Типи політичних ідеологій

Політичні ідеології розрізняються за такими основними пара­метрами: на основі запропонованої моделі бажаного суспільства; за ставленням до соціального прогресу й технологій його здійс­нення.

Комуністична ідеологія. Комунізм (від лат. communis — спіль­ний) — це різні проекти та вчення про майбутнє, у яких обґрун­товується ідеал суспільства, заснованого на спільній власності на засоби виробництва, рівних правах і обов’язках, повній соціаль­ній рівності для всіх. Учення про комунізм виникло на ґрунті со- ціально-визнаних рухів, відбивало сподівання народних мас змі­нити життя на краще. Ідеї комунізму в повному, неспотвореному вигляді, незважаючи на комуністичні експерименти XX ст., не реалізувались, адже для них ніколи не було реальних умов.

Комуністична ідеологія в її сучасному сенсі відштовхується від поглядів соціалістів-утопістів А. Сен-Сімона (Франція), Ш. Фур’є (Франція), Р. Оуена (Англія). Саме вони створили кри­тичний утопічний соціалізм як політичну ідеологію. А. Сен- Сімон доводив, що шлях створення нового суспільства лежить через розвиток продуктивних сил, розквіт промисловості й сіль­ського виробництва, скасування в суспільстві всілякого парази­тизму. Р. Оуен уважав, що шляхом до справедливого суспільного порядку є усуспільнення засобів виробництва, скасування екс­плуатації та рівна праця в особливих трудових колоніях. Він та­кож підкреслював домінуючу роль виховання та освіти у вирі­шенні соціальних проблем. Ш. Фур’є пов’язував прихід кому­ністичного ладу із зростанням продуктивності праці, що може відбутися на основі об’єднання колективізованого й механізова­ного сільського господарства та промисловості. Ідеї критичного утопічного соціалізму були сприйняті та розвинуті марксистами.

Марксизм сформулював учення про побудову справедливого суспільства, у якому буде покінчено з експлуатацією людини лю­диною.

Схема історичного прогресу в марксизмі виглядає так: суспільні зміни зумовлюються характером і рівнем розвитку матеріального виробництва, передусім виробничих сил. Тому історичний про­грес є послідовною зміною суспільно-економічних формацій. Антагоністичні формації (рабовласницька, феодальна, капіталіс­тична) зароджуються на основі приватної власності, а комунізм як вища формація формується на принципово іншій економічній основі — суспільній власності. Комуністична формація має дві основні фази, що відрізняються ступенем зрілості, — соціалізм (нижча фаза) та повний комунізм (вища фаза).

Непримиренність соціально-політчиних інтересів пролетаріа­ту та буржуазії та, як наслідок, — жорстока класова боротьба зу­мовлені зосередженням приватної власності в руках буржуазії. Революційний перехід від капіталізму до соціалізму має відбу­тись як експропріація приватної власності та передача її в руки тих, хто своєї працею створює суспільне багатство. Таке можливе лише через установлення диктатури пролетаріату.

Найважливішим механізмом радикальних перетворень, що тор­калися більшість суспільних сфер, була визнана комуністична пар­тія. З метою якомога повнішої реалізації намічених планів перед­бачено її перетворення на владну структуру, зрощування з державою, яка під партійним керівництвом поступово мала замі­нюватися на систему суспільного самоуправління. Метою комуні­стичних перетворень проголошувалося створення умов для всебіч­ного вільного розвитку кожної людини й усього суспільства.

Як свідчить політична історія XX ст., проекти комуністичного перетворення суспільства виявилися нездійсненними.

Значну роль у формуванні суспільно-політичної дійсності ві­діграла соціал-демократія. Відомі дослідники й політичні діячі, які навіть не поділяли соціал-демократичних поглядів, не без під­став називали XX ст. соціал-демократичним.

Соціал-демократія намагалася поєднати уявлення про суспіль­ство соціальної справедливості з рядом ліберальних ідей і уяв­лень, виходила з пріоритету соціальної справедливості та рівно­сті громадян незалежно від їх суспільного становища. При цьому базовим був принцип збереження громадянського миру, толеран­тності.

Соціал-демократія на початку свого розвитку (друга половина XIX ст.) поділяла фундаментальні ідеї марксизму щодо ліквідації капіталізму та докорінної перебудови суспільства на основі дик­татури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, усеза- гальної рівності тощо. Деякі соціал-демократичні течії підтриму­вали ідею про революційний шлях ліквідації капіталізму та пере­хід до соціалізму. Але в реальному житті вийшло так, що соціал- демократія прийняла й використала буржуазні суспільно-полі­тичні інститути та загальновизнані правила політичної гри. Соці­ал-демократичні партії пройшли процес інституалізації, стали парламентськими силами, поступово відійшли від радикального марксизму. Беручи активну участь в економічній і політичній бо­ротьбі робітничого класу, вони довели, що значну кількість ви­мог можна реалізувати цілком мирними засобами в процесі по­ступових змін.

