних соціальних груп населення, політичних партій і рухів.

Даний механізм рекрутування еліти більшою мірою відповідає ди­наміці сучасного життя та застосовується у ліберально-демократичних режимах. Систему ж гільдій можна зустріти за сучасних умов у тради­ційних суспільствах і в консервативних режимах.

Зрозуміло, що в політиці не існує таких систем, які дозволяють безпомилково визначити оптимальну селекцію політичних еліт. Тому на практиці ні гільдійна, ні антрепренерська системи відбору не спра­цьовують у їх “чистому” вигляді. Недоліки однієї системи компенсу­ються запозиченням переваг іншої, що також не гарантує високої якості такого поєднання.

Найбільш розповсюджений спосіб формування політичної еліти - це вибори шляхом виборчої кампанії чи на з’їздах партій. На ключові посади обираються президенти, губернатори, мери, судді, керівники партій і т.д. У президентських республіках щойно обраний президент сам формує свою “команду”, до якої нерідко входять функціонери від­повідно до номенклатурних принципів відбору.

Універсальними для всіх країн є канали рекрутування еліти - ті соціальні інститути, входження в які дає людям змогу досягти влади. До таких відносять:

• політичні партії. Особливо велика їх роль у західноєвропейських державах, де претендент на входження в еліту повинен пройти всі ступені партійної ієрархії;

• бюрократичний апарат. Значна частка чиновників простежується в еліті всіх країн;

• профспілки. Профспілкові лідери відіграють помітну роль у політич­них елітах багатьох країн;

• економічні інститути, сфера бізнесу;

• армія. Вплив цього фактора особливо великий у країнах Латинської Америки, Африки й Азії;

• система освіти відіграє суттєву роль у всіх країнах. За відгуками британських політологів, цією країною керують лише люди, які закінчили Оксфорд або Кембридж. Американський істеблішмент, як правило, складається з випускників Гарвардського, Уельського і Пристонського університетів.

Сьогодні еліта постає переважно як особливий інтелектуально- моральний соціальний прошарок, у руках якого зосереджена влада і якому властиве нездоланне прагнення перетворюватися на самодо­статню силу, забезпечувати й захищати своє привілейоване становище.

У сучасних демократичних державах політична еліта формується в основному із представників бізнесу, державних службовців, відомих юристів, видатних вчених, політиків. Прагнення багатьох людей увійти до політичної еліти пояснюється різними мотивами. Наприклад, належ­ність до політичної еліти надає її представникам престижу, можливості приймати важливі рішення, певні привілеї, недоторканність та інші блага.

Розібратися в різноманітності еліт допомагає її типологія. Типоло- гізувати еліту можна за безліччю ознак:

• за її “роботою” в конкретному політичному режимі;

• за ступенем володіння владою;

• за моделями влади та способами її здійснення;

• за формами правління;

• за моральними та іншими ціннісними позиціями;

• за територіальним аспектом (регіональні, сільські, міські еліти та ін.);

• за національною приналежністю;

• за смисловою багатоваріантністю поняття тощо.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються таким чином:

• спадкові (аристократизація);

• ціннісні - особи, що займають високопрестижні і впливові суспільні і державні позиції;

• владні - безпосередні носії влади;

• функціональні - професіонали-управлінці, які мають необхідну ква­ліфікацію для обіймання керівних посад.

За критерієм громадської зрілості суспільства виділяють:

• традиційну еліту (оточення монархів, дворяни, представники церк­ви), до ресурсів владарювання якої відносять релігію, традиції, куль­турні стереотипи тощо;

• сучасну еліту (інтелектуали, чиновництво, технократія, бізнесмени тощо).

Політичну еліту також поділяють на вищу, середню та адміністра­тивно-бюрократичну.

До вищої еліти належать особи, які займають найвищі посади у всіх гілках влади; її кількість не перевищує 100-200 чоловік навіть у досить великих країнах.

Середня еліта, що формується з величезної маси виборних по­садових осіб - сенаторів, депутатів, представників регіональних еліт, лідерів різних політичних партій і рухів (вона становить приблизно 3-5 % населення країни).

Адміністративно-бюрократична еліта містить досить високі прошарки держслужбовців, високопоставлених чиновників міністерств, відомств, керівників інших органів чи департаментів державного управ­ління.

Правлячій еліті, яка безпосередньо володіє державною владою, протистоїть опозиційна (контреліта).

Залежно від тих чи інших шляхів формування існують відкриті та закриті еліти.

Відкрита еліта формується із громадянського суспільства за схе­мою “суспільство - політичні партії - лідери партії - вибори - державні посади”. Головні принципи їх формування - економічна вага, політич­ний статус, популярність, професіоналізм у своїй сфері діяльності.

Закрита еліта виходить із власного середовища, самостійно ні вступити, ні вийти із її складу неможливо. Головне в підборі - від­даність вождеві з урахуванням особистих якостей. Спосіб підбору - кадрова політика партії та влади. Широко розповсюджені патронажні відносини.

Дуже своєрідна та певною мірою різнобарвна еліта за соціально- рольовим складом. Так серед соціальних ролей еліти називають:

• найвищі керівні кадри держави (політичний бомонд);

• професійні керівники (адміністративна бюрократія);

• так звані “ідеологи еліти” (інтелектуали, представники світу мис­тецтв, духівництво);

• найбільш впливові економічні кола (олігархи);

• керівники засобів масової інформації (інфократія);

• члени родин елітарних персон (механізм впливу сімейних зв’язків);

• “сірі кардинали” - особи, що таємно, але визначально і суттєво впли­вають на політику;

• “корисні члени”, які залучені з інших соціальних прошарків з метою обслуговування потреб еліти.

Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконує політична система в цілому.

Функція політичного цілепокладання полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізована лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з вико­ристанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Інтегративна функція полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв’язування в разі виникнення. Важливим змістовим елементом цієї функції є досягнення тісної політичної взає­модії і співробітництва всіх суспільних сил.

Регулятивна функція полягає в прийняті політичних рішень, спрямованих на згуртування різних верств населення, гармонізацію їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства.

Мобілізаційна (організаторська) функція полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.

Функція вираження і представництва соціальних інтересів у політичній системі суспільства. На інституціональному рівні ця фун­кція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому - в політичному лідерстві.

Комунікативна функція здійснює зв’язок між владою і масами.

Ефективність виконання елітою вказаних функцій прямо залежить від міри внутрішньої згуртованості груп, що входять до неї.

3.