Ефективність і легітимність політичної влади

Залежно від того, як і в якому обсязі влада виконує свої функ­ції, говорять про її ефективність (силу чи слабкість). Ефектив­ність є однією з найважливіших інтегральних характеристик вла­ди.

Влада є ефективною, якщо:

а) адекватно відбиває інтереси тих соціальних груп, на які во­на спирається, та поєднує їхні інтереси з інтересами суспільства як єдиного цілого;

б) не протиставляє себе суспільству, не нав’язує своїх вимог, що суперечать інтересам більшості членів суспільства, а присто­совує ці вимоги, враховуючи громадську думку й одночасно впливаючи на неї згідно зі своїми настановами;

в) задовольняючи інтереси і потреби тих соціальних груп, на які вона спирається, разом з тим постійно демонструє свою готов­ність йти назустріч інтересам інших груп або хоча б не обмежу­вати їх настільки, щоб протиставити себе цим групам;

г) має раціонально організовану вертикальну й горизонтальну структуру;

ґ) налагоджує ефективний, дієвий, своєчасний контроль за ви­конанням розпоряджень владних структур та організаційно- технічне й кадрове забезпечення обліку й аналізу владних розпо­ряджень;

д) пропонує дієву систему санкцій, що застосовуються до об’єкта влади в разі невиконання ним відповідних наказів (при­писів);

ж) запроваджує й демонструє ефективну систему самоконтро­лю, одним з показників якої є авторитет влади.

Удосконалення й демократизація політичного управління пе­редбачає пошук нових способів реалізації влади та певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель І. Ільїн (1882—1954) сформулював шість аксіом державної влади. На­ведемо їх.

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалася не як сила, яка породжує право, а як правочинне пов­новаження.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повин­на бути одна. Вона — єдине організоване волевиявлення, яке ви­пливає з єдності права. У кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю й метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів. Державна влада єдина та неподільна, тобто суверенна. Принцип розподілу влад означає, що фактично розподіляються функції влади, і від їх ефективного розподілу за­лежить ефективність влади.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високо­му етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати ли­ше заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із за­гальними інтересами народу та кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи й рефор­ми, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійснених програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право й зобов’язана відсту­пати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне бут­тя народу.

Практика політичного життя свідчить, що ігнорування цих ак­сіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспіль­ства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у гро­мадянську війну.

Ефективність влади безпосередньо пов’язана з її легітимніс- тю. Поняття легітимності означає визнання суспільством, на­родом обґрунтованості та необхідності певної політичної вла­ди та її носіїв. У вузькому розумінні легітимність характеризує законність влади. У широкому — відповідність влади законно встановленим нормам, а також основоположним цілям держави й загальновизнаним принципам і цінностям.

Легітимність влади — це багато в чому соціально-психо­логічне явище. Вона існує в свідомості громадян у вигляді пози­тивних настанов на політичні інститути даної влади, віри й пере­конаності, що ці інститути є правомірними та справедливими.

Теорія легітимації виникла на основі вивчення західних демо­кратій. Проте легітимність особливо важлива для систем, які здійснюють перехід від тоталітарних та авторитарних до демо­кратичних форм правління, оскільки демократія може працювати тільки за підтримки громадян.

Термін «легітимність» походить від лат. Iegitimus, що означає відповідний до закону, правомірний, належний, правильний. Цей термін був запроваджений німецьким соціологом М. Вебером для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права (тобто є формально законною) від тієї, яка дійсно значуща для людей та підтримується ними.

Позитивна оцінка влади, її прийнятність для населення, ви­знання за нею права управляти та згода громадян їй підпорядко­вуватися й означає її легітимність. Таке трактування легітимності підтверджує дві першооснови організованого людського середо­вища: визнання влади правителів та обов’язок підлеглих їй під­корятися.

Зазначимо, що політична й державна влада не можуть спира­тися лише на силу тих, хто керує. Цьому має передувати ще й згода коритися з боку суспільства. Досягти такої згоди бажано на основі авторитету державних органів. Отже, державна влада по­кликана невпинно завойовувати та підтримувати авторитет, по­давати його як виправданий, узаконений, обґрунтований підсу­мок своєї діяльності. Якщо громадяни впевнені, що наявні в країні владні інститути є авторитетними, то вони сприймають їх як легітимні.

