Форми, методи, ресурси та функції влади

Існують два головних способи володарювання (два «обличчя влади»). Перший з них полягає в спонуканні підвладного до пев­них дій, що допомагають суб’єкту влади. Другий — у забезпе­ченні бездіяльності підлеглих, блокуванні небажаних для керів­ництва видів їхньої поведінки.

Функціонування політичної влади в суспільстві відбувається за допомогою різноманітних форм, методів і ресурсів. Формою прояву влади є організація, спрямована на фіксацію в певній іє­рархічній структурі відносин панування й підкорення. Без упоряд­кування цих відносин у соціумі, без установлення зв’язків субор­динації, що фіксуються в певних органах, інститутах і нормах, жодна влада не може нормально функціонувати. Завдання органі­зації політичної влади полягає, по-перше, у створенні органів та інститутів, що фіксують відносини панування й підкорення, по- друге, вона передбачає організацію суспільних відносин за допо­могою певних керівних утворень.

Організація неможлива без управління. Управління забезпе­чує вибудовування конкретних соціальних процесів і відносин у певну систему, а також узгодження дій, упорядкованість суспіль­них систем, їх необхідну стабільність і стійкість. Отже, здійсню­вати владу без управління неможливо.

Іншою формою здійснення влади є контроль. Він є владною діяльністю, завдяки якій у соціальній системі забезпечується слі­дування певним взірцям і нормам поведінки, а також дотримання обмежень, порушення яких негативно позначається на функціо­нуванні системи. Такими взірцями є система цінностей, правові та моральні норми, адміністративні приписи, традиції тощо. Кон­тролю підлягають насамперед індивіди, їхні угруповання, поведі­нка яких відхиляється від взірців. За допомогою контролю влад­ний суб’єкт здійснює облік і перевірку виконання підвладним суб’єктом розпоряджень і приписів та отримує відомості про об­ставини, які спричинюють відхилення поведінки від установле­них параметрів.

Отже, організація, управління, контроль в їх різноманітних формах є важливими організаційно-технічними формами вла­ди. На відміну від них, соціально-організаційні форми вла­ди — керування, гегемонія, панування — зумовлені характером соціального устрою, відносинами власності, співвідношенням соціально-політичних сил у суспільстві.

Сутність політичного керування полягає в розробленні та ко­регуванні політичного курсу, який відповідає інтересам більшос­ті членів соціуму або соціальних груп, що посідають ключові по­зиції в економіці. Політичний курс — це вектор перспективної діяльності владних структур, що служить вихідним пунктом роз­гортання всіх форм активності державних органів. Він є органі­заційним і системним началом, а також стратегічною метою всієї владно-політичної діяльності. Розроблення цілі та політичної лі­нії — прерогатива вищого керівництва, організація досягнення мети — сенс управління.

Одна з форм політичної влади — це гегемонія, тобто керівна роль певної соціальної групи в союзі соціальних верств і груп, об’єднаних спільними інтересами.

До форм політичної влади відносять також панування, яке являє собою вид діяльності соціальних груп та їхніх об’єднань з підкорення соціальних сил в інтересах власного існування через утвердження своєї волі як обов’язкової для всіх. Політичне пану­вання відбиває структуру владних відносин, що склалася в про­цесі соціальної боротьби та еволюції, у функціонуванні яких за допомогою економічних, політичних та ідеологічних інститутів знаходять свій захист інтереси найбільш потужних соціальних груп. У цій структурі привілей визначати волю, яка скеровує управління, і видавати її за волю всього суспільства, мають, зреш­тою, тільки ті, хто володіє власністю.

Влада здійснюється за допомогою розгалуженої системи ме­тодів, способів, заходів, засобів впливу владних осіб на підвлад­них з тим, щоб примусити їх підкорятися.

Демократичні методи: примус на основі закону; пропону­вання норм для слідування за допомогою авторитету; переконан­ня; аргументація; роз’яснення; вказівки, інформація про рішення; заохочення; урахування поглядів і політичних аргументів опози­ції тощо.

Недемократичні, авторитарні методи: примус, насильство, терор; нав’язування елітарною групою стереотипів поведінки; демагогія, популістські заяви; накази та заборони; покарання, за­гроза використання санкцій; тотальний контроль, атмосфера сек­ретності, шпигуноманії; утиски інакодумців; переслідування, знищення опозиції та ін.

Існує нюанс, який навіть авторитарні можновладці змушені враховувати. Він стосується меж повноважень владних функцій, переступати через які небажано, небезпечно: там, де баланс кар­динальних цілей і засобів підтримки влади підривається, влада вироджується.

Мета влади полягає в тому, щоб, використовуючи різні мето­ди впливу на людей: а) протистояти деструкції, кризі, занепаду, запобігати напрузі, конфліктам; б) прагнути до максимальної стабільності суспільства як цілого, сприяти його вдосконаленню, сталому розвитку, прогресу.

Для нав’язування владної волі використовуються різноманітні ресурси. Ресурси влади — це реальні й потенційні засоби, що застосовуються для її зміцнення. У широкому розумінні владні ресурси — це все, що суб’єкт (індивід, група) може використати для впливу на інших. У вузькому — це засоби, застосування яких забезпечує вплив суб’єкта на об’єкт влади.

Згідно з характером і сферою впливу розрізняють нормативні, примусові та утилітарні ресурси.

Нормативні ресурси — це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації та норми поведінки людини.

Примусові ресурси — це заходи адміністративного впливу, що передбачають силові методи «переконання» за допомогою силових структур (суду, поліції, армії). Такі ресурси притаманні як демократичним, так і недемократичним видам влади.

Утилітарні ресурси пов’язані з матеріальними та соціальни­ми благами, повсякденними інтересами людей. З їх допомогою влада, особливо державна, може «купувати» не тільки окремих політиків, а й соціальні групи, верстви населення. Ці ресурси можуть застосовуватись і для покарання (наприклад, зменшення заробітної плати недобросовісним працівникам).

Залежно від сфери життєдіяльності ресурси влади поділяють­ся на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові та демографічні.

Економічні ресурси — це матеріальні цінності, гроші, техніка, земля, корисні копалини.

Соціальні ресурси — це соціальний статус (ранг), посада, освіта, соціальне забезпечення, медичне обслуговування.

Культурно-інформаційні ресурси — це інформація, знання, що здобуваються та поширюються через освітньо-наукові закла­ди, мас-медіа як з метою об’єктивної комунікації, так і маніпу­лювання громадською свідомістю.

Силові (спонукальні) ресурси — це інститути фізичного при­мусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найефективнішим джерелом вла­ди, оскільки його використання загрожує вищим цінностям лю­дини — життю, свободі, майну.

Демографічні ресурси влади не є арифметичною сумою «душ» або «голів», які проживають на владно окресленій терито­рії. Людина стає специфічним ресурсом влади лише тоді, коли є засобом реалізації чужої волі. Спротив владі унеможливлює «ав­томатичне» віднесення особистості до ресурсного потенціалу владних структур.

Слід вказати й на використання політичною владою вказаного в попередніх темах так званого адміністративного ресурсу.

Розрізняють такі функції політичної влади:

інтегративну (полягає в об’єднанні соціально-політичних сил суспільства, узгодженні інтересів і суперечностей);

регулятивну (спрямовує політичну волю народу на регулю­вання життєдіяльності суспільства);

мотиваційну (формує мотиви політичної діяльності, передусім загальносуспільні);

стабілізаційну (націлює на стійкий, динамічний розвиток по­літичної системи, громадянського суспільства).

3.