Сутність і зміст соціальної та політичної влади

Влада — одна з провідних категорій політичної науки. Уся іс­торія людства пронизана боротьбою за владу. Ця боротьба доволі часто була й залишається причиною найдраматичніших поворо­тів у житті держави.

Історично поняття «влада» (від грецьк. — «kratos») пов’язане з адміністративним управлінням у давньогрецьких державах — полісах. На території полісів виникла потреба оперативного ре­гулювання розгалуженою системою відносин громадян, а також реалізації їхніх спільних інтересів. Відповідно, влада виникла як певний вид відносин, що виражає інтереси й волю соціальних суб’єктів та визначає (корегує) поведінку людей.

Мистецтво керування громадянами — «політами», тобто ре­гулювання їхньої поведінки за допомогою права, насильства, ав­торитету, громадської думки стало визначатися поняттям «полі­тика». Історично та логічно між поняттями «влада» й «політика» виник зв’язок, який закріпився у формулі «політична влада».

Влада коріниться в об’єктивному ході соціогенезису, у якому через обряди, звичаї, традиції, закони, інші зовнішні важелі прак­тичної організації людського життя викристалізовується спеціа­лізований механізм регуляції індивідів. Влада закріплюється як інструментальна канва міжособистісної кооперації, яка виникає внаслідок необхідності упорядкування, структурування та дифе­ренціації групової діяльності.

Витоки влади — у об’єктивній неоднорідності становища лю­дей у соціумі, розподілі їхніх рольових функцій. Влада виростає з об’єктивних відмінностей. За умов тотальної рівності влади не існує. Владні інструменти, зумовлені динамікою взаємодії у су­спільстві, його структурованістю. Виникнення владних структур доцільно пов’язувати з упорядкуванням взаємодії людей у колек­тивному житті.

Виникаючи з рольової неоднорідності людей, влада поступово зводиться до системи переваг, які дають змогу владним інститу­там ефективніше впливати на підвладних.

Потреба у владі — це потреба в організації суспільного вироб­ництва, в обміні діяльністю та її результатами, у необхідності підтримувати суспільний порядок, виконувати спільні справи, регулювати суперечливі й конфліктні ситуації, психологічно за­хищати людину та спільноту.

Розрізняють деякі основні підходи до тлумачення природи політичної влади. Назвемо їх.

Поведінковий (біхевіористичний) підхід пояснює владу як особливий тип поведінки, за якої одні керують, а інші підкорю- ються. Біхевіористи акцентують увагу на мотивах поведінки лю­дей у їхній боротьбі за владу.

Однак правових (легальних) форм пояснення феномена влади та регулювання на її основі людської поведінки іноді не вистачає. Увага до підсвідомих компонентів індивідуальної та колективної психології зумовила розвиток психоаналітичних і неофрейдист- ських концепцій влади в межах поведінкового підходу. Провідна теза цих концепцій полягає в розумінні влади як способу пану­вання несвідомого над людською психікою.

Близький до попереднього психологічний підхід грунтується на розумінні витоків влади як у свідомості, так і підсвідомості людей. Влади прагнуть індивіди, наділені різними психологічни­ми якостями, і в кінцевому рахунку ці особистості надають владі соціально-деструктивні або соціально-перетворюючі властивості. Аналіз індивідуальної потреби у владі дає можливість визначити перспективну варіативність її функціонування.

Соціологічний підхід ґрунтується на аналізі влади в контексті соціальних умов її виникнення й функціонування з урахуванням домінуючих у суспільстві цінностей, традицій, політичної куль­тури тощо. Так, М. Вебер розумів владу як здатність одного ін­дивіда реалізувати свою волю навіть у разі спротиву іншого ін­дивіда. Отже, у соціальних підвалинах влади лежать відносини панування та підпорядкування (підкорення).

Системний підхід характеризується розумінням влади як по­хідної від політичної системи, а не від індивідуальних відносин, на чому наголошується в попередніх підходах.

У межах системного підходу виокремлюються такі владні концепції:

макрорівневі — влада як властивість або атрибут макросоці- альних систем (Г. Парсонс, Д. Істон). Вона є способом організа­ції, умовою функціонування та засобом ухвалення рішень і роз­поділу цінностей;

мезорівневі — влада на рівні конкретних систем: виробничих груп, організацій, сім’ї. Розглядається в контексті відносин з ор­ганізаційними структурами суспільства;

мікрорівневі — влада як взаємодія індивідів у межах специ­фічної соціальної системи (малої соціальної групи).

