Роль та функції виборів до органів влади

Вибори — спосіб існування демократії, спосіб зміни еліт, що правлять, передачі влади від одних людей до інших мир­ним шляхом, через волевиявлення народу. Існують загальнонаціо­нальні президентські та парламентські вибори, вибори до органів місцевого самоуправління, до законодавчих зборів штатів або аналогічних адміністративно-територіальних одиниць, а також вибори деяких місцевих посадових осіб (суддів, присяжних, ше­рифів та ін.).

Регламентується процедура виборів виборчим правом. Вибор­че право — сукупність юридичних норм, що регулюють участь громадян у виборах представницьких органів влади, організацій і проведення виборів, взаємовідносини між виборцями та пред­ставницькими установами, порядок відкликання депутатів. В основу сучасного виборчого права покладено принципи загаль­них, прямих, таємних та рівних виборів. Це допускає, що всі пов­нолітні громадяни держави, незалежно від статі, раси, національ­ності, віку, релігії, місця проживання, напряму обирають усю вертикаль влади. Голосування — таємне, тобто ніхто без відома самого громадянина не має права знати, за кого він голосував.

У кожній країні певна система представництва закріплює ви­борче право. Виборча система — сукупність встановлених зако­ном правил, принципів та прийомів, за допомогою яких визнача­ються результати голосувань та розподіляються депутатські місця. У взаємозв’язках з формою правління, політичною культу­рою, природою політичних партій здійснюється функціонування моделі виборчої системи. В міру того, як змінюються соціальні і політичні інститути суспільства та держави, виборчі закони пере­стають відповідати меті. Тому не випадково виборчі системи змі­нюються в умовах великих суспільних змін та перетворень. Так, змінилася виборча система в Росії, країнах Прибалтики, Білорусі, Молдові, в незалежних державах Середньої Азії, йдуть реформи виборчих систем у країнах Європи, Латинської Америки. Вибір тієї чи іншої виборчої системи тягне вагомі зміни в розташуванні політичних сил. Так, у Франції виборчий закон став об’єктом за­гостреної політичної боротьби і декілька разів істотно змінював­ся в залежності від співвідношення політичних сил. У США ви­борча система відповідає характеру того розподілу, що склався між основними тенденціями, партіями і сприяє його збереженню і навіть поглибленню. Реформується виборча система і в Україні. Зрозуміло, в кожній країні виборча система створюється в залеж­ності від того, як розуміються інтереси політичних партій та сус­пільства, якими є політичні традиції і культура.

У сучасному світі існує безліч виборчих систем, але з їх різ­номанітності виділяються три типи: мажоритарна, пропорційна та змішана.

Мажоритарна виборча система передбачає принцип більшо­сті при визначенні результатів голосування (фр. majorie — біль­шість). Кандидат до представницьких органів вважається обра­ним, якщо на виборах одержав встановлену більшість голосів виборців. Існують два різновиди мажоритарної системи: абсолю­тної більшості та відносної більшості.

На виборах за мажоритарною системою абсолютної більшо­сті обраним вважається кандидат, який набрав абсолютну біль­шість голосів — 50 відсотків плюс один голос. Але не завжди вдається комусь із кандидатів зібрати більше половини голосів у першому турі, тому потрібно проводити другий тур виборів. Така практика склалася, наприклад, у Франції, де до другого туру до­пускаються всі кандидати з першого туру, за винятком осіб, які зібрали менше 12,5 % голосів. Обраним у другому турі вважаєть­ся той, хто набрав більше голосів, аніж будь-хто із суперників. Раніше в Україні, на відміну від Франції, до другого туру, якщо перший тур безрезультатний, виходило два кандидата, які набра­ли найбільшу кількість голосів. Обраним вважався той, хто отри­мав більше число голосів за умови, що кількість голосів, поданих за кандидата, більше числа голосів, поданих проти. Щоб вибори вважалися дійсними, в них повинно взяти участь не менше 50 % виборців, що зареєструвалися в окрузі. Вибори за мажоритарною системою абсолютної більшості сприяють формуванню відносно стабільних партійних блоків, виключаючи вплив нечисленних, роздроблених партій. Так, у Франції, де така система застосову­ється з невеликою перервою понад 30 років, налічується більше восьми партій, що реально претендують на голоси виборців.

На виборах за мажоритарною системою відносної більшості (плюральній виборчій системі) кандидату для перемоги досить набрати більше голосів, аніж будь-кому з його конкурентів, і не обов’язково більше половини виборчого округу, як правило, од­номандатного, тобто від кожного округу обирається лише один депутат. Якщо ж громадянин зумів досягти висунення тільки своєї кандидатури, то автоматично стає депутатом без проведен­ня голосування.

