Основні типи політичних режимів

Залежно від співвідношення демократії та диктатури як базо­вих принципів організації суспільного життя, що визначають ступінь соціальної свободи особистості, виокремлюють три типи режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний.

Тоталітаризм — це політичний режим, за умов існування якого держава прагне до цілісного, усеохоплюючого контро­лю за життям усього суспільства загалом і кожної особистості зокрема. Термін «тоталітаризм» було введено в політичний лек­сикон у 1925 р. лідером італійських фашистів Б. Муссоліні для характеристики створеного ним режиму. У 1929 р. газета «Таймс» уперше використала цей термін для характеристики ре­жиму, що склався в CPCP. Після Другої світової війни в західній політичній науці загальноприйнятим підходом стало визначення режимів, що існували в фашистській Німеччині, Радянському Союзі, країнах соціалістичного табору як «тоталітарні».

Тоталітаризм є феноменом XX ст. Він відрізняється від бага­тократно апробованих в історії різних країн диктатур, що зазви­чай спираються на доволі вузьку соціальну базу. У його станов­ленні та здійсненні значну роль відіграли масові політичні рухи. Поява тоталітаризму збігається з політичною активізацією мас, а в багатьох випадках навіть нею зумовлена. Неабияку роль у ста­новленні тоталітаризму відіграли технічні досягнення, що забез­печили ефективний ідеологічний і політичний контроль над осо­бистістю, масову пропаганду й комунікацію.

Більшість дослідників зазначають, що тоталітаризм — це реак­ція суспільства на кризи періоду індустріалізації. Крах старих традицій, докорінна зміна основ суспільства в умовах запізнення, відставання процесів формування нової соціальної та національ­ної ідентичності породжують прагнення до сильної централізо­ваної влади, яка встановлює жорсткий порядок і гарантує швидке вирішення найбільш гострих і невідкладних соціальних проблем.

Тоталітаризм виникає в результаті розпаду традиційних соці­альних структур і деморалізації суспільства. Саме перетворення суспільства в деструктуровану масу, що складається з «атомізо- ваних» індивідів, які втратили власність, незалежність і власне «Я», слід розглядати як соціальну передумову становлення тота­літарної держави (X. Арендт).

Іншою причиною, що зумовила виникнення тоталітарних ре­жимів, стало накопичення кризових явищ у ринковій економіці та проголошення такої організації суспільного життя, яка, ґрунтую­чись на єдиному плані, подолає кризові прояви в економіці.

Соціальною передумовою тоталітаризму стало ускладнення соціальних відносин, збагачення статусних і рольових аспектів людської життєдіяльності. Це вимагало посилення ролі держави як універсального регулятора та організатора взаємодії індивіду­умів, які мають розбіжності в інтересах.

Духовними витоками тоталітаризму є різні концепції «загаль­ної волі», яка має втілитися в одному класі або монолітній нації, нетерпимість до інакодумства, відсутність поваги до прав і сво­бод людини, міфи щодо швидкої побудови «нового» суспільства.

Формуванню тоталітаризму значною мірою сприяє вихід на політичну авансцену масових рухів, які, руйнуючи попередні по­літичні інститути, створюють поле для відтворення необмеженої влади. Парадокс тоталітаризму полягає в тому, що його «твор­цем» (на відміну від попередніх диктатур) є широкі народні маси, проти яких він потім і діє.

Історичний досвід свідчить, що тоталітарний режим виникає в умовах, коли перед країною постають винятково складні завдан­ня, для розв’язання яких необхідні мобілізація та концентрація зусиль усього населення. Саме населення в своїй масі підтримує цей режим і навіть виявляє готовність жертвувати на його кристь. Так було в Італії у 20-х роках XX ст., коли країна опинилась у складній соціально-політичній ситуації, у Німеччині, коли після поразки в Першій світовій війні вона зазнала глибокої економіч­ної кризи. У такому ж стані («бути чи не бути») наприкінці 20-х — на початку 30-х років перебував і Радянський Союз.

