Предмет і функції' психологічної науки

Вивчення студентами першої теми курсу доцільно спрямувати на усвідомлення катего­ріального ладу психології як науки, основних етапів її історичного розвитку й виявлення механізмів психіки людини, співвідношення психіки і свідомості, визначення єдності і роз­біжності психічних процесів, властивостей і станів, а також знаходження зв’язку психології з іншими науками й ознайомлення з основними напрямами сучасної психологічної думки.

Студентові варто звернути увагу на те, що в сучасній психологічній науці існують різні підходи щодо розуміння психології як науки. Наприклад, один із них характеризує пси­хологію як вчення про душу (Джемс Селлі, Генрик Кжистечко, Юзеф Макселон, Анджей Яґелло), другий - як вчення про закономірності розвитку й функціонування психіки як особливої форми життєдіяльності, вчинки й поведінку людини тощо (Лев Виготський, Сергій Рубінштейн, Олексій Лєонтьєв, Григорій Костюк, Володимир Роменець, Олександр Киричук, Віталій Татенко). Прибічники першого підходу аргументують свою позицію не лише з погляду етимології слова «психологія», яке походить від двох грецьких слів: «псю- хе» - «душа», «логос» - закони природи (тому психологія визначається як «закони життя душі»). Вони намагаються застосувати історико-філософський, теософський методи в об­ґрунтуванні психології як вченні про душу. Зокрема:

а) посилаються на відомих філософів і теологів Давньої Греції й епохи Середньовіччя: Фалєса з Мілета, який вважав, що душа - це те, що є вищим, яке скеровує інші форми існування, додає тілам досконалості;

б) використовують теорію Платона про вічні, досконалі ідеї, первинність, цілісність і незалежність душі від тіла;

в) аргументують свою думку тим, що душа - це джерело руху для тіла, це форма або енергія обмеженого тіла. Душа й тіло органічно творять цілісну єдність (Арістотель);

г) послуговуються уявленням Августина Блаженного, згідно з яким людина - це, най­перше, розумна душа, що є даром Божим, виявом його творчої мудрості, сили й милості.

д) дотримуються принципу Томи Аквінського, згідно з яким душа й тіло є недоверше- ними субстанціями. Лише в результаті їх нерозривної єдності виникає цілісна субстан­ція - людина. Водночас, душа як самостійна субстанція не зникає зі смертю тіла, вона є безсмертною і має найвищу владу - розум і волю [106, с. 12-13].

Послідовники другого підходу ґрунтують свої висновки на тому, що психологія - це така наука, яка дає систему знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини. Психічні факти виявляються об’єктом, зовні: в міміці, психомоторних діях, рухах, діяльності й творчості і суб’єктивно, внутрішньо: у відчуттях, сприйманні, увазі, пам’яті, уяві, почуттях, волі тощо. Їхній зміст може осягатися або існувати в неусвідомленій формі. Осмислюючи взаємозв’язок внутрішнього і зовнішнього в психіці людини, студентові важ­ливо навчитися виявляти причини суперечностей між ними, а також знаходити правильні шляхи і методи їх розв’язання. Адже від правильного їх розв’язання залежать реальні від­носини між людьми, між особистістю і суспільством, ставлення людини до самої себе. До основних механізмів вчені відносять: відображення, проектування й опредметнення - до­кладання людиною зусиль і хисту до формування матеріальних речей або знакових систем.

Психічне відображення містить у собі систему функцій, які регулюють діяльність лю­дини. У чому це виявляється?

По-перше, психічне відображення має активний характер, зумовлений пошуком та добиранням відповідно до умов середовища дій.

По-друге, психічне відображення має випереджальний характер, забезпечуючи функцію передбачення в діяльності та поведінці.

По-третє, кожен психічний акт є результатом дії об 'єктивного через суб 'єктивне ві­дображення, через людську індивідуальність, що накладає відбиток своєрідності на її пси­хічне життя.

По-четверте, у процесі діяльності психічне відображення постійно поглиблюється, вдосконалюється і розвивається.

Проектування. Основна функція проектування - впорядкування й гармонізування смис­лів відображення відповідно до мети дій або діяльності людини.