Телеологічний підхід (з погляду досягнення певної мети) ха­рактеризує владу як форму цілеспрямованої діяльності людини, здатність досягти поставлених цілей, намічених результатів (Б. Рассел). Таке визначення трактує владу не тільки як відноси­ни між людьми, а й у контексті взаємодії людини з довкіллям (влада над природою).

Інструменталістський підхід визначає владу як можливість використання певних засобів, зокрема сили, переконання, заохо­чення.

Структуралістський підхід наголошує, що влада може існу­вали лише в рамках певної організації, політичного інституту. Своїх цілей вона досягає за допомогою структурування можливо­го поля діяльності. Влада є стратегічним видом відносин, який організовує взаємодію індивідів між собою й іншими групами.

Реляціоністський підхід (від лат. relation — відносини) роз­глядає владу як відносини між особами, що дають змогу одному суб’єктові (індивіду чи групі) змінювати поведінку іншого суб’єкта. Характерною рисою таких взаємовідносин є здійснення впливу владним суб’єктом на іншого — підвладного. Прикладом може бути популярне серед політологів визначення американсь­кого дослідника Р. Даля: суб’єкт А має владу над суб’єктом В у тій самій мірі, у якій він може примусити В зробити те, що В не зробив би за інших умов. Інакше кажучи, ми можемо стверджу­вати, що А має владу над В, якщо поведінка останнього є резуль­татом поведінки А.

У межах цього підходу виокремлюють такі теорії:

опору, яка аналізує форми та ступені опору в системі владних відносин;

обміну ресурсами, яка за основу владних відносин бере нерів­ний розподіл ресурсів між володарем і підвладним, тобто влада розглядається як функція залежності індивіда від розподілу ре­сурсів;

розподілу зон впливу, яка стверджує, що особи в системі владних відносин постійно обмінюються ролями носія владних повноважень (суб’єкта) і тих, на кого такі повноваження звернені (об’єкта).

На основі аналізу цього підходу можна зробити кілька виснов­ків. По-перше, влада не має речового виразу, вона виступає як певний зріз, аспект взаємовідносин. По-друге, вона не обов’яз­ково виявляється в застосуванні сили, оскільки спротив інших соціальних учасників можна подолати не тільки за допомогою насильства. По-третє, влада безпосередньо пов’язана з явним або латентним конфліктом (але не всякий конфлікт передбачає владу).

Розрізняючись у деталях, усі теорії цього типу інтерпретують владу як асиметричні відносини, які складаються й розвиваються на основі обміну діяльністю між різними суб’єктами, у результаті чого один з них змінює поведінку іншого.

Виходячи з наведених суджень про владу, можна дійти такого висновку: влада — це один з важливих видів соціальної взає­модії, специфічні відносини принаймні між двома суб’єктами, один з яких підпорюється розпорядженням іншого. У резуль­таті такого підкорення суб’єкт, що володарює, реалізує свою волю та інтереси.

Для здійснення політичної влади необхідні деякі елементи.

Назвемо їх.

1. Наявність не менш як двох партнерів відносин (суб’єкт- об’єктна дихотомія влади).

2. Наказ владного суб’єкта, вираження ним волі щодо іншого суб’єкта, над ким він здійснює владу (подібний наказ супрово­джується погрозою застосування санкцій у разі непокори).

3. Підпорядкування того, над ким здійснюється влада, тому, хто її здійснює (підвладного суб’єкта владному).

4. Суспільні норми, які встановлюють: той, хто віддає наказ, має на це право, а той, кому ці накази віддаються, зобов’язаний підкорятися їм.

5. Суспільний поділ між групами, відносно яких здійснюється влада.

6. Організований примус як основа здійснення влади.

Суб’єкт влади втілює її активні, керівні засади. Суб’ктом може бути окрема людина, організація, група людей, народ або навіть світове співтовариство, об’єднане в ООН.

Для прояву повноцінних владних відносин потрібно, щоб суб’єкт задовольняв низці вимог: 1) мав бажання керувати; 2) був компетентним, знав становище й настрої підвладних, умів засто­совувати форми, методи, ресурси влади; 3) мав беззаперечний ав­торитет.