У 1956 р. К. Фрідріх і 3. Бжезинський (США) сформулювали основні ознаки тоталітарного режиму, які й сьогодні визнаються західною політичною наукою: монопольно існуюча та визнана усіма ідеологія; єдина масова партія, що діє на основі суворої дис­ципліни; монополія на засоби збройної боротьби; терористичний контроль з боку поліції; централізований контроль за економікою та система бюрократичного управління економічною діяльністю. Отже, тоталітаризм відрізняється від інших диктатур всеосяжним ступенем регламентації та контролю за всіма без винятку сфера­ми суспільного життя.

Розрізняють «лівий» і «правий» тоталітаризм. Його лівий ва­ріант виник у комуністичних країнах — Радянському Союзі, в державах Східної Європи, Азії (Китай, Північна Корея, Північ­ний В’єтнам), на Кубі. Правий тоталітаризм сформувався у фа­шистській Італії та Німеччині. Г. Алмонд і Г. Пауелл виокрем­люють радикальний тоталітаризм (Радянський Союз), а також консервативний (нацистська Німеччина).

Найбільш рішучими прихильниками тоталітаризму виступа­ють маргінальні групи — проміжні прошарки, які не мають стій­кого положення в соціальній структурі, стабільного соціального становища, які втратили соціально-культурну та соціально-етніч­ну ідентифікацію.

Як свідчить політична історія XX ст., жодні організаційні чи ідеологічні переваги тоталітарного режиму не варті тієї кількості жертв, які супроводжують його утвердження, не можуть порів­нюватися з його негативними наслідками загалом.

Термін «авторитаризм» (від лат. auctoritas — влада, вплив) ввів у політичну науку X. Лінц. Цей термін застосовують у полі­тичній науці для позначення режиму, який характеризується монополією на владу певної партії, угруповання, особи або інституту, принижує роль інших (передусім представниць­ких) інститутів влади, не допускає реальної політичної опо­зиції, проте зберігає автономію особистості та суспільства в неполітичних сферах.

Причинами встановлення авторитаризму є: а) збереження тра­диційного типу суспільств з орієнтацією на звичні й стійкі форми соціального життя та соціально-політичні авторитети; б) віднов­лення клієнтальних відносин у соціальній структурі суспільств, що розвиваються; в) домінування патріархального й підданського типу політичної культури, що підкреслює відсутність у населен­ня орієнтацій щодо активного впливу на політичну систему; г) значний вплив релігійних норм; ґ) економічна відсталість; е) не­розвиненість громадянського суспільства; є) високий рівень кон­фліктності.

Авторитарні режими формуються зазвичай у результаті «пов­зучої» концентрації влади в руках лідерів чи окремих внутріш- ньоелітарних угруповань. Іноді авторитаризм є наслідком держав­них переворотів. Подібний тип виникнення та здійснення влади свідчить, що реальними правлячими силами в суспільстві є неве­ликі елітарні групи, які здійснюють владу або в формі колектив­ного панування (у вигляді влади окремої партії, військової хун­ти), або в формі режиму одноосібної, персональної влади того чи іншого, зокрема харизматичного лідера. Режими персональної влади є формою організації авторитарного порядку, яка зустріча­ється найбільш часто.

Рисами авторитаризму є: централізована моністична структу­ра влади — монополія на владу однієї особи, групи, партії або коаліції, які не є підзвітними (мають необмежену владу, непідко- нтрольну громадянам); повна або часткова заборона політичної опозиції (допускається існування так званої «кишенькової» опо­зиції); збереження обмеженого плюралізму на основі диференці­йованих відносин між суспільством і державою; відсутність полі­тичної конкуренції; успадкування та кооптація як головні спо­соби рекрутування правлячої еліти; відсутність можливості нена­сильницької зміни влади; активне використання силових струк­тур для утримання влади (режим спирається на силу, періодично демонструє наявність силових структур та їх можливості).

