Типологія політичної модернізації

У сучасній політології виокремлюють кілька типів політичної модернізації:

Перший. Оригінальна (спонтанна), або органічна модерніза­ція. Такий тип властивий розвинутим країнам Західної Європи та Північної Америки (США, Канада).

Вирізняються кілька історичних етапів модернізації західного світу:

а) доіндустріальний (XVI-XVU cm.) — перехід від індивідуаль­ного аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, фор­мування ринкових відносин замість особистої залежності людей, відчуження виробників від засобів виробництва та середовища професійної діяльності;

б) ранньоіндустріальний (XVIII— початок XX cm.) — перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробни­цтва, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів соціально-політич­них перетворень, зокрема за допомогою сили (збройних засобів);

в) пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX cm.) — виник­нення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, поглиблення її міжнародного розподілу, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини;

г) постіндустріальний (починаючи з 70-х років XX cm.) — ін­дивідуалізація виробничого процесу та його перетворення на за­сіб самореалізації особи, примат духовних стимулів життєдіяль­ності над матеріальними, усебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція, синонімізація по­нять «постіндустріальне» та «інформаційне» суспільство.

На всіх етапах розвитку західного світу масштабні економічні перетворення зазвичай супроводжувалися відповідними політич­ними трансформаціями. Іноді політичні нововведення навіть пе­редували економічним. Підсумок є цілком очевидним: західна цивілізація — це економіко-технологічне, політичне та соціокуль- турне середовище, яке, розпочавшись ще в епоху Відродження, не лише досягло вершин світового розвитку, а й невпинно гене­рує нові напрямки та зразки цивілізаційної еволюції.

При цьому важливо бачити принципові відмінності модерні­зації західного світу в XXI ст. від його більш ранніх історичних трансформацій. Зокрема, в умовах постіндустріального суспільс­тва дедалі більшого значення набувають постматеріальні ціннос­ті: соціальна рівність, захист довкілля, культурний плюралізм, самовираження особистості тощо. Г. Алмонд і Дж. Пауелл наго­лошують, що цінності постматеріального ґатунку стали джере­лом виникнення нових соціальних груп — екологічних і феміні­стських рухів, різноманітних асоціацій, спрямованих на захист суспільних інтересів. Важливим є й те, що нові західні цінності переформатували порядок денний розвитку індустріальних демо­кратій. В умовах інформаційної прозорості та цивілізаційної єд­ності світу все більше громадян індустріальних держав висува­ють вимоги до політичної влади, пов’язані із захистом при­родного середовища, розширенням свобод, гарантіями соціаль­ного захисту.

Другий. Вторинна (відображена), або неорганічна модерніза­ція, або «модернізація навздогін». Така модернізація властива країнам Азії, Африки, Латинської Америки, які на основі більш запозичених, аніж самостійно створених політичних інститутів (централізованої держави, конституційності, політичної свободи, багатопартійності, поділу влади, парламентаризму, загальних альтернативних виборів тощо) намагаються наздогнати розвинуті держави за рівнем життя населення.

Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутріш­німи, а зовнішніми чинниками розвитку й характеризується нері­вномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних від­носинах.

Перші з них мали певні передумови індустріального прогресу, але модернізація в них була привнесена ззовні. Причинами інтен­сивних зовнішніх запозичень стали: низький рівень конкуренто­спроможності на світовому ринку; нерівномірність розвитку, зо­середження національного потенціалу лише на одному з напрямків; політична та технологічна залежність від держав- лідерів та зумовлені цією залежністю політичні обмеження. По­при такий комплекс проблем, деякі «країни середніх можливос­тей» у 70—90-х роках XX ст. домоглися визнаних світом успіхів у процесі модернізаційних перетворень (Японія, «молоді азійські тигри»: Південна Корея, Сінгапур, Таїланд).

У країнах «третього світу» внутрішніх передумов капіталізму майже не існувало. Відповідно, модернізація в них набула спотво­реного характеру. Зокрема, виявилися такі соціально-політичні не­гаразди: зіткнення місцевих норм і традицій з цінностями та еле­ментами модернізації; домінування як суб’єкта модернізації державної адміністрації, залежної від колишньої метрополії; здій­снення модернізації переважно неоколоніальними методами за принципом «центр — периферія»; невідповідність форсованої вес- тернізації (наслідування західних стандартів) стереотипам та інте­ресам малоосвіченої більшості населення, а також місцевих полі­тичних, конфесійних, культурних та інших еліт.