Саме орієнтація на громадську думку відтворюється у визна­ченні легітимності, запропонованому американським політологом С. Ліпсетом. Він характеризує легітимність як здатність системи породжувати та підтримувати у людей впевненість у тому, що на­явні політичні інститути є найприйнятнішими для суспільства.

Схвалення існуючого порядку постає як наслідок його узго­дженості з панівним у суспільстві баченням правомірного, спра­ведливого політичного ладу. Як свідчить аналіз політичних від­носин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, є достатньо відмінні підстави легітимації, що дають мож­ливість виокремити її типи. Класичною вважається їх класифіка­ція, запропонована М. Вебером. Спираючись на різновиди пану­вання, він виділяє три типи легітимності: традиційний, хариз- матичний, легальний (раціонально-правовий).

Традиційне панування виправдовується авторитетом звича­їв, освячених одвічною значущістю та усталеною орієнтацією на їх дотримання. Харизматичне панування ґрунтується на авто­ритеті особи, наділеної унікальними якостями. Легальне пану­вання, або раціональний тип легітимності влади, базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відноси­ни управління та підпорядкування.

Як значне теоретичне досягнення, класифікація типів легітим- ності політичної влади М. Вебера тривалий час визначала мето­дологію та розуміння проблематики влади. Однак у ній бракує чіткого розмежування двох об’єктів легітимації: 1) влади осіб, які утворюють правлячу групу; 2) політичного режиму та інститутів політичної системи.

Більш універсальний характер має підхід, запропонований Д. !стоном, який називає три джерела підтримки влади та режи­му: головні ідеологічні принципи; прихильність щодо структур і норм режиму; відданість владі у зв’язку з позитивною оцінкою чеснот осіб, які її репрезентують. Згаданим джерелам відповіда­ють такі типи легітимності інститутів влади: ідеологічна (спира­ється на цінності та принципи, які сповідує політична влада), структурна (випливає з упевненості в цінності інститутів полі­тичної влади й норм режиму) та особистісна (виявляється в мо­ральному схваленні осіб, які виконують владні ролі в рамках ін­ститутів влади). У стабільних політичних системах зазвичай від­бувається взаємне посилення названих типів легітимності: ідео­логічна зміцнює структурну й особистісну, особистісна впливає на структурну та ідеологічну, структурна — на ідеологічну й особистісну.

Іншу типологію легітимності пропонує англійський політич­ний філософ Д. Хелд: 1) згода під загрозою насильства; 2) легі- тимність як традиція; 3) згода внаслідок апатії; 4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі); 5) ін­струментальна згода (тому що режим може бути інструментом реалізації ідеї загального добробуту); 6) нормативна згода; 7) іде­альна нормативна згода. Лише два останні типи Д. Хелд уважає індикаторами справжньої легітимності. Водночас він підкреслює, що нормативна та ідеальна нормативна згода зустрічаються до­волі рідко, вони, швидше, продукт уяви, ніж реальний стан суспіль­ства. Тому найтиповішою є комбінація різних варіантів легітим­ності.

Кожний із зазначених типів відтворює багатогранність проце­су легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєдну­ватися різні її складові. Проте для демократичного суспільства домінантами є впевненість у цінності інститутів влади та норм політичного режиму, а для перехідного суспільства такими мо­жуть стати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.

Політична влада, яка є легітимною для суспільства, може роз­раховувати на підтримку з його боку. Своєю чергою, громадяни, які сприймають політичну систему як легітимну, охочіше підко­ряються закону, навіть якщо не згодні з ним, оскільки визнають основну моральну цінність ідеалів і принципів системи загалом.