Політична влада передбачає наявність суб’єкта, наділеного не тільки формальними статусними прерогативами, а й уміннями та реальними здібностями установлювати та підтримувати відноси­ни свого владного домінування в умовах безперервної конкурен­ції. Щоб утримання влади було більш довготривалим і стабіль­ним, домінуюча сторона зазвичай намагається інституціоналі- зувати свою позицію, установлювати систему панування.

Суб’єктній вертикалі політичної влади притаманний склад­ний, багаторівневий характер: його первинними ланками є ін­дивіди, вторинними — політичні організації, суб’єктами вищо­го рівня, які безпосередньо репрезентують у владних від­носинах різні суспільні групи та весь народ, — політичні еліти, політичні лідери, політичні інститути. Однак зв’язок між цими рівнями може порушуватися. Наприклад, політичні лідери не­рідко відриваються від народу й навіть від організацій, які привели їх до влади.

Об’єкт влади. Влада неможлива без акції підкорення об’єкта владних взаємин. Якості об’єкта політичної влади визначаються передусім політичною культурою населення. Нюанси ставлення об’єкта до суб’єкта влади охоплюють цілу низку проявів — від запеклого опору, боротьби на знищення до цілком добровільного підкорення.

Мотивація підкорення може ґрунтуватися на побоюванні сан­кцій, звичці підкорюватися, зацікавленості у виконанні розпоря­джень, переконанні в необхідності підкорення, авторитеті, який викликає керівник, ідентифікації об’єкта із суб’єктом влади.

Влада, що ґрунтується на інтересах, переконаності й авторите­ті, часто трансформується в ідентифікацію підлеглого з керівни­ком. У цьому разі досягається максимальна сила влади, і суб’єкт сприймається об’єктом як власний представник і захисник.

Американський дослідник Ч. Бернард у своїй теорії «сприй­няття влади» виходить з припущення, що об’єкт уважає владні вказівки (накази) авторитетними, коли вони відповідають таким вимогам:

— той, хто підкорюється, може зрозуміти й розуміє наказ;

— у момент отримання наказу підвладний не вважає його не­сумісним зі спільними цілями;

— під час прийняття власного рішення на виконання наказу підвладний вважає його сумісним зі своїми інтересами й намірами;

— об’єкт здатний інтелектуально та фізично виконати наказ.

Тривалий час вважалося, що зміст влади визначається систе­мою відносин панування й підкорення, а сама влада — це мож­ливість віддавати накази за умов, коли ті, кому наказують, зо­бов’язані підкорюватися.

Такий підхід до сутності влади не викликав сумніву доти, до­ки з формуванням демократичних режимів, що ґрунтуються на певних суспільних договорах, поняття влади не ускладнилося. За нових умов влада — це не тільки панування одних і підкорення інших, а й домовленість про врахування інтересів тих, хто пере­буває в підпорядкованому становищі. У сучасному суспільстві сфера відносин, що ґрунтується на договорах, істотно розшири­лася завдяки громадській думці, засобам масової інформації, а також під впливом міжнародних організацій і груп впливу. У ре­зультаті влада формується як система відносин «панування—під­корення» та «керування—сприйняття». Межа між цими типами відносин рухлива й залежить від конкретної ситуації в тій чи ін­шій країні.

Владна воля, що відбивається в наказі, може бути реалізована як прямим, так і опосередкованим способом. При цьому сучасна теорія влади обґрунтовує механізми, які не передбачають одну

лише силу й відповідні санкції. У «технології» влади посилюєть­ся роль заохочення, підкупу (у різних варіантах), а також значен­ня лобістських структур.

Влада традиційно поділяється на політичну, економічну, соці­альну, духовно-інформаційну та інші види. Політична влада у «чистому» вигляді з’являється тільки на певному етапі розвитку людства.

У первіснообщинному суспільстві влада характеризувалася тим, що виражала й захищала інтереси всіх членів суспільства, носії влади професійно й статусно не відокремлювалися від реш­ти, для утримання влади члени племені не сплачували податків, владні відносини регулювалися в основному моральними норма­ми. У соціально розшарованому суспільстві існують зовсім інші ознаки: політична влада (зокрема державна) виражає та захищає інтереси панівного класу, його частини або домінуючої групи; носії влади в організаційному плані відокремлені від суспільства в певні структури; для утримання влади запроваджуються подат­ки; функції влади розподіляються між окремими органами, вини­кає спеціальна структура влади; у суспільстві складається систе­ма особливих загальнообов’язкових правил поведінки — юри­дичних норм, яких не знало первісне суспільство.