Шлях проектування - це сукупність і послідовність розумових або психомоторних дій, внаслідок чого постають образи, схеми або знакові системи - теорії будови матеріальних предметів або дій машин, споруд, їх вузлів, а також власних дій, сприяють виконання тео­ретичних або практичних завдань.

Але перед людиною відкривається можливість конструювати, створювати, будувати і розглядати предмети та явища з елементів відомого і невідомого - в межах потенційної здійсненності.

Опредметнення. Опредметнення є елементом свідомої і доцільної діяльності людини. Ця діяльність має три основні форми:

1) матеріальну: виробництво, тобто фізична робота і праця, в процесі якої людина пе­ретворює і втілює себе в навколишньому світі;

2) вироблення та інтерпретація змісту відображення, добір цінностей, розумові операції і переживання тощо, які є конструктивними елементами будь-якого виробництва;

3) творіння себе самого - розвиток душевних і духовних потенцій, а також усунення різних форм відчуження.

Отже, опредметнення - процес перетворення і втілення людських душевних сил і здат­ностей із форми живої активності в образ застиглої предметності. В. І. Вернадський назвав те, що створила людина ноосферою - сферою людського розуму.

Психічне життя людини виявляється:

1) в активності, що існує суб’єктивно, внутрішньо;

2) в активному ставленні до довкілля;

3) в активному втіленні відображуваного і перетвореного (образу, думки чи почуття) на зовнішнє (предмет чи явище).

Активність людини є суб’єктивною і включає в себе її відображувану діяльність - від­чуття, сприймання, пам’ять, мислення, уяву.

Активність, як ставлення до довкілля, виявляється у формі емоційно-вольової діяльно­сті, різноманітних почуттів, переживань, а також проявів волі і вольових якостей. Важливим аспектом психічного життя є спонуки до активності - потреби, інтереси, переконання, ідеали тощо.

Особливу групу психічних явищ становлять індивідуально-психологічні властивості особистості - здібності, темперамент, характер та її психічний стан - піднесеність, при­гніченість, збудженість, байдужість та ін.

Уявлення про психічні явища людини, як відомо, мають свою історію. Тому студентові важливо добре усвідомити етапи історичного розвитку психології. Адже наука не є спон­танним виявом розуму, вона народжується і розвивається під впливом потреб суспільства, соціальної практики. Тут у пригоді стануть праці відомих психологів - істориків, а саме: Б. Г Ананьєва, O. P Лурії, О. В. Петровського, В. А. Роменця, С. Л. Рубінштейна, М. Г Яро- шевського та ін. [3; 68; 94].

Історики психологічної думки доводять, що об’єктом психологічного дослідження виступає психічна реальність, яка не залежить від пізнавальних можливостей людини, а предметом психології є людина, яка змінюється під впливом соціальних явищ. Отже, щоб простежити особливості розвитку психіки людини на тому чи іншому етапі необхідні знання про рівень розробки системи категорій, в яких представлена психічна реальність. Все це стає можливим за умов аналізу реальної еволюції психологічної думки. У цьому аналізі вітчизняні вчені ключову роль відводять принципові детермінізму. На його основі відбувається періодизація розвитку психологічної науки у такій послідовності: передмеха- нічний детермінізм, механодетермінізм, біодетермінізм, соціодетермінізм.

Передмеханічний детермінізм зароджувався в період розпаду родового ладу. В цей час міфологічні уявлення про душу були відсунені її раціональним поясненням. Вони ґрунтува­лися на ідеї взаємодії матеріальних стихій. Така орієнтація, що мала конкретний соціальний зміст (реальне визволення індивіда від родових форм залежності і відповідної ідеології), визначила могутній злет психологічної думки епохи античності.

І на Сході, і на Заході початкова форма причинового пояснення душевних процесів поля­гала в тому, що почуття, темперамент та інші психічні властивості ставилися в залежність від змішування й зіткнення матеріальних елементів.

Механодетермінізм виступив як методологічний регулятор досліджень природи люди­ни. Він дав психології такі важливі теорії:

• причинову теорію почуттів;

• вчення про рефлекс;

• соціативну теорію;

• вчення про механізм емоцій.

Результатом промислового перевороту стало те, що розвиток психології на Заході в новий час пішов іншим шляхом, ніж на Сході, оскільки він залишався в межах феодальних відносин.