Головною відмінністю авторитаризму від тоталітаризму є ди­ференціація відносин між суспільством і державою. За авторита­ризму зберігаються важливі автономні області: економічна, куль­турна, приватна тощо.

Монополія держави розповсюджується лише на політичну сферу, у якій конкуренція або повністю виключається, або збері­гається в обмеженому вигляді. Як влучно зауважив Ф. Бенетон (Франція), якщо авторитарний режим є жорстоким з опозиціоне­рами та дискомфортним для тих, хто дбає про політичні права й інтелектуальну свободу, то тоталітарний режим третирує весь народ; авторитаризм нав’язує людям лише часткову капітуляцію, тоді як тоталітаризм — повну.

Авторитаризм має й інші відмінності від тоталітаризму. По- перше, при ньому більш точно визначається мета суспільного розвитку. По-друге, демонструється прагнення (хоча б формаль­не) зберегти демократичні атрибути влади — парламент, партії, опозицію. По-третє, з метою залякування опозиції застосовується тактика не повного, а вибіркового терору.

Авторитаризм має багату історію, яка включає в себе стародавні деспотії, тиранії та олігархії, абсолютні монархії періодів Середньо­віччя та Нового часу, напівфашистські диктатури та ін. У сучасному світі авторитарні режими найбільш поширені в країнах Азії, Афри­ки, Близького та Середнього Сходу, Латинської Америки.

У ряді пострадянських (постсоціалістичних) країн утвердили­ся політичні режими, які визначають як «обмежено авторитарні» або «авторитарно-демократичні». Наголошується на їх об’єк­тивній зумовленості й навіть ефективності. Така теза є доволі су­перечливою, оскільки авторитаризм XXI ст., який не спирається на активну масову підтримку мас і демократичні інститути, на­вряд чи може бути інструментом прогресивного реформування суспільства. Він може перетворитися на кримінальний, диктатор­ський або олігархічний режим, наслідки яких для країни можуть стати не менш руйнівними, ніж це було за часів тоталітаризму.

Поширеною є типологія сучасних авторитарних режимів, що належить Д. Берг-Шлоссеру (Німеччина). Він виокремлює такі різновиди авторитаризму: традиційні абсолютистські монархії; теократичні режими; традиційні авторитарні режими олігархіч­ного типу (економічна й політична влада зосереджена в руках кіль­кох сімей, кланів). Соціальною основою сучасних олігархічних режимів є соціально та політично пасивні прошарки населення. Оскільки законодавчі органи створюються «зверху», вони не ма­ють масової підтримки та є нелегітимними в очах народу. Попу­лістський (мобілізаційний) режим, який будується на основі до­мінування однієї партії, метою своєї діяльності проголошує модернізацію. Іноді режиму вдається доволі вдало реалізувати модернізаційні проекти (Сінгапур, Південна Корея), проте ствер­джувати про загальносвітову тенденцію ефективного правління авторитарних режимів не доводиться.

Поширеним різновидом авторитаризму були й залишаються військові режими.

Останнім часом як окремий вид виокремлюється «авторита­ризм розвитку», головними рисами якого є не консервація існую­чих соціальних відносин, а сприяння й стимуляція соціально- економічної модернізації.

С. Хантінгтон (CIIIA) розглядає три моделі переходу від автори­таризму до демократії. Першою є класична лінійна модель (Велико­британія, Швеція). Згідно з цією моделлю, у країні проходить по­ступове обмеження монархічної влади, розширюються права пар­ламенту та громадян. Спочатку громадяни отримують громадянські, особисті права, потім політичні, а на завершення — соціальні. По­ступово обмежуються, а потім і мінімізуються виборчі цензи, пар­ламент стає вищою політичною владою й контролює уряд.

