Політична легітимність (законність)

Легітимність — визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародною співдружністю. Легітимність в перекладі з французької означає законність, узаконеність. За­конність розуміється як дія через закон і, відповідно з ним, відо­бражається поняттям легальність.

В суспільстві, що переживає модернізацію, виміри і оцінка легітимності влади можуть бути результатом досить складних способів і методів досліджень, спостережень. I тільки в суспіль­стві з стійкими нормами поведінки можна однозначно оцінюва­ти легітимність влади. Адже громадою по-різному оцінюється політичне панування як інституалізована влада. Лояльне став­лення, сприйняття населенням влади, визнання ним же права влади управляти і згоди підкорятися їй означає легітимність влади.

Формулюючи теорію легітимації панування (влади), соціолог Макс Вебер виділяє три типи легітимності влади, що відобража­ють особливості мотивів покори: традиційна, харизматична і ле­гальна раціонально-правова.

Традиційна легітимність влади. Історично першим типом ле- гітимності влади є влада, що заснована на праві спадкування пре­столу. Така легітимність влади відповідала нормам традиційного суспільства: опора в основному на традицію визначала обмеже­ність влади царя, монарха, короля та ін. Традиційна законність влади мала своєю базою звичаї, звички підкорятися, слухатись, коритись владі; віра в непохитність і священість устоїв і порядків в державі, суспільстві. Традиційна легітимність відрізняється мі­цністю устоїв, стабільністю. Для стабільності демократії корисно збереження спадкування влади, підкріплене авторитетом держа­ви, багатовіковими традиціями поваги до влади.

Харизматична легітимність влади. В суспільстві, де відбува­ються бурхливі стадії модернізації, але які не освоїли демократи­чні форми управління, може поширюватись харизматичний тип управління, харизматичний тип легітимності влади. Харизматич­на легітимність влади базується на вірі в винятковість, чудовий божественний дар, умінні володаря, правителя, вождя управляти людьми, керувати їх діями, створювати умови для благодатного життя. Такий правитель обожнюється, створюється культ його особи.

Легальна або раціонально-правова легітимність влади. Лега­льність (латинське Iegalis — правовий, юридичний) — термін, запозичений Максом Вебером з правознавства і соціологічно пе­реосмислений для визначення однієї з форм узаконення соціаль­ного порядку. Легальність — характеристика раціонального типу панування, спосіб узаконення соціального порядку, що тримаєть­ся на вірі в юридично констатовану правильність його підстав, що гарантують їх відповідність вимогам розуму, звідси і його ра­ціональність. Джерелом раціонально-правової легітимності є ра- ціонально-зрозумілий інтерес, що побуджує людей підкорятися рішенням уряду, сформованого за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних процедур. В раціонально- правовій державі верховодить видатна особа та закони, в межах яких обираються і діють представники влади, — видатні політи­ки, особи. Саме для демократичних держав властива раціональ­но-правова легітимність. Це інституційна легітимність, заснована на довір’ї громадян до устрою держави, а не окремим особам (персональна легітимність).

Три класичні типи легітимності влади не вичерпують її різно­манітність. Існують і інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності. Один з них — ідеологічна легітимність влади. Її суть у виправданні і утвердженні влади за допомогою ідеології, що вноситься в свідомість людей, мас.

Тривалий період в Україні та інших країнах, де існувала ко­мандно-адміністративна система влади управління державою, широко використовувалась класова легітимність. У другій поло­вині ХХ ст. в Україні, та й в багатьох молодих країнах Співдруж­ності незалежних держав, в спробах добитися визнання і підтри­мки населенням формування заново створюваних форм політичної влади вдавались до посилення націоналістичної легі- тимності влади. В сучасних умовах націоналістична діяльність, легітимність влади більш-менш властива всім державам Заходу і Сходу. Спеціально створеною системою ідеологічної індокрима- ції, тобто насильного нав’язування, насадження особі (верствам, народу) цінностей, мети, ідеології тими або іншими суб’єктами або владними структурами в тоталітарних державах здійснюється націоналістична легітимність влади. В демократичних державах механізм соціалізації діє стихійно, у вигляді повсякденного за­своєння людиною панівних в суспільстві політичних норм і цін­ностей, і цілеспрямовано, за допомогою системи загальної полі­тичної освіти, а також через засоби масової інформації. В основі політичної ідеології лежать інтереси певної соціальної спільності людей (класу, нації, соціальної верстви), а також політична мета, що не зводиться до інтересів соціально або етнічно сформованих спільностей населення. Саме на впливі за допомогою переконан­ня, усвідомлення, на свідомість і підсвідомість людей базується ідеологічна легітимність влади. Проте на відміну від раціональ­но-правової легітимності, розрахованої на свідомість, розум лю­дей, ідеологічна легітимність влади — односпрямований процес, що не передбачає зворотних зв’язків, активної участі громадян у формуванні ідеології.

В суспільно-політичному житті постійним супутником мас, невід’ємним структурним елементом всієї державної політичної системи виступає бюрократія як сфера управління суспільними справами, що опирається на розгалужену ієрархічну структуру чиновницького апарату. В різних конкретно-історичних умовах бюрократія, виконуючи свої функціональні обов’язки, відіграє далеко не однозначну роль: коли сприяє розвитку суспільного прогресу, діяльність бюрократів, як і всієї системи бюрократиз­му, сприймається з інтересом, але коли бюрократія перетворю­ється в замкнену касту управлінців, недоступну для мас соціаль­ну структуру, що породжує негативний процес, який називається бюрократизмом, викликає почуття недовір’я і осуду.