Від Арістотеля до Декарта непохитною залишалася схема «трьох душ» - рослинної, тваринної, розумної. Гервей відкрив кровообіг, і тим самим заперечив наявність рослинної душі. Декарт, відкривши рефлекторну природу поведінки, обґрунтував можливість науко­во-причинового пояснення сенсомоторних актів - того, що століттями вважалося ефектом дії тваринної душі. Отже, два рівні виявлення життєдіяльності отримали детерміністське тлумачення за зразком технічних приладів, в яких є наявною практика людини, її виробнича діяльність.

Слід звернути увагу, що саме в цей час у вищий рівень активної діяльності людини починають включати саморефлексію (самосвідомість). Утворюється інтроспективна кон­цепція свідомості з її основним постулатом: психічні явища відкриваються лише тому, хто здатний бачити їх своїм внутрішнім оком. У цих явищах вбачалася «власність» Я, яке стало свого роду «гомункулусом» (що перебуває в ділянці мозку). Як зазначав М. Г Ярошевський: «Уся історія боротьби за детермінізм — це історія подолання версії про гомункулус, який є головним агентом мозку» [165, с.

Ідея механодетермінізму й інтроспекціонізму тяжіла над західноєвропейською психо­логічною думкою протягом двох століть - від середини XVII до кінця XIX століття.

Новим етапом у розвитку психологічної думки став біодетермінізм, пов’язаний, здебіль­шого, з іменами Ч. Дарвіна й К. Бернара. Біодетермінізм означав не лише інше, ніж у його попередників трактування детермінації життєвих процесів, а й інший підхід до системати­зації. Передусім архетипом наукової думки була жорстка система - машина, яка вимагала для управління зовнішньої для неї руки машиніста. Це повністю відповідало дуалістичній схемі поведінки, де функцію «руки» стосовно «машини» людського тіла, здатного відчува­ти, мислити і довільно діяти, виконував «гомункулус» (свідомість, воля, «Я»).

У контексті біодетермінізму система набувала гнучкості, адаптованості до середовища, самоорганізованості, саморегуляції, причому всі ці ознаки, на які постійно зазіхав віта­лізм, пояснювалися тепер суто матеріальними законами і факторами (природний відбір у Ч. Дарвіна, механізм гомеостазу, рухома рівновага стану певної системи у К. Бернара). Біодетермінізм у єдності із біосистемністю створив нову модель організму, спричинивши тим самим глибокі зміни і в розумінні всіх його функцій, зокрема, психічних. Новий пере­ворот у науці зумовив появу психодетермінант. Отже, на зміну біодетермінізму прийшов біопсихічний детермінізм.

Студентові важливо з’ясувати сутність специфіки цього наукового явища. Тут буде до­речним нагадати, що в XVII ст. психічне (душа) із самостійного начала перетворилось на продукт діяльності механізму, який складався із м’язів і нервів. Нові відкриття ґрунтувалися на фізіологічних дослідженнях - вченні про рефлекс і про органи чуттів. По-перше, було встановлено, що локомоція (активне пересування тварин у просторі - повзання, плаван­ня, політ) перебуває у причиновій залежності не лише від механічних впливів на нерво­во-м’язовий субстрат, а й від психічної змінної - сенсорної функції. По-друге, дослідивши почуття людини, було зафіксовано, що зміст категорій образу і дії залежить не лише від фізичних стимулів та устрою організму, а й від психіки людини. Поглибленому вивченню окресленої проблематики сприятиме самостійне опрацювання студентом творів німець­кого вченого Г Гельмгольця, особливо таких його праць: «Вчення про слухові відчуття як фізіологічна основа теорії музики», «Фізіологічна оптика та осмислення висновків, які зробив Г Фехнер щодо інтенсивності й окреслення «порогу відчуття» у праці «Елементи психофізики». Також бажано ознайомитись і з фундаментальним дослідженням В. Вундта «Основи фізіологічної психології». Проте особливого студіювання студентом потребують роботи І. Сєченова «Рефлекси головного мозку», «Елементи думки», в яких геніальний учений перший представив психологію як науку. Його концепція заперечувала гомункулус, вона вводила нові психодетермінанти у вигляді відчуттів-сигналів і роботи м’язів.

