Основні напрями сучасної психологічної думки

У процесі поглибленого вивчення психології студент дійде висновку, що ця наука має чимало оригінальних теорій, різних шкіл. Деякі з них коротко охарактеризуємо.

Асоціативна психологія.

Асоціанізм був перетворений на новій основі завдяки успіхам біології і нейрофізіології. Г. Гельмгольц використовував новий погляд на асоціацію у своїх дослідженнях органів чуттів, Ч. Дарвін - у вивченні емоцій, І. Сєченов - у вченні про рефлекси головного мозку. Еволюційний підхід Г. Спенсера вніс в асоціанізм проблему розвитку психіки у філогенезі і дійшов важливого висновку про адаптивність функції психіки у поведінці. Г. Спенсер стверджував, що складні психічні процеси включають найпростіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Психолог доводив: якщо два психічні явища йдуть один безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється тенденція до того, що другий також обов’язково має відтворюватися. Детальний виклад тих чи інших ідей студент віднайде у праці Г. Спенсера «Основи психології», а також у творах Д. Гартлі «Роздуми про людину, її будову, обов’язок і сподівання», Джеймса Мілля «Аналіз феноменів людського духа» тощо.

У 80-90-х роках ХІХ століття відбулись численні дослідження умов утворення й актуа­лізації асоціацій. (У цьому аспекті цікавою є праця Г Еббінгауза «Про пам’ять»). Водночас була доведена обмеженість механістичного трактування асоціації. Тут студентові варто буде проаналізувати протилежні підходи щодо розуміння концепції асоціації, яку виклав І. Павлов, відому як вчення про умовні рефлекси, і концепцію біхевіоризму, яка ґрунту­ється на інших методологічних засадах. Радимо скористатися такими першоджерелами: Джон-Бродес Уотсон «Навчання тварин», «Психологія, як її бачить біхевіорист», Едуард Лі Торндайк «Розум тварин», «Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин».

Біхевіоризм. Предметом свого дослідження Дж. Уотсон, Е. Торндайк, згодом Еду- ард-Чейз Толмен, Кларк-Леонард Холл, Баррес-Фредерік Скіннер обрали не свідомість чи душевні явища, а поведінку людини. Саме вона є доступною для наукового спостереження. На основі спостережень за поведінкою можна визначити, якою вона буде під дією того чи іншого стимулу.

Волюнтаристична психологія виникла як реакція дослідників на проникнення ролі ак­тивності душі, вольового начала. Вона бере початки ще від Августина Блаженного (ІУ-V ст. н.е.). Воля розглядається як специфічна енергія свідомості, в основі якої містяться імпуль­сивні чуття, об’єднані в комплекси емоційних переживань. Наприклад, В. Вундт вважав, що воля - причина в собі самій (див. праці «Основи фізіологічної психології», «Вступ до психології», «Психологія народів» та ін.). А. Шопенгауер, а вслід за ним Ф. Ніцше, Е. Гартман наголошували на тому, що вольові акти людини нічим не визначаються, але самі визначають хід психічних процесів. Воля - це космічна сила, несвідомий первопочаток (див.: А. Шопенгауер «Світ як воля і уявлення», «Про свободу волі»).

Гештальтпсихологія (гештальт - нім. «форма», «образ», «структура») - обґрунтовує ідею диференціації світу психіки, неможливість виведення цілого із суми елементів. На про­тивагу біхевіоризму, гештальтпсихологія приділяє увагу проблемам спостереження і мис­лення. Не оминає вона й загадок свідомості. На думку її представників (Г. Вертхеймер, В. Кйолер, К. Коффка), побудова складного психічного образу відбувається в інсайті - процесі миттєвого схоплювання структури в полі сприймання.

