Поняття та основні характеристики політичної ідеології

Термін «ідеологія» було введено в науковий обіг А. де Трасі (Франція) наприкінці XVIII ст., під ним він розумів «науку про ідеї» певних соціальних груп у конкретно-історичних умовах.

Ідеологією вважається певна система філософських, наукових, художніх, моральних, правових, політичних, економічних, соціо­логічних знань і цінностей про світ і роль людини в ньому; така система організовує, регулює, інтегрує й спрямовує життєдіяль­ність індивідів. Ідеологія також дає уявлення про кращий устрій майбутнього суспільства. їй притаманні такі риси, як цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування.

Політична ідеологія — це систематизована сукупність ідей, поглядів, положень, які виражають і захищають полі­тичні інтереси й потреби певної соціальної групи, вимагають підкорення індивідуальних позицій і поглядів ідейно- політичним доктринам. Або: це теоретично оформлена система цінностей, спосіб відображення дійсності, який дає змогу пояс­нювати її через призму інтересів соціальних груп, партій, суспіль­ства загалом; засіб суспільної організації та управління поведін­кою різних соціальних спільнот; раціонально-ціннісна форма мо­тивації політичної поведінки.

Політична ідеологія торкається світоглядних основ соціальних суб’єктів щодо державного й суспільного ладу, лежить в основі діяльності політичних партій, обґрунтовує претензії групи чи особистості на владу, визначає стратегію політичних дій.

Поряд з поняттям «ідеологія» доволі часто використовують термін «доктрина», під яким розуміють прикладні аспекти засто­сування політико-ідеологічних конструкцій у боротьбі за владу.

У політичній науці існує підхід, який трактує ідеологію як «хибну, перекручену свідомість». Наприклад, М. Шелер визначав її як «систему забобонів і помилок». К. Мангейм — як «колектив­не несвідоме в мисленні певних груп, що приховує дійсний стан суспільства від себе та інших».

Відрив ідеологічної системи від істини, її ілюзорність, які неминуче зустрічаються в реальному політичному процесі, зумов­лені низкою факторів.

По-перше, однобічним підходом до відображення та інтерпре­тації соціально-політичних процесів та явищ. Домінування гру­пових, корпоративних та інших локальних інтересів і цілей дово­лі часто призводить до тенденційності, необ’єктивності в рефлек­сії політичного буття.

По-друге, вільністю у відборі та поясненні фактів соціально- політичної дійсності.

По-третє, прагненням до духовної монополії, звуженням, а то й повним виключенням плюралізму, інакодумства, що призво­дить до стагнації, ідеологічно упередженого мислення, його дог­матизації.

По-четверте, відривом ідеологічної системи від цінностей та ідеалів епохи, інтересів інших соціально-політичних сил, що сприяють прогресивному розвитку суспільства.

Як тоді бути з раціональними ідеями, суспільними ідеалами, гуманістичними й демократичними цінностями, які закладені в ідеологічні концепти?

Упродовж тривалого часу сутність ідеології зводили до свідо­мості різних суспільно-політичних утворень, насамперед класів. В основі такого підходу лежить уявлення про зумовленість су­спільного розвитку насамперед класовими інтересами й цілями. Саме так на ідеологію дивляться представники тих політичних партій, які звужують політику й історію переважно до класової боротьби.

Нехтувати класовими критеріями ідеології аж ніяк не можна. Проте не менш хибно ототожнювати всі відомі ідеології тільки з класовою свідомістю. Більш коректно стверджувати про існуван­ня цілого ідеологічного спектра, де поєднуються класові, групові, національні, загальнодержавні, ентонаціональні, релігійні, загаль­нолюдські та інші цінності.

Значного поширення набув погляд на ідеологію, який зводить її сутність до «теоретичної свідомості». Інакше кажучи, вона трак­тується як «системний, теоретичний компонент суспільної свідо­мості, який через теоретичні концепції, ідеї й погляди виражає сутність суспільного ладу та його ідеї».

Отже, ідеологію не можна звести ні до теоретичного, ні до психологічного рівня суспільної свідомості. При цьому тісна близькість до них дає підстави стверджувати, що це особливий, «серединний» рівень духовної рефлексії суспільної дійсності.

Ідеологічний спосіб мислення, на відміну від логічно-раціо­нального, який оперує категоріями й закономірними зв’язками (теоретичний рівень), та буденного, що оперує істинами здорово­го глузду й накопиченого досвіду (емоційно-психологічний рі­вень), дає змогу відображати дійсність з погляду інтересів і цін­ностей соціальних груп, партій, суспільства загалом. При цьому ідеологія є своєрідною з’єднувальною ланкою між науковим і буденним поглядом на світ, що дає можливість поєднувати при­родний хід речей (логіку історії, суспільної практики) з активною роллю людей, які переслідують свої цілі. Водночас, залежно від змісту інтересів, «умонтованих» в ідеологію, ідеологічний рівень може діяти не лише як об’єднуючий, а й роз’єднуючий суспільну свідомість чинник.