І. Сєченов обґрунтував ідею про те, що всі акти свідомого і несвідомого психічного життя за своєю структурою і динамікою рефлекторні. При цьому рефлекс він трактував не як механічну відповідь нервового центру на зовнішній стимул, а як узгоджений рух із відчуттям, що виконує сигнальну роль. І. Сєченов висунув програму побудови нової психології, яка б спиралася на об’єктивний метод і принцип розвитку психіки в реальних життєвих зустрічах організму із середовищем.

Ідею І. Сєченова продовжували досліджувати його співвітчизники І. Павлов, В. Бехтєрєв, П. Анохін. Зокрема І. Павлов створив вчення про дві сигнальні системи. Згідно з цим вченням, тварини у своїй поведінці керуються зоровими, слуховими і нюховими образами, що є для них сигналами окремих природжених подразників. Тому вся психічна діяльність тварин, форму­вання у них умовних рефлексів відбувається на основі першої сигнальної системи.

У людини поряд із першою виникає і розвивається друга сигнальна система, пов’язана з мовою. «Другі сигнали» - це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як «сигнали сигналів». Вони значно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини. Ґрунтовну аргументацію цих ідей студент знайде у праці І. Павлова «Двадцятирічний досвід об’єк­тивного вивчення вищої нервової діяльності (поведінки) тварин» та ін.

Прибічники біопсихічного детермінізму шукали шляхи до детермінізму соціопсихічно- го. Останній, як відомо, ставить психічні явища у залежність від дії соціальних чинників. У цьому контексті студентові слід самостійно проаналізувати такі питання:

• по-перше, чому вважається, що саме марксизм сформував теорію соціопсихічного детермінізму, адже наявність соціодетермінант легко знайти у працях французьких мате­ріалістів, російських соціал-демократів, теорії психоаналізу та ін.;

• по-друге, на яких засадах і якою мірою теорію можна вважати динамічною й гуманіс­тичною (визначення Е. Фромма)?

• по-третє, чи можна вважати положення про пряму залежність розвитку психічних явищ від економічних справді науковим?

До того ж, студентові слід самостійно опрацювати і питання, пов’язані із співвідно­шенням, місцем і роллю детермінізму й індетермінізму. Тут йому важливо усвідомити, на яких засадах виникають індетерміністські вчення, у якому пункті індетермінізм заперечує причиновий зв’язок між соціально-економічними і психічними явищами та ін.

Вивчення основ психологічної науки передбачає ознайомлення студента із будовою нервової системи. Її структура описана практично у кожному підручнику з психології. Су­часні вчені-психологи до складу нервової системи людини відносять: центральну нервову систему, периферійну нервову систему та вегетативну нервову систему. Морфологічною й фізіологічною одиницею нервової системи є нейрон, тобто нервова клітина з усіма своїми протоплазматичними відростками й закінченнями.

У нервовій клітині виокремлюють такі елементи: ядро; тіло клітини; декілька простих відростків - дендритів, які передають інформацію до клітини; один довгий відросток - неврит (аксон), який передає інформацію з клітин назовні.

Місце з’єднання аксона з дендритом чи тілом іншої клітини називається синапсом. Він є своєрідним бар’єром, який має подолати збудження.

Нервова клітина, як і будь-яка інша, фактично є захистом цитоплазми, містить ядро й оточена клітинною оболонкою. Понад 75 % вмісту клітини становить вода, яка є природним розчинником для іонів (атомів чи їх груп з електричним зарядом).

Нервова система складається з кори головного мозку, підкоркових центрів, мозочку і спинного мозку.

Кора мозку складається з двох півкуль (правої і лівої), основну масу яких становить біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. У корі великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідальні, зірчасті та веретеноподібні. Всього у людському мозку налічують 14-15 мільярдів нейронів. Кора - найважливіший орган психічної діяль­ності. Вона виконує функцію ініціювання діяльності різних органів, використовуючи підпорядковані центри та функції контролю й гальмування, завдяки чому відбувається домінування мозку над цілою нервовою системою та пов’язання в одну цілість усього організму. Керівна функція кори мозку полягає в тому, що процеси, які відбуваються в нижчих нервових центрах, можуть бути загальмовані внаслідок її втручання. Це осо­бливо помітно у сфері емоційного життя та людських потягів. Коли пошкоджена кора мозку, хворий не здатний опанувати своїх почуттів і стає неврівноваженим, немовби позбавлений волі й контролю за своїми діями.