Найбільш значущий потенціал легітимності має демократія. Демократична влада завдяки відкритості, підконтрольності та пе­ріодичному оновленню (змінюваності) виробляє в собі здатність до самоконтролю, дотримання правопорядку та певних мораль­них обмежень, унаслідок чого вона забезпечує прагнення до стриманості, толерантності та пошуку компромісів. Демократич­ний устрій, на відміну від командно-адміністративного, більш здатний вистояти в умовах кризи, зумовленої зниженням ефектив­ності влади, як це сталося під час Великої депресії 30-х років ми­нулого століття в США. Крах комуністичного режиму в країнах Центральної та Східної Європи й CPCP пов’язують з кризою його легітимності, яка виникла внаслідок неузгодженості цілей і цін­ностей правлячого режиму з переконаннями більшості громадян про необхідні форми й засоби політичного регулювання, норми справедливого правління та інші суспільні цінності.

Не існує жодної країни, у якій все населення вважає наявний політичний режим цілком легітимним. Легітимність має свої рів­ні й коливається в межах від абсолютного схвалення до повного неприйняття режиму, від його підтримки до бажання послаблен­ня, ерозії та втрати довіри. Легітимність ніколи не доходить до одностайності громадян у схваленні режиму. Усі групи населен­ня та індивіди аж ніяк не однаково оцінюють авторитет політич­ної влади. У суспільстві є апатичні верстви та протестні субкуль- тури, миролюбні опоненти й навіть озброєні терористи, а більшість, яка тільки частково згодна з легітимністю влади, пере­буває між цими полюсами.

Д. Бітхем у праці «Легітимація влади» наводить такі критерії, яким повинна відповідати легітимна влада: 1) відповідність уста­новленим у суспільстві правилам; 2) ці правила мають ґрунтувати­ся на переконаннях, які поділяють правлячі кола та населення; 3) вони є свідченням згоди (яка виявляється в діях) з боку підлеглих щодо проявів конкретних владних відносин. Отже, легітимність має три рівні: перший — це правила, другий — відповідність пра­вил переконанням, третій — діяльність. Узгодження індивідуаль­ного та соціального в розумінні справедливості й законності сприяє моральному виправданню політичної влади та формуванню на ін­дивідуальному рівні відповідальності щодо її дій.

М. Доган пропонує емпіричний спосіб визначення легітимно- сті режиму, наприклад, через опитування громадської думки. Ле­гітимним режим може вважатися тоді, коли респонденти дають такі позитивні відповіді: «Я визнаю існуючі закони й сучасну си­стему правління», «Я бачу багато недоліків у нашій системі прав­ління, проте вірю в можливість поступового вдосконалення прав­лячого режиму». І тільки згода з твердженням: «Я повністю від­кидаю закони, нашу систему правління й бачу єдиний вихід у до­корінних соціальних змінах» дає змогу вважати існуючий режим нелегітимним.

У західних демократіях більшість громадян позитивно відпо­відає на перші два запитання. Відповідно до даних соціологічних досліджень у країнах Європейського Союзу у середньому шесте­ро з десяти осіб задоволені тим, як працює демократія в їхніх країнах.

Доволі часто легітимність змішують з легальністю (законніс­тю). Однак, якщо легальність означає дію влади в межах нею ж установлених норм, то легітимність — це відповідність влади на­явній у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, зумовлює їхню згоду підкорятись їй. Законна ж влада (тобто така, що відповідає нормам права) може бути нелегітимною або мати дефіцит легітимності, якщо її дії виходять за межі громадянської злагоди. Останнє особливо відчувається в разі переходу від однієї політичної системи до ін­шої. У стабільному демократичному суспільстві легітимація сис­теми забезпечується на підставі правового процесу прийняття рішень, наприклад, через парламентське обговорення й ухвален­ня рішень більшістю голосів. Такі рішення сприймаються насе­ленням як легітимні й обов’язкові для виконання.

У демократичних країнах відбувається періодична зміна вла­ди, яка вважається легітимною саме тому, що в суспільстві існу­ють норми такої ротації. Ворожість до політичної партії, яка сто­їть біля керма влади, цілком сумісна з вірою в доцільність режиму, легітимність якого не підривають навіть порушення конституційних норм, що трапляються час від часу. Що насправ­ді втрачається в такій ситуації, так це довіра до окремих інститу­тів влади та тих, хто їх очолює. Отже, необхідно розрізняти легі­тимність режиму та довіру громадян до певних інститутів чи керівників, оскільки жодний інститут не може цілком уникнути критики з боку певної частини населення.