Основною проблемою поглядів на ідеологію є складність конструювання цілісного підходу. Одні автори характеризують якість певних станів ідеології (класова свідомість). Інші — як од­ну з форм виразу її змісту (теоретична свідомість). Цілісний під­хід вимагає з’ясування сутності, яка була б притаманна будь- яким ідеологічним проявам. Він призначений розкрити корінні її властивості, що характеризують спосіб буття та функціональне призначення.

Політичні ідеології мають два аспекти: пізнавальний (опи­сання і пояснення політичної системи) та прагматичний (орієн­тація на діяльність). Обидва аспекти тісно пов’язані між собою, проте переважаючим є прагматичний аспект. Цим пояснюється те, що пізнавальний аспект ідеологій має тенденцію підкорятися прагматичному. Як наслідок, прагматичні аргументи з легкістю порушують правила наукової об’єктивності заради забезпечення ефективної практичної діяльності прибічників тих чи інших ідео­логій. Саме тому політична дійсність розглядається насамперед через «ідеологічні окуляри». Доволі часто таке бачення не є адек­ватним і навіть спотворює дійсність відповідно до конкретних політичних потреб.

Наприклад, еліта намагається обґрунтувати свою панівну роль як у власних очах, так і в очах тих, над ким вона панує. Зі свого боку, контреліта й маси за допомогою ідеологічних аргументів намагаються виправдати свій «наступ на еліту». Тому політичні конфлікти завжди супроводжуються ідеологічною конфронтаці­єю, боротьбою. У ході цієї боротьби творці ідеологій виражають основні цілі та інтереси груп, які вони представляють, висувають відповідні аргументи. Для самих ідеологів їхні власні аргументи в багатьох аспектах мають об’єктивний зміст. Відсутність критич­ної свідомості є доволі поширеною рисою як ідеологів, так і тих, хто знаходиться під їхнім впливом.

У політичній ідеології виокремлюють три рівні.

Теоретико-методологічний рівень. Тут формуються основні засади політичної теорії, обґрунтовуються певні цінності й ідеа­ли, відбувається добір та узагальнення ідейного матеріалу, усу­ваються суперечності між різними елементами ПОЛІТИЧНИХ KOH- цепцій з метою формування однорідної ідеології.

Програмно-директивний рівень. На цьому рівні загальні ідеологічні принципи й ідеали втілюються в конкретні політичні програми, стратегічні й тактичні настанови еліт. Через них здійс­нюється регуляція поведінки солідарних чи ворожих еліті соціаль­них груп. Джерелом, тобто розробником програм і директив, є дер­жавний апарат і політичні партії.

Поведінковий рівень. Сприйняття масами політичної ідеоло­гії призводить до певного типу їхньої політичної поведінки, зу­мовленої основними принципами та нормами, на яких ґрунтуєть­ся та чи інша ідеологія.

Жодна влада не функціонує без ідеології. Політичну ідеологію цілеспрямовано формують певні соціальні групи, відштовхуючись від «чистих» уявлень, поглядів і думок, які пояснюють оточуючу політичну дійсність на основі певних політичних концепцій.

Дж. ла Паломбара (США) вважає, що ідеологія включає філо­софію історії, бачення теперішнього положення людини в ній, деякі оцінки можливих напрямків майбутнього розвитку та ком­плекс приписів, що передбачають прискорення, уповільнення і/або модифікацію того чи іншого напрямку розвитку.

К. Гаджиєв (Росія) підкреслює такі структурні елементи ідео­логії: зв’язок із загальною світоглядною системою епохи; про­грамні установки, що залежать від епохальних впливів; стратегію реалізації програмних установок; пропаганду та конкретні кроки реалізації програми.

Ф. Гросс (США) характеризує політичну ідеологію як само­стійний вид, що має свою структуру, цілі, специфічну спрямова­ність. Він виокремлює в політичній ідеології основні цінності (прикладом можуть бути християнські заповіді); допоміжні або інструментальні цінності, корисні за певних обставин, але не обов’язково для всіх (надійність, коректність, чесна гра); абсолют­ні цінності (свобода, рівність, справедливість).

Л. Фойер (Великобританія) сформулював низку законів, які визначають функціонування ідеології: закон постійних інгредієн­тів; закон генераційної хвилі, закон лівого й правого крила.

Згідно з першим законом, в ідеології присутні три постійні «інгредієнти»: біблійний міф про спасителя; догмат, що дає ідео­логії філософське обґрунтування та визначений суб’єкт, який може перетворити ідеологію на реальну дію.