Верхня частина підкоркових центрів об’єднана в проміжний мозок, далі розміщений довгий мозок, який поєднаний з варолієвим мостом. Під великими півкулями у потилич­ній частині розміщується мозочок, що відіграє суттєву роль у координації рухів. До вели­ких півкуль підходить мозковий стовбур, у верхній частині якого розташований таламус (найбільший відділ проміжного мозку), у нижній - гіпоталамус (ділянка мозку, яка має безпосередній стосунок до контролювання автономної нервової системи і низки функцій, пов’язаних із виживанням). Спинний мозок і мозковий стовбур здебільшого здійснюють природжені форми рефлекторної поведінки (безумовні рефлекси). А кора великих півкуль є органом набутих протягом життя форм поведінки, які регулює психіка.

Периферійна нервова система складається з нервових волокон, які передають інформа­цію від рецепторів до центральної нервової й у зворотному напрямі - від нервової системи до відповідних тканин.

Рецептори - це спеціалізовані частини організму, чутливі до окремих типів збудників із зовнішнього світу чи середини тіла. Англійський фізіолог Чарлз С. Шерінгтон (1857-1952) ділить рецептори на інтерорецептори, розміщені у внутрішніх органах, та екстерорецеп­тори, які спрямовані назовні. Деякі рецептори розсіяні по всьому тілу, наприклад, рецеп­тори болю.

Вегетативна автономна нервова система забезпечує більшість автономних, тобто са­морегульованих процесів, таких як травлення чи кровообіг, які відбуваються без участі свідомості, зокрема уві сні або запаморочливому стані. Для психології вегетативна нервова система має значення завдяки тому, що суттєво впливає на важливі психічні процеси - емоції.

З анатомічного й фізіологічного поглядів вегетативна нервова система поділяється на симпатичну й парасимпатичну. Симпатична частина розміщена з обох боків спинного моз­ку, в його грудній і поперековій частинах. Ще її називають системою активності, оскільки вона переважно функціонує як одна цілість, готуючи організм до дії.

Центри парасимпатичної системи містяться в межах черепа - в основі мозку. На проти­вагу симпатичній системі, парасимпатична не завжди функціонує як одна цілість, її вплив може бути вибірковим.

Позаяк фундаментальними проблемами філософії й психології є поняття «психіка» і «свідомість», то студентові належить обміркувати питання сутності, змісту й співвідно­шення цих феноменів. Ця проблема є не лише важливою, а й надзвичайно складною, адже досі повністю не з’ясовані процеси, пов’язані із виникненням живого і неживого, з генезою технічного на основі фізичного з переходом від чуттєвого пізнання до абстрактного мис­лення і т. ін. Проте існування цих труднощів не означає, що людина не здатна проникнути в сутність свідомості, вивчити її різноманітні властивості й форми, сформувати наукову світоглядну позицію.

Вчені довели, що у передісторії людської свідомості важливу роль відіграли загальні й безпосередні біологічні та соціальні умови.

Загальні біологічні передумови: виникнення живих організмів; диференціація живої матерії; поява нервових клітин; розвиток нервової системи.

Безпосередні біологічні передумови: анатомія передлюдини, особливо розвиток мозку. (Так, середній об’єм мозку в австралопітеків становив 600 см. куб., пітекантропа - 900 см. куб., у синантропа - 1050 см. куб., у неандертальців - 1300-1400 см. куб., у кроманьйонця - 1600 см. куб. Мозок сучасної людини становить 1800-2000 см. куб.); тілесна організація передлюдини (прямий скелет, будова тіла, здатність маніпулювати предметами); розвиток першої сигнальної системи (звукові й рухові засоби інформації).

Соціальні умови становлення і розвитку свідомості:

1. Праця (знаряддєво-пристосовницькі дії). Праця сполучає у собі енергетичний обмін на рівні свідомості, логічно випереджального віддзеркалення дійсності.

Речове мовлення, спілкування, які є необхідними передумовами формування і розвитку особи, її свідомості, суспільства загалом. Спілкування - це одна із умов соціалізації осо­бистості. Завдяки мові, спілкуванню свідомість формується і розвивається як духовний продукт життя суспільства.