Більшість громадян може бути незадоволеною тим, як уряд керує країною, і вважати, що його політика є несправедливою, проте подібні настрої аж ніяк не свідчать про делегітимацію на­явних інститутів влади. Вони лише вказують на брак довіри до осіб, які перебувають на вершині влади. Коли більшість канадців заявила, що не погоджується з тим, яким способом уряд вирішує проблему безробіття в країні, вона висловила недовіру не до ре­жиму, а лише до тих осіб, які приймали політичні рішення. Опи­тування громадської думки не виявили жодних сумнівів щодо ле- гітимності політичного режиму в Канаді загалом. Зазначена різниця між громадською думкою, висловленою щодо окремих проблем, і вірою в цінність наявних інститутів є характерною для всіх плюралістичних демократій.

Під час опитувань більшість італійців погоджувалася з дум­кою, що краще мати посередній парламент, аніж не мати зовсім ніякого. Водночас вони засуджували багатопартійність як «дже­рело всіх негараздів», визнаючи при цьому, що партії необхідні в демократичних країнах. Отже, у багатьох демократіях населення бачить вади владної системи, проте не ставить під сумнів її легі- тимність.

Розглядаючи легітимність через призму підтримки населен­ням трьох видів політичних суб’єктів — політичних лідерів, ін­ститутів і принципів організації правління та політичної спільно­ти (political community), Д. Ictoh наголошував на важливій ролі загальноприйнятих суспільних цінностей у процесі легітимації влади. Адже політичні інститути працюють тільки тоді, коли за­кладені в них ідеї та цінності сприймаються більшістю населення як власні.

Легітимність має зворотний процес — делегітимацію — втрату довіри, позбавлення політики й влади громадського кре­диту. Основними причинами делегітимації вважаються: супереч­ність між універсальними цінностями, що панують у суспільстві, та егоїстичними інтересами владної еліти; суперечність між іде­єю демократії та соціально-політичною практикою, яка виявля­ється в спробах розв’язати проблеми силовим методом, утиском засобів масової інформації; брак у політичній системі дієвих ме­ханізмів захисту інтересів народу; зростання бюрократизації та корумпованості; націоналізм, етнічний і релігійний сепаратизм; втрата правлячою елітою віри в правомірність своєї влади; виник­нення в її надрах соціальних розбіжностей і конфліктів, зіткнення гілок влади тощо.

Для подолання делегітимації та забезпечення підтримки легі- тимності влада використовує різні способи й методи. Серед них: підтримка постійних контактів з населенням; проведення роз’яс­нювальної роботи щодо своїх цілей; посилення ролі правових ме­тодів досягнення цілей і постійного оновлення законодавства; урівноваженість гілок влади; виконання правил «політичної гри» без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь; організацію контролю з боку громадського суспільства за різними рівнями державної влади; зміцнення демократичних цінностей у суспіль­стві; подолання правового нігілізму населення; підтримка закон­ності та правопорядку в країні; успішне здійснення економічних, соціальних, міжнародних програм тощо.

Політична влада — це поліфункціональний, багатоаспект- ний соціальний феномен з багатьма вимірами.

Гносеологічний аспект влади. Влада є цілеспрямованим способом утилізації знань. За своєю природою вона є поєднанням знань і волі. Знання необхідні для усвідомленого розрахунку дій і їх наслідків, запровадження раціонального. Влада виявляється в жорстокому підкоренні дій меті, у цілеспрямованості. Це обов’язкові компоненти влади: без знань влада стає імпульсив­ною та нераціональною, без волі вона буде недієздатною. Пору­шення оптимуму знань і волі обертається дисфункціями влади.

Соціальний аспект влади. Влада є сукупністю силових від­носин, які виражають домінування. Чинник сили випливає із за­гальної логіки відправлення владних функцій.

Організаційний аспект влади. Влада є ресурсом, який вті­люється в наведенні соціального порядку.

Психологічний аспект влади. Влада є відношенням лідерст­ва, асиметричним суб’єкт-об’єктним відношенням з виокремлен­ням ведучої та веденої сторін.