Політичну владу можна визначити як здатність і можли­вість суб’єкта (особи, партії, групи, класу, держави та ін.) здійснювати свою волю, справляти вплив на діяльність лю­дей за допомогою авторитету, права, насильства та інших за­собів. Політична влада — це специфічна форма суспільних від­носин, яка характеризується здатністю суб’єкта влади нав’я­зувати свою волю іншому суб’єктові (індивіду, соціальній групі, суспільству загалом), застосовуючи насильницькі та/або ненасиль­ницькі, матеріальні і/або духовні, авторитарні та/або демократи­чні методи згідно з нормами суспільства, до якого належать ці суб’єкти.

Специфічними особливостями політичної влади є те, що вона:

• має суспільний характер, торкається інтересів великих груп людей;

• призводить до ефекту загальносуспільного керування з боку економічно панівних соціальних груп;

• виявляється в існуванні особливої групи людей, які профе­сійно відають управлінською працею та здійснюють владну волю;

• виражається через функціонування політичних інститутів, між якими та всередині яких вона розподіляється;

• впливає на людей через переконання, авторитет, традиції, емоції, примус, а також пряме насильство;

• виявляється в процесі підготовки, ухвалення та реалізації політичних програм і рішень.

Політична влада поділяється на такі види: державна влада, громадська влада (влада політичних партій, суспільно-полі­тичних рухів тощо), влада політичної еліти, лідера, опозиції та ін. У державній владі виокремлюють законодавчу, виконавчу, судо­ву, центральну та місцеву владу.

Державну владу забезпечують відповідні політичні інститути (парламент, уряд, судові органи), державний механізм, органи правопорядку (поліція, армія, прокуратура), а також юридична база. Громадська влада формується партійними структурами, су­спільними організаціями, незалежними засобами масової інфор­мації, громадською думкою.

Серед усіх видів політичної влади домінує державна.

Державна влада — це вид політичної влади, що спирається на спеціальний апарат примусу й поширює свій вплив на всіх громадян суспільства. Невід’ємною рисою державної влади є на­явність державного суверенітету. Суверенне розуміння державної влади зводиться до кількох ключових тез:

— держава встановлює й визначає правові норми;

— держава характеризується легальністю в застосуванні сили та інших засобів влади в межах країни;

— державні рішення є обов’язковими для всього суспільства, зокрема й для інших видів влади;

— державі делегується публічність, тобто можливість висту­пати від імені всього суспільства;

— у державі забезпечується моноцентричність, наявність єди­ного центру прийняття рішень;

— держава спирається на багатоманітність ресурсів.

Влада, що здійснюється організованим державним (апарат­ним) примусом, відрізняється низкою властивостей, які виявля­ються з жорстокою необхідністю. Деякі політологи надають їм характеру законів влади. До них належать:

— прагнення до концентрації, абсолютизації, самовладдя (як це було в політичній історії Франції: парламент (Конвент) — Ди­ректорія — Консулат — самовладний диктатор (Наполеон І));

— несумісність державної влади з будь-якою іншою. Влада (не лише державна) прагне до граничної суверенності;

— нетерпимість влади до всього, що не узгоджується з напрям­ками й характером її функціонування;

— усюдисущність, прагнення охопити «все та всіх», пройняти всі сфери життя суспільства. Залежна від економіки влада пере­важно намагається проникати в її надра, домінувати над нею. Так поводилася теократична влада, феодальні ієрархії, тоталітарні режими.

Ці закони влади не мають містичного змісту: їх існування вписується в загальну схему функціонування суспільного органі­зму. Політична державна влада, щоб виконати своє основне при­значення, повинна бути максимально мобілізованою й гранично могутньою.

Апарат державної влади повною мірою розкриває свої особли­вості, коли досягає своєї «критичної маси». На цьому етапі влада утверджується як певна самодостатня сила, що намагається звели­чити себе й свого носія. У нарощуванні апарату є межа, за якою ці процеси різко посилюються. Що більш значним і потужним є апа­рат, то більш абсолютною й нетерпимою стає сама влада.

Украй жорсткого обрису ці властивості набувають тоді, коли влада стає заідеологізованою й прямо пов’язується з тоталітар­ною ідеологією. Такі модифікації влади з усією неминучістю по­ставили питання про нейтралізацію її руйнівних якостей, надто небезпечних для індивідів і всього суспільства.

2.