Людина живе в колективі. Обмінні відносини сприяли закріпленню досвіду поколінь, формуванню елементарних моральних норм. Колективне життя дає змогу індивідові усві­домити себе як людину.

Сутність свідомості розкривається через її ознаки:

1. Це специфічно людське ідеальне віддзеркалення буття. Свідомість відтворює дій­сність в ідеальній формі.

2. Свідомість відтворює об’єктивний зміст у суб’єктивній формі через поняття, суджен­ня, висновки.

3. Свідомість - це творче, активно-перетворювальне віддзеркалення дійсності.

Узагальнюючи сказане, можна дати визначення свідомості. Свідомість - це продукт історичного розвитку матерії, вища, властива людині функція мозку, яка виявляється в ідеальному, адекватному, активно-перетворювальному віддзеркаленні дійсності.

Структура свідомості. У структурному відношенні свідомість містить у собі низку компонентів, які характеризують певні аспекти її вияву. Головне призначення свідомості - пізнання дійсності. Результатом цього пізнавального процесу є знання. Воно становить основний компонент свідомості. Без знання свідомість не існує. Отже, першим структур­ним елементом свідомості є її здатність акумулювати знання про навколишній світ за допомогою основних психічних процесів: відчуття, сприймання пам 'яті, мислення, уяви.

Наукою доведено, що пізнавальний процес завжди взаємопов’язаний із ставленням людини до світу, з її переживаннями. Цей компонент становить емоційну сферу свідомості. Отже, другим важливим елементом свідомості є почуттєва сфера, вона є індикатором міжособистісних стосунків, взаємин.

Свідомість передбачає виокремлення суб’єктом самого себе як носія активної позиції стосовно світу. Це виокремлення себе, ставлення до себе, оцінка своїх можливостей є третім компонентом свідомості. Тут свідомість виступає як самосвідомість. Самосвідо­мість - це усвідомлення, оцінювання людиною своїх знань, моральних якостей і зацікав­лень, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе як діяча, як істоти, здатної до чуття, емоцій, мислення, вияву волі, характеру і т. ін.

Самосвідомість, за визначенням І. М. Сєченова, дає «...людині змогу ставитися до ак­тів власної свідомості критично, тобто відокремлювати все своє внутрішнє від усього, що приходить ззовні, аналізувати його і порівнювати із зовнішнім, одне слово, вивчати акт власної свідомості» [128, с. 504].

До структурних елементів самосвідомості належать: усвідомлення «Я»; самовизна­чення «Я»; почуття (інтелектуальні, моральні, естетичні, емоційні); знання (емпіричні, наукові); воля (цілепокладання, вибір засобів діяльності); мислення (чуттєве, раціональ­не); пам’ять (рухова, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно логічна, емоційна, образна).

Щодо усвідомлення людиною власного «Я», то воно виступає у вигляді подвійного зобра­ження: і зовнішнього об’єкта, і самого себе. Тим самим «Я» людини схильне до саморозд- воєння (амбівалентності) на взаємозмінюючі «Я-суб’єкт» і «Я-об’єкт». Іншими словами, тут має місце бідомінантність свідомості, коли її зміст співвідноситься ніби з двома рівнозначними полюсами «Я» і «Я». Людина часто-густо створює уяву про себе на основі свого ідеаль­ного «Я». Тут можуть бути уявлення як завищеного характеру, так і заниженого. Як писав Л. Толстой: «Людина подібна дробу, де знаменник - це те, що людина про себе думає, а чисельник - це те, ким вона насправді є; що більший знаменник, то менший дріб».

Усвідомлення реального «Я» - оптимальний шлях до активної діяльності людини, від­повідальності перед світом, собою, іншими людьми. Отже, формування цілей діяльності, оцінювання мотивації, визначення вибору й ухвалення рішення, контроль та коригування виконуваних дій становить четвертий компонент свідомості.

Обов’язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних якостей свідомості є мова. Свідомість і мова - соціокультурні явища. Мові належить надзвичайно важлива роль у зародженні, у функціонуванні свідомості. Як зазначав О. О. Потебня, з’я­совуючи мову, важливо позбутися двох взаємопротилежних думок: з одного боку, про те, що людина свідомо винайшла слово, а з іншого - що слово створене Богом.