Політичний аспект влади. Влада є способом здійснення впливу й примусу відповідно до фактичного балансу сил.

Економічний аспект влади. Влада в політичній сфері є те ж саме, що гроші у сфері економіки. Функціональна близькість грошей і влади робить можливими їх взаємоперетворення: гроші можуть перетікати в політичну владу так само, як і остання — у гроші.

Влада може розглядатись і як тягар відповідальності за дер­жаву та суспільство, який з більшим бажанням покладають на се­бе, ніж розлучаються з ним.

Резюме за змістом теми. Упродовж тисячоліть людської

історії в тріаді «носій влади — влада — суспільство» перевагу має носій влади. У всіх розглянутих вище аспектах влада більш прихильна до того, хто нею володіє, ніж до того, хто є її об’єк­том. Повноваження, привілеї, престиж тощо розлучають владу й маси. Влада поєднує конформізм, авантюризм, гедонізм— усе те, що робить її неминучим злом. Саме тому суспільство покли­кане встановити такі фільтри на шляху до влади, які дозволяли б уникнути її негативних проявів.

Мистецтво влади полягає в умінні швидко та гнучко реагувати на запити мас, що, власне, і дає змогу уникати політичних катак- лізмів. Взаємодія влади й мас в ідеалі має бути легітимною та ле­гальною. Лише в цьому разі народ живе, а не животіє, тоді як влада править, а не займається симуляцією активної діяльності.

Терміни та поняття до теми: влада, політична влада, види влади, державна влада, суб ’єкти і об ’єкти влади, ресурси влади, функції влади, структура влади, методи влади, легітимність влади, криза легітимності, кратологія.

Запитання.Завдання

1. Проаналізуйте зв’язок влади й власності в історії суспільно­го розвитку.

2. Порівняйте демократичні та бюрократичні механізми здійс­нення влади в різних країнах.

3. Прокоментуйте погляд французького філософа й письмен­ника А. Камю: «Гарна влада — це здорове й обережне управління несправедливістю».

4. Укажіть на закономірності й випадковості формування по- літико-владного середовища в Україні після 1991 р.

5. Проаналізуйте якісні характеристики владних процесів в Україні залежно від індивідуальних (особистісних) рис її вищих представників.

6. Укажіть на інтенсивність зовнішніх впливів (або їх відсут­ність) на функціонування владних інститутів в Україні.

Теми рефератів

1. Сучасні тенденції розвитку політичної влади.

2. Проблеми ефективності державної влади в суспільстві.

3. Теорія розподілу влад: історія та сучасність.

4. Політична система й механізм влади.

5. Авторитет влади та влада авторитету.

6. Олігархія: причини виникнення й механізм формування.

Література

Бойчук М. А. Влада і громадянське суспільство: механізм взаємодії: Монографія. — K.: Атлант, 2007.

Відкритість і прозорість української влади в умовах її реформуван­ня.—K., 2008.

Воронов І. О. Феномен влади: горизонти людського і політичного виміру. — K.: Ґенеза, 2005.

Левенець Ю. А. Політична влада: інструментальні трансформації // Історичний журнал. — 2008. — 2003. — С. З—8.

Панферова В. В. Проблема критериев эффективности взаимодейст­вия власти и общества // Социально-гуманитарные знания. — 2008. — №4. —С. 213—221.

Політологія: Підручник І За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. — 3-тє вид., перероб., доп. — К.: Академія, 2006. — 568с.

Політологія: Учеб, пособие / Под ред. А. Тургаева, А. Хренова. — СПб.: Питер, 2005. — 560с.

Романович H. А. К вопросу об иерархии власти // Вопросы филосо­фии. — 2008. — № 8. — С. 51—59.

Сергеев В. С. Проблема власти // Политические исследования. — 2008. —№2. —С. 179—181.

Соловьев А. И. Политология. Политическая теория, политические технологи: Учебник для студентов вузов. — M.: Аспект-Пресс, 2000. — 559с.

Цокур С. Шляхи та методи забезпечення легітимності політичної влади. // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — K., 2007. — Вип.10. — С. 107—116.