Щоб усвідомити те позитивне, що внесла гештальтпсихологія у розвиток науки, студенто­ві варто зосередити увагу не лише на проблемі сприймання, а й пам ’яті, мисленні, питаннях системного підходу до вивчення психічних явищ. Цьому допоможе студіювання праць найвідомі- ших представників напряму. Зокрема, варто звернутися до творів Вольфганга Кйолера «Фізичні гештальти у спокої і стаціонарному стані», Курта Коффки «Основи психологічного розвитку», Макса Вертгеймара «Дослідження, що відносяться до вчення про гештальт», «Продуктивне мислення», Курта Левіна «Принципи топологічної психології» тощо.

Психоаналіз. Започаткував теорію психоаналізу Зиґмунд Фрейд. Крім нього, найвідо- мішими представниками цього напряму були: Карл Юнг, Альфред Адлер, Карін Хорні, Еріх Фромм.

У структурі особистості З. Фрейд виокремив три фундаментальні структури, що взає­модіють: Id (Воно), ego (Я), Superego (Над-я).

Id (Воно) є джерелом енергії, яка утворюється з метаболічних процесів, що виникають у вигляді неусвідомлених, сліпих потягів, інстинктів, які підштовхують особу до їх заспо­коєння (винагородження) згідно з принципом приємності. Згідно з поглядами З. Фрей­да, найважливішим є статевий інстинкт (Ерос). Згодом у своїх працях психолог виділив інстинкт (потяг) до життя, суттєвим складником якого залишався статевий потяг, а також інстинкт смерті, який підбурює до пошуку винагороди в агресивних або деструктивних діях, чи в автоагресії.

Едо (Я) свідомість людини, що виступає як регулятор. Свідомість власного організму зберігає її в пам’яті. Вона пригнічує інстинкти і потяги відповідно до умов соціального середовища й організує дії в інтересах самозбереження.

Superego (Над-я) - носій моральних норм, принципів, стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю несвідомо у процесі виховання, сприйняття культури. Виконує функцію критики і виявляється як совість. Між цими компонентами існує постійний і не­примиренний конфлікт. Почуття напруги, тривоги спричиняють виникнення невротичних симптомів, неврівноваженість особистості. Особистість вимагає захисту від руйнування. До механізмів захисту З. Фрейд відносить:

• компенсацію - механізм відшкодування браку або дефекту якихось фізичних або пси­хічних якостей;.

• витіснення небажаного у сфері підсвідомого;

• раціоналізацію - спробу усвідомлення, пояснення або виправдання підсвідомості мо­тивів;

• ідентифікацію себе з іншою особою, яка має, на думку суб’єкта, якості, яких бракує їй самій;

• сублімацію - трансформацію неусвідомлюваних сексуальних імпульсів у творчість (мистецтво, науку);

• регресію - повернення до подоланих стадій розвитку (зрозуміло, що всі стадії розвитку в психоаналізі пов’язані лише з первинною сексуальною енергією - лібідо);

• механізми егоцентризму, дисоціації, нарцисизму тощо.

Отже, завдання психотерапії полягає в тому, щоб виявити переживання, які травмують людину, і звільнити від них особистість шляхом пригадування, свідомого аналізу витісне­них потягів, з’ясування причин неврозів.

Оскільки теорія психоаналізу знайшла своє різнобічне обґрунтування серед багатьох відомих учених, то студентові важливо проаналізувати найсуттєвіший внесок кожного із них у це вчення. Зокрема, йому слід приділити увагу глибинній психології Карла Юнга, який обґрунтував положення про колективне несвідоме, тобто те, що психіка найменше усвідомлює. Структури, що його утворюють, називаються архетипами (див.: К. Юнг. «Пси­хологічні типи»).

З позиції індивідуальності доповнює теорію психоаналізу Альфред Адлер, який називає своє вчення «Індивідуальною психологією». Почуття неповноцінності визначають психіч­ний розвиток людини. Їй треба подолати ці почуття цілеспрямованою діяльністю, виявом сили волі. Докладніше з поглядами психолога студент може ознайомитися, вивчаючи працю А. Адлера «Дослідження неповноцінності органа і її психічної компенсації».