Теоретики соціал-демократії — К. Каутський і Е. Бернштейн — в основу власного вчення поклали концепцію «демократичного соціалізму». На їхню думку, соціалізм є не стільки конкретним суспільним устроєм, скільки поступовим процесом упроваджен­ня соціальної справедливості в мирне життя. У такому сенсі соці­алізм ніколи не має кінцевого значення, а соціалістичні перетво­рення є перманентними.

Провідне місце в ціннісній системі демократичного соціалізму належить свободі, яку розуміють як самовизначення кожної лю­дини.

Соціал-демократичне тлумачення соціалізму ґрунтується на розгляді соціалізму як суспільного ладу, який досягається еволю­ційним шляхом. При цьому зберігається плюралізм різних форм власності, забезпечується зростання «середнього класу», здійс­нюється політика соціального партнерства, реалізується політич­на, економічна, соціальна, міжнародна демократія, у центрі уваги перебуває екологія.

Прикладом продуктивності соціал-демократичної ідеології може бути «шведська модель» демократичного соціалізму, дося­гнення соціал-демократичних партій Німеччини, Австрії, Данії, деяких інших країн.

Ліберальна ідеологія. Її вищою цінністю також проголошу­ється свобода особистості. Класичний лібералізм робить акцент на автономії індивідуальної свободи й розуму, свободи власності та приватного підприємництва, відповідальності людини перед суспільством, визнанні права на самореалізацію всіх його членів. Принцип свободи трактується як свобода від свавілля, обмежень і регулювання з боку держави. У царині економіки лібералізм об­стоює свободу ринку та конкуренції. Класичною ліберальною концепцією «держава — нічний охоронець» передбачається об­меження втручання держави в суспільне й приватне життя.

У період становлення буржуазної держави постулати лібералі­зму призвели до позитивних результатів, що призвело до бурхли­вого розвитку економіки, появи нових технологій виробництва, значного зростання економічної могутності буржуазних держав.

Основні принципи лібералізму звучать так: демократичні сво­боди та загальне виборче право; рівність усіх громадян перед за­коном; розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову; сво­бода слова, переконань, совісті та вибору роду занять; вільне під­приємство й захист приватної власності.

Водночас уже у XIX ст. стали виявлятися негативні наслідки реалізації ідей лібералізму. Вільна гра ринкових сил і власний ін­терес не забезпечували соціальної гармонії та суспільної справед­ливості. Накопичення великих капіталів породжувало серйозні соціальні проблеми, що відбилися на критичному розшаруванні населення, його поляризації на основі багатства й бідності. Зрос­тання індивідуальних потреб і пристрастей призвело до мораль­них і соціальних деформацій, зникнення відчуття суспільного взаємозв’язку, відповідальності та солідарності. Народ на гіркому досвіді переконався, що більш важливі положення класичного лі­бералізму набули функцій захисту інтересів привілейованих прошарків населення.

У 30-ті роки XX ст. сформувалася ідеологія неолібералізму. Її поява пов’язана з економічним курсом президента CUIA Ф. Рузвельта, який у період гострої економічної кризи («великої депресії») по-новому визначив роль держави в регулюванні еко­номіки. Для виходу з кризи неоліберали запропонували розроб­ляти економічну політику в масштабах країни, установили пра­вові основи ринку, припинення недобросовісної конкуренції (монополізму), упровадили дотації, фінансування окремих форм економіки, здійснили в опосередкованій формі регулювання цін і заробітної плати (податки, установлення мінімуму заробітної плати), здійснили контроль за дотриманням законності підприєм­ствами, юридичними особами.

Найважливіші принципи неолібералізму звучать так: захист державою підприємництва й вільної конкуренції від монополій; забезпечення соціального захисту громадян (безоплатна освіта, медична допомога, пенсійне забезпечення); рівність усіх грома­дян перед законом і реальний механізм захисту прав людини.

У 50—60-ті роки на Заході, у часи значного економічного під­йому, виникла неоліберальна концепція «держава загальною добробуту».

За своїм характером ліберальна ідеологія може бути як право- поміркованою, так і праворадикальною, залежно від переваги в її версіях засобів досягнення й забезпечення свободи.

Сучасний лібералізм (неолібералізм) є однією з найбільш впливових політичних ідеологій, яка втілює, на думку Ф. Фу- куями (США), «тріумф західної ідеї кінця XX ст.», у якої «не за­лишилося жодних життєздатних альтернатив».

