Проблеми політичної науки, поставлені в різні періоди ХХ ст., і є предметом обговорення і дальшого дослідження в су­часних умовах.

I неможливо охарактеризувати всі або хоча б осно­вні напрямки сучасної науки про політику. Тут можна визначити лише деякі її найважливіші проблеми. Для сучасної політичної на­уки Заходу характерна неоднорідність сфери предмета досліджень, багатоманітність і суперечливість теорій, ідей, міркувань про полі­тику, політичну владу, політичні відносини, про їх місце і ролі в політичному процесі.

В сучасних умовах найпоширенішим в науці про політику є соціологічний напрям. Представники соціологічного напряму ви­вчають явища політики в контексті і через призму аналізу суспі­льства в усій складності і багатоманітності його соціальної стру­ктури і політичного процесу. Вирішальний вплив на становлення і розвиток соціологічного напрямку в політичній науці мали пра­ці соціолога Макса Вебера і, зокрема, його теорія соціальної дії; французького соціолога Еміля Дюркгейма і його теорії соціаль­них систем та ін. В межах соціологічного напряму в політичній науці, італійці Вільфредо Парето і Гаетано Моска розробили ос­нови сучасної концепції еліти. В руслі соціологічного напряму є розроблена Мойсеєм Острогорським і Робертом Міхельсом кон­цепція політичних партій.

Виникнувши на початку ХХ ст., неопозитивізм в соціології став теоретико-методологічною орієнтацією, що опирається на усвідомлене і на неусвідомлене, на філософське положення логі­чного позитивізму, знайшов широке розповсюдження і в полі­тичній науці. Основні положення неопозитивізму в політичній науці полягають у визнанні того, що, по-перше, соціальні та по­літичні явища підкоряються законам, спільним для всієї дійснос­ті — природної і соціально-історичної (натуралізм); по-друге, ме­тоди соціального дослідження мають бути такими ж точними, суворими і об’єктивними, як і методи природознавства; по-третє, суб’єктивні аспекти людської поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, іс­тинність наукових тверджень має доводитись емпіричними до­слідженнями; по-п’яте, всі соціальні явища описуються і відо­бражуються кількісно.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знай­шла найбільше поширення в США. Відомі її представники Чарльз Сандерс Пірс (1839—1914 рр.) — американський філософ, логік, засновник прагматизму, професор в Кембриджі, Балтиморі і Бостоні, Уїльям Джемс (1842—1910 рр.) — професор Гарвард­ського університету, вчені Чікагського університету Чарльз Ма- ріам, Генрі Моргентау та ін. Прагматизм політичний (от грецьк. pragma — діло, дія) — установка на досягнення безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій.

ідеалізм з антимарксизмом, або в формі неопрагматизму, який об’єднує прагматизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому є ідея операційного аналіза, за яким суть будь-якого поняття може визначитись лише за допомогою опису операції, що використову­ється при формуванні, споживанні і перевірці поняття. Звичайно ж, в центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагмати­зму, що визначає значення істини, її практичну користь.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на Заході в політології і соціології концепцій суспільно-економічно­го та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабільного, традиційного до сучасного індустріального та постін- дустріального суспільства, що безперервно змінюється. Їх прояв обумовлений формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична фор­ма біхевіоризму (тобто поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіоризму на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, без­перечно, сприяв нагромадженню величезного емпіричного матері­алу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хо­ча біхевіоризм дав позитивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, проте, зовсім недостатньо застосовуєть­ся в суспільстві.

Школа соціальних систем і її вплив в соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовуєть­ся ідея системного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та політології, починаючи з середини 50-х років. Йо­го суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується і визначає їх місце і значення (функції). Та в де­якому зв’язку якісна визначеність робить необхідним її систем­ний розгляд. В тому або іншому вигляді функціональний підхід використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядалось як система. Виникла і виявилась дуже стійкою ана­логія між суспільством і організмом. Власне, при дослідженні, відповідно, в суспільстві вишукувались подібні органи, функціо­нування яких забезпечує життєздатність організму — суспільст­ва. Розглядаючи суспільство, політику в термінах структурно- функціонального аналізу, соціологи Заходу, а потім і Сходу зосе­реджують увагу на факторах, що сприяють або перешкоджають інтеграції та системі і навіть не порушують питання про необхід­ність її якісних змін. Постбіхевіоризм характеризується поєднанням позитивістсько орієнтованого на створенні «позитивної» досвідно доказової соціальної і політичної теорії і ціннісно-ідеологічного підходу до досліджень соціальних і політичних явищ.

Значну роль в політичній науці Заходу відіграє й інституціо­налізм. Його представники вивчають стійкі форми організації і регулювання суспільного, в тому числі і політичного, життя. Основне поняття, що використовується при дослідженні, є полі­тичний інститут, який створюється з метою реалізації певної по­літичної мети.

В руслі соціологічного напрямку в політичній науці розвива­ються і діють гуманістична концепція в соціології Флоріана Зна- нецького, теорії символічного інтернаціонізму Джорджа Міда, теорія конфлікту, теорія соціального обміну, теорії бюрократії (Макс Вебер, Роберт Кінг Мертон, Алвін Гоулднер та ін.), кон­цепції тоталітаризму (Ханна Арендт, Фрідріх фон Хайєк, Хосе Ортега-і-Гасет, Микола Бердяєв та ін.), теорії міжнародних відносин (Раймонд Арон, Роберт Моргентау, Макс Каплан та ін.). Становлять інтерес висновки і ви-значення влади, зроблені політологом Едвіном Тоффером, та ін.