Другою є циклічна модель переходу (деякі країни Азії, Афри­ки, Латинської Америки). Вона передбачає чергування демокра­тичних та авторитарних форм правління, формально позитивного ставлення політичної еліти до демократії. У такому разі обрані народом політики або об’єднуються з військовими, або самі за­хоплюють й узурпують владу. Природно, що це супроводжується зростанням опозиційних настроїв серед населення та втратою популярності носіями реальної влади. Ця модель є свідченням недостатньої зрілості демократичних переконань, слабкості їх позицій в політичній культурі.

Наступною є діалектична модель переходу (Іспанія, Греція, Португалія). Ця модель, як і циклічна, також характеризується нестабільністю. Але за неї перехід до демократії здійснюється під постійним впливом уже сформованих внутрішніх передумов, го­ловними з яких є: високий ступінь індустріалізації країни, чис­ленний середній клас, достатній освітній рівень громадян, раціо­налізація та індивідуалізація масової свідомості. Концентрація цих та інших передумов приводить до швидкої руйнації та краху авторитарного режиму, який змінюється демократичним.

Якщо аналізувати існуючу практику, то можна стверджувати, що конкретними передумовами становлення демократії як стій­кого політичного режиму є:

— доволі високий рівень економічного розвитку країни та, як наслідок, — добробуту громадян;

— наявність ринкових відносин та економіки індустріального та постіндустріального рівня;

— урбанізація;

— високий рівень масових комунікацій;

— наявність стійких демократичних традицій;

— політичні знання та воля політичної еліти;

— розвинута політична культура народу;

— допомога інших демократичних країн.

Демократія — це найбільш привабливий, але водночас най­більш складний тип політичного режиму. Її головними ознаками є: 1) реальне народовладдя; 2) наявність представницьких органів влади, що формуються на основі вільних, справедливих виборів;

3) дієвість та ефективність механізмів забезпечення прав і свобод людини; 4) визнання політичних прав і свобод громадян в обсязі, який дає змогу легально діяти як партіям та організаціям, що під­тримують уряд, так і політичній опозиції; 5) побудова державної вертикалі за принципом «гілок влади»; 6) політичний плюралізм; 7) публічність влади; 8) високий рівень свідомості та активності народу; 9) довіра суспільства до влади; 10) розвиненість ЗМІ.

Демократія — це терези, на шальки яких покладені інтереси на­явних страт, верств, класів, етносів, це гра за певними правилами, це консенсус і співпраця, це цивілізовані підходи до розв’язання або врегулювання конфліктів, це толерантність і терпимість, це полі­тична творчість і еліти, і народу. Демократія несумісна з політич­ним споживацтвом, безвідповідальністю та бездіяльністю.

В історії політичної думки сформувалися два основні підходи до визначення поняття «демократія». Згідно з першим, який ґрун­тується на античній традиції та був остаточно сформований Ж.- Ж. Руссо, демократія — це влада народу, що здійснюється в інте­ресах «усезагальної волі». Відповідно до цього підходу, демок­ратія — це режим, за якого втілюється та реалізується загаль­на воля народу. Прибічники цього погляду жертвують приват­ними потребами й уподобаннями громадян і соціальних груп на користь загальних інтересів.

Представники іншої парадигми виходять з визнання невід’ємних прав і свобод людини, автономності окремої особи, її права на свободу самореалізації й вираження власних інтересів. Другий напрямок ґрунтується на визнанні багатоманітності інтересів та необхідності їх виражати, узгоджувати, реалізовувати. Саме че­рез необхідність вираження схожих інтересів формуються полі­тичні партії, громадські організації, інші зацікавлені групи. Узго­дження та реалізація інтересів вимагають створення представ­ницького органу влади на основі всезагальних виборів. Отже, демократія являє собою певний інституційний устрій, що га­рантує людині дотримання невід’ємних прав і свобод та дає змогу реалізовувати свої інтереси в політиці.

Сучасні політологи розглядають й інші моделі демократії — елітарну, партисипаторну, плюралістичну, економічну та ін. (До­кладніше див. розділ «Політичний процес та його демократичні ознаки»).