Зміст закону генераційної хвилі полягає в тому, що кожне чергове покоління (генерація) шукає нову ідеологію. Такий по­шук започатковує хвилеподібну зміну ідеологічних концептів. Генераційна хвиля виникає зліва (спирається на ліві сили), потім рухається до центру й завершується правим спрямуванням колиш­нього молодого покоління, яке стало дорослим.

Сутність закону крил полягає в тому, що одна й та сама філо­софська ідея в своєму розвитку проходить різні політичні й соці­альні стадії: зліва направо чи навпаки, тобто обслуговує різні су­спільні сили.

Вірогідним моментом народження нових ідеологій є період масштабних суспільних перетворень. Коли колишня картина сві­ту та відповідна їй система людського існування втрачають свої орієнтаційні та мобілізаційні можливості, виникає необхідність у новій ідеології.

Ряд учених вважає, що структура ідеології у вузькому значен­ні розкривається у двох площинах: елементно-сферній та елемен­тно-інструментальній. У першому випадку ця структура склада­ється з багатоманітності філософських, етичних, релігійних та інших ідей, концепцій, теорій. У другому — із сукупності засо­бів, які використовуються для відображення її змісту: ідейних понять, цінностей, образів, стереотипів, міфів, гасел, програм ді­яльності тощо.

Структура ідеології в широкому сенсі, крім ідейних систем та їх компонентів, включає також ідеологічні відносини, ідеологічну діяльність, ідеологічні установи й організації, ідеологічні процеси.

Політичні ідеології мають такі властивості, як претензії на тотальну значущість, нормативність, систематизованість. Саме тому вони тісно пов’язані з політикою та відіграють важливу роль у політичному житті суспільства. Цей взаємозв’язок здій­снюється передусім через інтереси суб’єктів політики, які зна­ходять свій вираз в ідеології та реалізуються в політичній по­ведінці та практиці.

Ідеологія призначена надавати значущості відносинам між людьми як суб’єктами політики, пояснювати, обґрунтовувати чи відкидати політичні реалії в конкретних суспільно-істо­ричних умовах. Ідеологія зазвичай інституційно оформлена в політичних партіях, союзах, рухах, угрупованнях, для яких важ­ливим завданням була й залишається політична орієнтація гро­мадян.

Назвемо функції політичної ідеології.

1. Гносеологічна (створення моделі світу та визначення міс­ця в ньому людини). Ця функція пов’язана з необхідністю пі­знання індивідами й соціальними спільнотами довколишньої дійсності, усвідомленням своїх потреб, інтересів і цілей. Оскіль­ки ідеологія має здатність відбивати світ через призму інтере­сів соціальних суб’єктів, таке відображення може мати різну ступінь істинності та цінності в різних ідеологічних системах. Слід зазначити, що чим більше інтереси носіїв певних ідеоло­гічних цінностей збігаються з основними напрямками суспіль­ного прогресу, тим більш адекватними й істинними стають ідеологічні постулати. І навпаки: чим менше вони збігаються, тим більше зростає частка хибних, ілюзорних ідей у певній ідеологічній системі.

2. Аксеологічна. Ідеологія оцінює минуле, сучасне та майбут­нє на основі відомих людству соціально-політичних норм і цін­ностей. Оцінки процесів та явищ, а також цілей та мотивів суб’єктів політичної діяльності формуються на основі певного ідеалу, що має ідеологічне оформлення, через призму визнаних цінностей.

3. Мобілізаційна. Ідеологія не тільки визначає систему ціннос­тей, а й пропонує ідеали більш досконалого суспільства, спону­кає до політично орієнтованої поведінки, активної політичної ді­яльності, відстоювання власних інтересів, об’єднання з однодум­цями в партії, рухи та інші інститути.

4. Інтеграційна. Ідеологія більшість дій наділяє ідеологічним змістом, надає їм значущість, яка за масштабами переважає інди­відуальний чи груповий інтерес. Ідеологія сприяє об’єднанню со­ціальних груп суспільства на основі загальних цінностей, ідей, настанов.

5. Розмежувальну. Передбачає розмежування різних ідеологій та їх носіїв.

6. Орієнтаційна. Ідеологія як сукупність уявлень про суспільс­тво, соціальний прогрес, владу та особистість надає людській ді­яльності сенс, зміст, систему орієнтацій.

7. Регулятивна. Орієнтуючи людей на певні політичні ціннос­ті, ідеологія регулює їхню поведінку, визначає конкретні форми участі чи неучасті в політичному житті суспільства.

8. Амортизаційна. Ідеологія сприяє послабленню соціального напруження в ситуаціях невідповідності між потребами суспільст­ва, групи, особи та реальними можливостями їхнього задоволення.

9. Вираження та захисту інтересів різних суспільно-полі­тичних утворень.

10. Футурологічна. Ідеологія створює основу для передбачен­ня спрямованості розвитку політичних процесів, надає можли­вість отримати уявлення про їх майбутнє.