Незважаючи на несприятливі стартові умови, деяким країнам завдяки модернізаційним проектам за показниками соціального й техніко-економічного зростання вдалося досягти рівня розвитку середньорозвинутих капіталістичних країн. Це стосується Вене­суели, Колумбії, Індії, Пакистану та ін.

Необхідним є таке пояснення: доволі довго в політичній прак­тиці різних країн світу (а також у політичній науці) політична мо­дернізація сприймалася виключно як вестернізація — першочер­гова орієнтація на американські чи західноєвропейські зразки життєдіяльності, моделі політичних систем, взірці поведінки, ду­ховні та політичні накопичення.

У результаті переосмислення теорії модернізації виникли концепції «часткової модернізації» (допускає можливість вклю­чення традиційних інститутів і цінностей у нові політичні струк­тури), «кризової (регресивної) модернізації», «рецидивної» і на­віть «тупикової» модернізації.

Досвід більшості країн, у яких модернізація стала державною стратегією, беззаперечно доводить: успіх модернізаційних перетво­рень досягається накопиченням позитивних зрушень упродовж до­волі тривалого часу, іноді впродовж життя кількох поколінь. Поляр­ність сприйняття інновацій, протилежність оцінок, психологічний дискомфорт при усвідомленні результатів як органічної, так і неор­ганічної модернізацій зникають з появою нового типу особистості, характерними рисами якої стають: раціонально-критична, проте свідома оцінка політичної еліти та політичних лідерів; орієнтація на політичні процеси та інститути, які відповідають міжнародним нор­мам сучасного соціального управління; інтерес до суспільно значу­щих проблем, поєднаний з активною політичною участю; поінфор­мованість щодо соціально-політичної ситуації, бажання кон­структивно впливати на її розвиток через громадську думку та інші соціальні інститути; компетентність в обраних напрямках суспіль­ної діяльності, прагнення бути корисним суспільству; культура спів­існування в межах локальних груп і всього суспільства загалом.

Особливим геополітичним простором модернізаційних пере­творень у 80-ті роки стали соціалістичні країни, які, попри потуж­не пропагандистське маскування соціально-політичних негараз­дів, перебували у стані стагнації та накопичення критичної маси кризових явищ.

Країни, що обрали модернізацію як стратегію державотворен­ня, зіштовхнулись з проблемами політичної стабільності, яка найбільш ефективно була забезпечена авторитарними режимами (Південна Корея, Бразилія, Чилі, Філіппіни, Малайзія, Нігерія, Тайвань). Основними проблемами, які довелось вирішувати цим країнам, стали: виведення економіки з-під централізованого полі­тичного контролю; створення відкритої соціальної структури; формування інститутів, які забезпечують безпеку життєдіяльнос­ті особистості, суспільства, держави; створення ефективної сис­теми місцевого самоврядування тощо. Узагальнюючи досвід зга­даних держав, С. Хантінгтон зазначив, що модернізованість полі­тичних інститутів оцінюється не стільки за рівнем їх демокра­тичності, скільки за міцністю й організованістю, які гарантують пристосування соціуму до швидкозмінних цілей розвитку.

Основними критеріями успішності політичної модернізації вважають:

• конституційно закріплену структурно-функціональну дифе­ренціацію влади;

• наявність дієздатних органів державного управління — пар­ламенту, уряду,судової системи;

• реальну багатопартійність;

• наявність і правову фіксацію національних інтересів, які адекватно сприймаються більшістю населення країни;

• адаптивність політичної системи до внутрішніх і зовнішніх подразників, її здатність ураховувати різноманітні впливи без спотворення системної цілісності тощо.

Як видно з цих критеріїв, йдеться про демократизацію сучас­них суспільств відповідно до західних демократичних канонів. Саме тому у 90-х роках минулого століття в рамках теорії полі­тичної модернізації стала активно розроблюватися проблема де­мократизації — переходу від недемократичних політичних сис­тем до демократичних. Основу такого інтересу визначали ради­кальні політичні зміни в країнах Східної Європи, зокрема й в Україні (прим.: проблема демократизації політичної системи розглянута в окремій темі цього посібника).

3.