УМОВИ ДЕМОКРАТІЇ, ЯКИХ ПОТРЕБУЄ НАРОД (за Р. ДАЛЕМ)

Популярною концепцією демократії є теорія поліархії Р. Даля. Він уважає основною рисою демократії постійну реакцію уряду на потреби своїх громадян. Ця реакція перебуває в прямій залеж­ності від трьох прав (можливостей) громадян: 1) права формува­ти свої потреби; 2) права інформувати про свої інтереси інших громадян або уряд за допомогою індивідуальних і колективних дій; 3) права мати пріоритети (потреби), які визначали б діяль­ність уряду й не зазнавали б дискримінації через свій зміст чи джерело.

Ураховуючи те, що в світі відсутні повністю демократизовані політичні системи, Р. Даль замінює поняття «демократія» більш точним, на його думку, терміном «поліархія». Поліархія розгля­дається як політичний режим, якому властиві:

1) виборна влада, наділена правом контролю над урядовими рішеннями;

2) вільні й справедливі вибори, позбавлені спотворень і зло­вживань;

3) усезагальне голосування, яке передбачає право участі у ви­борах усього дорослого населення та право громадянина претен­дувати на виборну посаду;

4) відносно висока залежність уряду від виборців і результатів виборів;

5) свобода слова, забезпечена можливість вільно виражати свою думку, зокрема й критику уряду, режиму, суспільства, па­нуючої ідеології;

6) існування альтернативних і конкуруючих між собою дже­рел інформації та переконань, що не підлягають урядовому конт­ролю;

7) високий ступінь свободи в створенні відносно автономних і різноманітних незалежних організацій, зокрема й опозиційних партій та груп інтересів.

Доволі поширеною є теорія демократії А. Лейпхарда (США), який одним з перших звернув увагу на те, що світ демократії є надзвичайно різноманітним. Заглиблившись в дослідження моде­лей демократії на основі аналізу політичних інститутів та ступеня їх представництва, він виокремив дві моделі демократії: мажо­ритарну як правління більшості відповідно з очевидними бажан­нями більшості; консенсусну як формування коаліцій на основі компромісів, поступок, «політичних торгів». Ознаки консенсус­ної демократії дають змогу назвати її «договірною демократією» (Бельгія, Нідерланди).

Підкреслюючи позитиви, демократію не слід ідеалізувати, як не можна ідеалізувати ні народ, ні окрему особистість. Демокра­тія має певні вади й недоліки. Серед них слід назвали вплив на владу групових і кланових інтересів (еліт, бюрократії, окремих груп і громадян). Через демократичні форми правління можуть утверджувати своє панування групи, що мають в одноосібному розпорядженні економічні, фінансові, інформаційні та інші ре­сурси. Демократія не виключає стану неприйняття, протистоян­ня, непримиримості у відносинах «більшість — меншість», «елі­та — електорат». Шляхи врегулювання цих конфліктів, запропо­новані демократичною владою, не завжди спрацьовують. На де­мократію впливає недосконалість виборчих систем і функціональні суперечності, адже прямі зв’язки індивіда з інститутами влади опосередковуються численними структурами й асоціаціями, які часто видозмінюють, а то й спотворюють ці відносини.

Шкодить демократії й несистематична участь народу в полі­тичному житті, стихійні сили, охлократичні хвилі, мітингова сти­хія. Серед недоліків демократії називають також довготривалий процес прийняття деяких політичних рішень, коли втрачається відчуття політичного часу. Шкоди демократії можуть завдати ви­борчі технології. Певні труднощі відчуває демократія і в сфері міжнародних відносин.

Проблеми розвитку демократії показують, що вона не є ідеаль­ним режимом. Але в тих країнах, де еліти й пересічні громадяни прагнуть дотримуватися прав людини, де існує правління закону, відповідальність, повага до спільно прийнятих рішень і готов­ність їх спільно виконувати, — там демократія здатна істотно по­ліпшувати повсякденне життя, відкривати нові можливості мате­ріального й соціального процвітання.

3.