Вивчення творчого внеску Карен Хорні дасть змогу студентові з’ясувати сутність соціо- культурного психоаналізу. У працях «Нервова особистість нашого часу», «Наші внутрішні конфлікти» дослідниця обґрунтовує концепцію потрійної самості. Вона виокремила ре­альну самість, маючи на увазі реальні можливості; ідеальну самість, тобто завищені мож­ливості; і актуальну самість, яка є комплексом сьогоденних цілей. Кожен індивід відчуває бажання й потребу власного удосконалення, самореалізації, але суспільство стає на заваді, і ці зовнішні впливи спричиняють невротичні конфлікти.

Цікавими є і погляди Еріха Фромма, особливо в аспекті залежності психіки людини від наявної свободи чи несвободи (див.: Е. Фромм «Втеча від свободи»). Психолог наголошує, що лише людина володіє потребами філіації, трансценденції, інтеграції, індивідуальності та наявності принципів (див.: Е. Фромм «Людина для самої себе», «Революція надії»).

Сучасна українська дослідниця Т С. Яценко плідно використовує здобутки глибинної психології. Вона опрацювала метод групової психокорекції, який має назву активне со­ціально-психологічне навчання (АСПН). В рамках цього методу Т С. Яценко розробила цікаву методику психоаналізу комплексу тематичних малюнків (див.: Т С. Яценко «Теорія і практика групової психокорекції: активне соціально-психологічне навчання»).

Генетична психологія. Її основоположник Ж. Піаже дійшов висновку, що джерелом інтелектуального розвитку дитини є дії з речами в процесі соціалізації. Ці дії поступово інтеріоризуються (із зовнішніх, реальних дій із предметами перетворюючись на внутрішні, ідеальні), утворюють інтелектуальні структури. У розвитку інтелекту Ж. Піаже виокрем­лює три послідовні етапи: 1) сенсомоторний, 2) конкретний і 3) формальних операцій. Послідовний перехід від попереднього етапу до наступного відбувається в міру оволодіння дитиною певними внутрішніми операціями.

Ж. Піаже навіть перші предметні дії дитини розглядає як її зустріч із навколишнім світом. Студентові цікаво буде ознайомитися з концепцією стадіального розвитку психіки Ж. Піаже, яку він викладає, зокрема, у працях «Мова і мислення дитини», «Психологія інтелекту» та ін. Майбутньому фахівцеві корисно буде звернутися і до праць українських психологів - Г. С. Костюка, С. Д. Максименка, які значну увагу приділили дослідженню механізмів перетворення змісту і форм відображення в психіці, свідомості і діяльності людини, в результаті чого створюються передумови для трансформації її природничої чут­ливості у новоутворення здібності до творчості (див.: С. Д. Максименко «Основи генетичної психології»).

Когнітивна психологія. Це один із сучасних напрямів психології. Її представники - У Найссер, Р Аткінсон, М. Айзенк, Дж. Келлі, А. Бандура, Дж. Роттер та ін. - обґрунто­вують ідею, згідно з якою знання відіграють вирішальну роль у поведінці особистості. Предметом їх дослідження є внутрішня організація основних психічних процесів: сприй­мання, пам’яті, мислення. Центральне місце відводиться питанням систематизації знань у пам’яті суб’єкта, співвідношення вербальних і образних компонентів у процесах мовлення і мислення.

Напрям виник під впливом теоретико-інформаційного підходу. Тому він передбачає створення моделей психічних процесів на основі аналогії між обробленням інформації машиною і людиною. Основне поняття когнітивної психології - схема. Так, процес сприй­мання інтерпретується як набір послідовних змін, опосередкованих когнітивною схемою - нервовими і психологічними структурами, які формуються у людини разом із набуванням досвіду.