Консервативна ідеологія. Консерватизм (від лат. conserve — зберігати, охороняти) — це політична ідеологія, спрямована на збереження наявних у суспільстві соціально-політичних порядків і духовних цінностей. Він виник на противагу буржуазному лібе­ралізмові, що підтримував європейські буржуазно-демократичні революції XVIII—XIX ст. Вперше цей термін ужив французький письменник Ф. Шатобріан (1768—1848), а його ідеологами були західноєвропейські філософи та громадські діячі Е. Берк, Ж. де Местр та ін.

У ранній період розвитку консерватизм був пов’язаний з інте­ресами світських і церковних феодалів, які прагнули зберегти вищу владу, привілеї та багатства. Консерватизм має такі визна­чальні риси, як спадкоємність, вірність традиціям і цінностям, стабільність, порядок, який забезпечується політичними інститу­тами, одвічні моральні та релігійні цінності, що пройшли переві­рку практикою, державний авторитет, визнання нерівності лю­дей. Свобода в трактуванні консерваторів — це здатність здійс­нювати індивідуальну й суспільну ініціативу в межах, що допус­каються ієрархічним порядком.

У середині 70-х років XX ст. на зміну консерватизму прихо­дить неоконсерватизм. Економічне кредо неоконсерватизму — заміна реформістської моделі розвитку монетаристською, орієн­тованою на звільнення приватного бізнесу від надмірного держав­ного втручання. Головне право особи — мати власність і вільно розпоряджатися нею. У соціальній сфері ліберально-рефор­містський курс поступився прагненню неоконсерваторів до жор­сткої економії, так званому «економічному реалізму», скорочен­ню соціальних витрат. Проте на практиці неоконсерватизм усві­домив, що без ефективних соціальних амортизаторів сучасне суспільство не може існувати.

У політичній сфері виявилася неоконсервативна переорієнта­ція щодо проблем політичної влади, демократії, політичної учас­ті, функцій і прерогатив держави, бюрократії в напрямі посилен­ня елітарних тенденцій і антибюрократичних настроїв. Неокон- серватори проголошують ідею «звуження зворотного зв’язку», тобто зменшення можливостей громадян впливати на політичні процеси. Звідси апеляція до «сильної» в політичному сенсі дер­жави. Висувається концепція «демократичного панування еліт», згідно з якою демократія — це влада меншості в інтересах суспіль­ного блага. Сила державної влади, як уважають неоконсерватори, полягає в професіоналізмі та моральності еліти. Еліта здатна створити більш стабільні структури влади, підтримати законність і порядок, традиційні моральні цінності, рівність можливостей, але не рівність результатів для учасників політичного процесу.

Домінантами сфери міжнародних відносин проголошуються національні інтереси держави, тому зовнішня політика — це бо­ротьба за владу між державами. Поряд з цим виявляється й здат­ність неоконсерваторів зважати на нові реалії у сфері міжнарод­них відносин.

Найреакційнішою духовною конструкцією XX ст. став фашизм. Як ідеологія він виник у 20—30-ті роки XX ст. в Італії, а потім по­ширився на Португалію, Німеччину, Іспанію, деякі інші країни. Од­нією з головних причин його появи була економічна криза, яка су­проводжувалася маргіналізацією та люмпенізацією широких мас населення. Перехід від «вільного» капіталізму до монополістичного у вказаних країнах призвів до повороту від буржуазної демократії, неспроможної здолати кризу, до політичної реакції, створення сприятливих умов для появи правого екстремізму.

Популярність і духовна мобільність фашизму пояснювалася тим, що він був спробою швидкого, ефективного, зрозумілого широким масам виходу з кризи. Але ціна за облаштування суспіль­ства на фашистських засадах виявилася такою високою, що при­звела до краху самих суспільств, які спочатку вітали його теоре­тиків і лідерів-практиків.

У чому ж сутність ідеології фашизму?

В ідейному плані фашизм — це ідеологія, що Грунтується на націоналізмі, расизмі та елітаризмі. Сюди ж були додані ідея нерівності рас, їх поділ на «повноцінних» і «неповноцінних», ідея боротьби одних рас проти інших як зміст усесвітньої істо­рії, ідея надлюдини. Не обійшлося без містичних ідеологем і міфологічних орієнтацій. Були взяті на озброєння традиції анти- лібералізму.

Італійський фашизм проповідував ідею відродження величі Римської імперії. Німецький націонал-соціалізм як різновид фа­шизму пропагував ідею величі нації, обраної арійської раси. Інші народи фашистська ідеологія проголошувала неповноцінними. «Недолюди» підлягали поневоленню чи знищенню, «життєвий простір» мав бути звільнений для обраних.

Фашизм стояв біля витоків Другої світової війни 1939— 1945 рр., під час якої загинуло 50 млн людей. У війну було втягнуто 80 % населення планети, а ціна знищених матеріальних цінностей не підлягає підрахунку.