Пропорційна виборча система. Від мажоритарної системи пропорційна відрізняється тим, що будується не за принципами більшості, а за принципами пропорційності між отриманими го­лосами і завойованими мандатами. У відповідності до числа по­даних голосів, депутатські мандати розподіляються не між окре­мими кандидатами, а між політичними партіями та політичними блоками. Від виборчого округу обирається не один, а декілька депутатів парламенту. Виборці голосують за партійні списки, фа­ктично ж, за ту чи іншу програму. Звичайно, політичні партії на­магаються включати до списків людей, найбільш відомих, авто­ритетних, але сам принцип не змінюється. Партійні списки бувають різноманітні: частина країн (Іспанія, Греція, Португалія, Ізраїль, Коста-Ріка) дотримуються правил закритих або жорстких списків. Виборці мають право обирати лише одну партію, прого­лосувавши за список. Якщо, наприклад, у списку 225 кандидатур, а партія виграла 10 місць, то депутатами стануть десять перших кандидатів списку. Такий варіант посилює владу партійної еліти. У ряді країн застосовується інший варіант — система відкритих списків. У ряді країн із пропорційною системою діє так званий виборчий поріг. Для того, щоб бути представленою в парламенті, політична партія повинна одержати не менше певного відсотка голосів виборців, подолати певний бар’єр. В Україні, Росії, Німе­ччині (змішані системи), Італії виборчий бар’єр — 5 відсотків, в Угорщині, Болгарії — 4 відсотки, у Туреччині — 10 відсотків та ін. Політичні партії, що не подолали бар’єр, не отримують жод­ного місця в парламенті.

Змішана система представництва об’єднує елементи мажо­ритарної та пропорційної систем. Від характеру сполучення в змішаній системі мажоритарних та пропорційних елементів за­лежить ступінь дієздатності органу державної влади, обраного за змішаною системою. За змішаною системою проходять вибори в Україні, Росії, Німеччині та ін. Так, в Україні половина депута­тів Верховної Ради обирається за мажоритарною системою від­носної більшості, інша — за пропорційною (за партійними спис­ками) із застосуванням виборчого бар’єру — 4 відсотки. Кожний виборець має два голоси: один голос віддає за кандидата, що обирається за мажоритарною системою, а другий — за партійний список. Підрахунки голосів проводяться роздільно. Представниц­тво будь-якої політичної партії складається з кількості мажорита­рних та пропорційних мандатів. Вибори проходять в один тур. Виборчий бар’єр — 4 відсотки — не дасть можливості дрібним партіям завоювати місця у Верховній Раді. При такій системі бі­льшість мандатів отримують великі політичні партії. Це дозволяє формувати стабільний уряд.

Зрозуміло, вибори відіграють основну роль у формуванні державних органів, у функціонуванні політичної системи. По- перше, вибори, як політичний інститут, що складає важливий компонент політичного процесу, дозволяють громадянам, соціа­льним спільностям сформувати вимоги, відповідні реальним або уявним інтересам, а також забезпечити підтримку тим діям полі­тичних лідерів, що задовольняють сподівання більшості населен­ня. По-друге, голосування є одним з основних механізмів розв’язання різних політичних конфліктів. Адже на виборах до­пускається мирна конкуренція інтересів різних соціальних спіль­ностей, соціальних верств та груп. Хоча інтереси спочатку і мо­жуть суттєво розходитись, все ж передвиборне змагання змушує діаметрально протилежні позиції або частково схожі трансфор­муватися в помірні тому, що тяжко завоювати довіру та підтрим­ку більшості населення. По-третє, вибори — надійний засіб за­конності політичного режиму.

Проте суто позитивні функції політичного процесу здійсню­ються не завжди. В суспільстві, де розгортаються процеси демок­ратизації, де існує нестійка соціальна структура, відсутня стабі­льна політична культура, для маргінальних шарів створюються широкі можливості впливати на політику, можуть загальмувати­ся політичні реформи. Це, по-перше, пояснюється тим, що в умо­вах переваги маргінальних верств з традиційними цінностями, орієнтаціями консерватизм може переважати над реформами че­рез демократично прийняті реформи. I, по-друге, відсутність за­гальновизнаних політичних інститутів, ціннісний розкол означає, що голосування із засобу вирішення конфліктів перетворюється на їх джерело, тому що вибори або референдуми посилюють по­ляризацію протиборствуючих сил. Спираючись на ці аргументи, прихильники демократичного елітизму бачать у надмірному по­ширенні політичної участі загрозу демократичним інститутам, вважаючи за необхідне звести до мінімуму політичну участь і за­вдяки цьому зберегти інструменти прийняття рішень у тих, хто краще інформований і поділяє демократичні цінності.