Теорія свідомо задуманого виникнення мови передбачає, що природа і форми людського життя готові сприйняти всі види, які побажає надати мові людська воля й розум. Теорія створення мови Богом констатує цей факт як дар Божий, Його волю.

Проте, як зазначає далі О. О. Потебня, вже при самому народженні слова в ньому вияв­ляється суперечність об’єктивності і суб ’єктивності [100, с. 7, 27].

Мова є важливою умовою думки окремої особистості, навіть тоді, коли людина ізольова­на від інших. Поняття утворюється лише завдяки слову, а без поняття неможливе мислення. Втім, насправді мова розвивається лише в суспільстві, і не лише тому, що людина належить до окремої спільноти, а й тому, що людина розуміє саму себе лише випробувавши на інших людях зрозумілість своїх слів. Взаємний зв’язок мови і розуміння посилює протилежність об’єктивності і суб’єктивності: об’єктивність зростає, коли людина, що мовить, чує з чу­жих уст власне слово, а суб’єктивність не лише не втрачається при цьому, а й підноситься, позаяк думка в слові перестає бути тільки приналежністю однієї особи, в результаті чого відбувається, так би мовити, розширення суб’єкта. Особиста думка, яка стає надбанням інших, додається до тієї, що належить усьому людству.

З’ясувавши, що свідомість є вищим рівнем психічного, студентові доцільно також про­аналізувати, що ж тоді становить, умовно кажучи, її нижчий рівень. До нижчого рівня свідомості вчені відносять несвідоме. Несвідоме - це сукупність психічних процесів, актів і станів, що зумовлені явищами дійсності, вплив яких суб’єкт не усвідомлює (А. В. Пе- тровський).

На основі викладеного можна зробити висновок про те, що предметом психології як науки є об’єктивні, реальні психічні явища і факти, ціннісно-цільове і діяльнісно-твор- че ставлення індивіда до власної психіки і до себе як до суб’єкта. До головних функцій психологічної науки належать: методологічна, гносеологічна, прогностична, аксіологічна, комунікативна.

Методологічна функція виконує роль осягнення та перетворення самого предмета пси­хології, виразником якого виступає особистість, що є найскладнішим, найбільш багатопла­новим і якісно своєрідним серед предметів усіх наук. Застосовуючи методологічні системи, психологія здатна охопити різноманітні факти, проаналізувати експериментальні дані під час наукової психологічної діяльності.

Водночас, наукова психологія має неабияке значення для загальної методології на всіх її рівнях:

а) як наука про особистість, психологія отримує наукові дані на основі розробки і засто­сування специфічної, найбільш гуманістично забарвленої методології, принципи, підходи, категорії, поняття, методи і технології якої мають яскраво виражене світоглядне значення, оскільки пов’язані з уявленнями про сутність людини та її ставленням до навколишнього світу: через це методологія психічної науки та результати наукової психологічної діяльності суттєво впливають на філософське, загальнонаукове культурологічне знання. У науковій психології отримують дані, які сприяють обґрунтуванню необхідності методологічного знання як «передзнання», на основі якого і стає можливим розв’язання пізнавальних і перетворювальних завдань колективним та індивідуальним суб’єктом діяльності у різних галузях науки [47, с. 27; 114, с.16].

Гносеологічна функція виявляється в тому, що психологія, як і будь-яка інша наука, дає людині нові знання про її внутрішній, духовний світ і одночасно виступає теорією та методом пізнання діяльності, поведінки, взаємин людей.

Прогностична функція психології. Визначаючи потенційні можливості людини, її задат­ки, здібності, навички тощо, психологія формує «ідеальні моделі» людського співжиття, особистісного й суспільного розвитку та саморозвитку.

Аксіологічна функція психології виявляється у своєрідній ієрархії духовно-моральних цінностей. Людина за їх допомогою здатна адекватно оцінювати власну поведінку й пове­дінку інших, надавати тим чи іншим вчинкам емоційного забарвлення.

Комунікативна функція відіграє надзвичайно важливу роль передусім необмеженими формами людського спілкування. Психологія запобігає виникненню конфліктів у людських стосунках, а в разі їх невідворотності вказує на оптимальні шляхи їх розв’язання.

1.2.