У повоєнний час виник неофашизм, який відрізняється від фа­шизму тим, що йому доводиться діяти в умовах, коли більшість країн уже має «щеплення від фашизму» й досвід боротьби з ним.

Спочатку неофашистські організації ставали притулком для тих, хто воював на боці фашистів і зазнав поразки. їхньою ідео­логією став реваншизм. Поступово більшість подібних сил ево­люціонувала в напрямі правого радикалізму. У сучасних умовах ці партії та організації є доволі різними.

Деякі рухи й організації крайнього націоналістичного спряму­вання проголошують себе послідовними патріотами за ознаками, що збігаються з фашистськими. Це — екстремізм, ставка на на­сильство та війну, культ вождя, демагогія, ігнорування законів суспільного розвитку, проголошення країни територією прожи­вання титульної нації, пропаганда націоналізму й шовінізму, фа­шистська атрибутика.

Визнаючи, що насильство стало невід’ємною частиною сучас­ного життя, ідеологи неофашизму намагаються подати його як фаталістичну тенденцію, притаманну як сучасній епосі, так і су­спільству загалом. З цією метою штучно комбінуються історичні, генетичні, психологічні та інші аргументи, щоб довести «вро- дженість» насильства в людську природу.

Неофашистські організації існують у багатьох країнах. Питан­ня щодо їх діяльності в демократичних державах вирішується на основі національного та міжнародного законодавства.

JgT) Резюме за змістом теми. Ми розглянули як демократичні (помірковані, толерантні), так і найбільш реакційні ідеології XX ст. Порівняння результатів їх практичного застосування в держа­вотворчій практиці різних суспільств свідчить саме за себе.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна враховува­ти феномен духовного й політичного плюралізму, багатопартій­ності, конкуренції різних умоглядних конструктів. Але жодна ідеологія в демократичному суспільстві не повинна бути держав­ною, примусовою, офіційною, призводити до ідеологічного мо­нополізму.

Проблемою духовно-політичного оновлення демократичної України є повільність у напрацюванні консолідуючої ідеології. Принцип ідеологічного плюралізму, який проголошено основою державотворення, передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найбільш важливих суспільних цінностей. Як підтверджує досвід розвинених країн, такі цінності, як патріотизм, гуманізм, демократія, соціальна справедливість можуть стати загально­прийнятими в процесі розвитку політичної нації.

Терміни та поняття до теми: політико-ідеологічний спектр суспільства, ліві, центристські, праві ідеології, ідеологічні рівні, ідеологічні цінності, ідеологема, ідеологізація, деідеологізація, радикальні ідеології.

Запитання.Завдання

1. Прокоментуйте вираз: «Політична ідеологія — спосіб тлу­мачення політичної реальності».

2. Яким є співвідношення теорії та практики в усталених ідео­логічних конструктах?

3. Чи присутні економічні мотиви в політичних ідеологіях су­часності?

4. Що таке «ісламський фундаменталізм»? Чи містить він ідео­логічні компоненти?

5. Які радикальні ідеології ви знаєте та як пропонуєте проти­діяти їх поширенню?

6. Структуруйте політичні партії України за їх ідеологічними вподобаннями.

Теми рефератів

1. Лібералізм і неолібералізм як політичні течії.

2. Політичні цінності консерватизму та неоконсерватизму.

3. Ліві ідеології: історія й сучасність.

4. Правий та лівий екстремізм: інноваційні чинники розвитку в XXI ст.

5. Політико-релігійні концепції суспільного розвитку.

6. Націоналізм як політична ідеологія.

Література

Брегеда А. Ю. Основи політології. — K.: КНЕУ, 2000. — 312 с.

Дмитренко М. А. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції: Монографія. — K.: Знання України, 2008.

Мартыненко В. Идеология против экономики. — M., 2005. — 238 с.

Політологія / За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. — K.: Акаде­мія, 2010. — 528 с.

Политология в схемах и комментариях І Под ред. А. С. Тургаева, А. Е. Хренова. — СПб. : Изд. дом «Питер», 2005. — 300 с.

Політологічний енциклопедичний словник. — К.: Генеза, 2004. — 736 с. Прибутъко П. С. Політологія. — К., 2008. — 171 с.

Прикладна політологія: Навч. посібник I За ред. В. П. Горбатенка. — К.: Академія, 2008. — 472 с.

Сучасна українська політика: 36. наук, праць Ін-ту політ, і етнонаціо- нальних досліджень ім. І. Ф. Kypaca. — K., 1999—2009.

Рудич Ф. М. Політологія. — K.: Либідь, 2005. — 480 с.

Шляхтун Π. П. Політологія. — K.: Либідь, 2005. — 576 с.