Гуманістична психологія. Найвідоміші представники гуманістичного спрямування: Аб­рахам Г Маслоу, Карл-Ренс Роджерс, Гордон Олпорт, Віктор Е. Франкл, Генрі-Александр Мюррей, Казимир Домбровський - вважають, що предметом психологічного досліджен­ня повинна бути здорова творча особистість. Основною метою такої особистості є прагнення до самоактуалізації, розвитку конструктивного начала людського «Я». Вони стверджують, що людина - найвища цінність, відкрита світові і наділена від природи потен­ційними можливостями для неперервного розвитку і самовдосконалення, вона шукає сенс життя у красі й добрі. Основними потребами людини є любов, творчість, самоактуалізація.

Майбутнім фахівцям цікаво буде ознайомитися із тритомним антологічним виданням, яке присвячено гуманістичній психології, за редакцією професорів Романа Трача і Георгія Балла [38]. З огляду на потреби системи освіти, це видання є першим і надзвичайно актуаль­ним. Адже дедалі більшого значення у реформуванні освіти, зазначає академік С. Д. Мак­сименко, надається послідовній реалізації в ній особистісного принципу, гармонійного розвитку індивіда.

Психологія установки. Це загальнопсихологічна система уявлень, що виокремлює цен­тральне поняття принципа установки. Теорія, яку розробив відомий психолог Д. М. Узнад­зе, а також його учні А. С. Прангішвілі, В. Г Норакідзе та ін., розкриває закономірності неусвідомлюваної регуляції психічних станів, що забезпечують людині готовність діяти, виконувати певну діяльність задля задоволення власних потреб.

У класичному варіанті установки людини - це первинна неусвідомлювана реакція на ситуацію, в якій вона усвідомлює і розв’язує завдання. Отже, основною умовою створен­ня актуальної установки є: а) потреби, б) ситуація і в) процес відновлення потреби або виконання завдання. В разі виникнення одних і тих самих умов, установка спроможна закріплюватися, і тоді створюється фіксована установка, яка звільняє свідомість людини від ухвалення рішень діяти так, а не інакше.

Залежно від того, на який компонент діяльності спрямована установка, виділяють три рівні регуляції діяльності людини:

1) смислові установки, коли їх предметом стає мотивація діяльності;

2) цільові установки - усвідомлення продукту, який має бути створений внаслідок ді­яльності;

3) операційні установки - здатність здійснювати регуляцію діяльності відповідно до умов її використання.

Функції установки, її ефекти і зміст розкриваються в саморегуляції діяльності:

• по-перше, установка визначає сталий, послідовний, цілеспрямований процес здійс­нення дії, тобто є механізмом стабілізації, який зберігає їх спрямованість у безперервно змінних умовах діяльності;

• по-друге, фіксована установка звільняє свідомість людини від необхідності ухвалювати рішення і довільно контролювати дії в стандартних і відомих умовах;

• по-третє, установка може стати фактором, що зумовлює інертність, скутість дій, при­зводить до труднощів у пристосуванні до нових умов діяльності [94, с. 45-46].

Діяльнісний підхід розглядає психіку як функцію мозку, спрямовану на відображення об’єктивної дійсності в процесі активної взаємодії людини із зовнішнім світом, тобто в процесі діяльності.

У психології поняття «діяльнісний підхід» найчастіше використовують у двох значен­нях. У широкому сенсі воно означає методологічний напрям досліджень, в основу яких покладено категорію предметної діяльності. Для розвитку цього напряму найпомітнішими є наукові здобутки російських, українських та зарубіжних дослідників (Л. Виготського, С. Рубінштейна, Б. Ломова, Г. Костюка, О. Лазурського, П. Зінченка, А. Валлона та ін.).

У вузькому сенсі цей термін вживає О. Лєонтьєв, який розглядає психологію як науку про виникнення, функціонування і структуру психічного віддзеркалення в процесі діяль­ності людей. На його думку, через аналіз системи видів діяльності, в яких бере участь людина як суспільна істота, можна розкрити таке системне утворення, як особистість. Діяльнісний підхід у психології започаткував Л. Виготський. Створюючи культурно-іс­торичну концепцію психічного розвитку людини, він обґрунтував поняття «вищі психічні функції» (мислення в поняттях, розумове мовлення, логічна пам 'ять, довільна увага) як суто людські, соціально зумовлені форми психіки. Ці функції виникають і розвиваються як форми зовнішньої діяльності й лише згодом, опосередковані знаками, поступово ін- теріоризуються. Отже, на думку Л. Виготського, вищі психічні функції - це сформовані протягом життя психічні процеси, які виникають як форма взаємодії між людьми, а згодом перетворюються на інтеріоризовані процеси, що свідчать про суспільний характер люд­ської психіки. Розвиваються вони в процесі научіння, тобто спільної діяльності дитини і дорослого. З поглядами Л. Виготського студент може ознайомитися, вивчаючи його праці, які вийшли друком шеститомним виданням.

Подальший розвиток ідеї Л. Виготського отримали у працях Л. Божович, П. Гальперіна, Д. Ельконіна, О. Запорожця та ін.

С. Рубінштейн, вивчаючи місце психічного у взаємозв’язку явищ матеріального світу, критикував однобічність як онтологічного, так і гносеологічного поглядів на його приро­ду. Прихильники онтологічного (буттєвого) напряму, вбачаючи єдність світу в його ма­теріальності, стверджували, що психічне є матеріальним. Прибічники гносеологічного (пізнавального) напряму наполягали на тому, що психічне є ідеальним, оскільки воно є образом речі, а не власне річчю. С. Рубінштейн заперечував можливість вивести психічне як ідеальне за межі матеріального світу чи відділити ідеальне від матеріальної діяльності суб’єкта. Згідно із твердженнями вченого, відбувається психічне відображення об’єкта у вигляді ідеального образу. Водночас, як і все психічне, цей образ є причиново-зумовленим явищем. Отже, образ має рефлекторну природу. В ньому нерозривно поєднано процеси, що відбуваються у мозку, та їх зовнішні вияви, був переконаний учений.

С. Рубінштейн сформулював принцип єдності свідомості й діяльності. У діяльності суб’єкта він виявив психологічно істотні компоненти і конкретні взаємозв’язки між ними. Це - дії, операції та вчинки, що співвідносяться з метою, мотивом та умовами діяльно­сті суб’єкта. Разом із О. Лєонтьєвим в 30-40-х роках ХХ століття він розробив філософ­сько-психологічну схему аналізу діяльності за її основними компонентами (цілями, моти­вами, діями, операціями та ін.)

О. Лєонтьєв в основу психологічної теорії діяльності поклав здобуті результати аналізу розвитку психіки у філогенезі. Він довів, що кожна стадія розвитку психіки є результатом урізноманітнення й ускладнення форм зв’язку живого організму з навколишнім середо­вищем, тобто ускладнення структури діяльності. Отже, психіка формується в діяльності і виявляє в ній свої особливості.

Г. Костюк, з урахуванням особливостей діяльнісного підходу, розробив теорію психіч­ного розвитку в онтогенезі. У психічному розвитку дитини, який забезпечується єдністю біологічних і соціальних умов, провідну роль він відводив навчанню і вихованню.

П. Гальперін у межах діяльнісного підходу створив теорію поетапного формування розумових дій [94, с. 35-38].

Сучасні психологи й педагоги В. А. Моляко, В. А. Козаков, Н. А. Побірченко, В. В. Ри­балка, В. А. Семиченко розвивають кращі традиції вітчизняної психологічної науки. Вони досліджують проблеми психіки особистості у взаємозв’язку з її творчістю, професійною діяльністю, особистісно орієнтованим підходом у навчанні [77; 56; 99; 116; 125]. Ознайом­лення із працями цих сучасних та інших вітчизняних психологів допоможе студентам у їх майбутній практичній діяльності.

1.3.