Громадські організації та рухи - своєрідні форми вияву політичної активності людей

Існування та функціонування різноманітних об’єднань громадян і рухів є невід’ємною складовою будь-якого демократичного суспільства, що зумовлено потребою людей у колективному вирішенні соціально- політичних проблем.

Громадські організації - це масові об’єднання громадян, що вини­кають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. Вони мають свій статут, фіксоване членство і характеризуються чіткою внутрішньою структурою.

Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно- спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки, фонди, асоціації.

Громадські рухи також мають масовий характер. Вони створю­ються з певною метою, внаслідок вільного бажання громадян на основі спільності інтересів і не мають фіксованого членства. Однак, на від­міну від громадських організацій, громадські рухи - це структурно неоформлені масові об’єднання громадян і організації різних соціально- політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних за­вдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи організації.

Основними різновидами громадських рухів є: політичні рухи, ма­сові демократичні, антифашистські, соціальні. Одні із названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушу­ють питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру.

Різниця між організаціями і рухом відносна. Кожна масова орга­нізація функціонує як суспільний рух. Наприклад, профспілковий, жіночий, молодіжний тощо. Характерною особливістю сучасних масо­вих суспільних рухів і організацій є те, що вони, як правило, пов’язані безпосередньо з політикою або побічно впливають на якість діяльності політичних інститутів.

Діяльність суспільних організацій і рухів, на відміну від державних інститутів, характеризується тим, що ці організації та рухи не мають жодних владних повноважень. Вони відрізняються і від політичних партій, бо не мають на меті оволодіти державною владою, хоча їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Крім того, час існування суспільно-політичних рухів коротший, ніж політич­них партій як усталених організацій. Тому їх діяльність більш динамічна, спресована в часі.

Критерії відмінностей рухів і партій:

1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив’язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов’язкова.

2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є бага­тоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у загальнолюдську.

3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять собі за мету завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною полі­тичної системи суспільства.

4. Організація: на відміну від партій, рухи не мають тривких тривалих організаційних структур. Рухи можуть об’єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.

Таким чином, суспільні рухи і організації можна класифікувати як масові добровільні об’єднання, що виникають у результаті волевияв­лення громадян на основі їхніх спільних інтересів. Вони намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на владні струк­тури.

У демократичному суспільстві держава не втручається в їхню ді­яльність, хоча і регулює її згідно з чинним законодавством. Головні засади діяльності суспільних об’єднань - це поєднання особистих і спільних інтересів, самоврядування, рівність усіх членів, законність і гласність.

Конституції демократичних держав гарантують свободу створення громадських об’єднань, діяльність яких має ґрунтуватися на демократи­чних засадах, відповідати вимогам відкритості й гласності. У більшості країн світу громадські об’єднання для здійснення своїх цілей і завдань, передбачених статутами, користуються правами:

• брати участь у формуванні державної влади й управління;

• реалізовувати законодавчу ініціативу;

• брати участь у виробленні рішень органів державної влади та управ­ління;

• представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у держав­них і громадських органах.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об’єднань. Не підлягають легалізації тільки ті з них, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, створення незаконних воєні­зованих формувань.

Польський політолог Єжи Вятр виділяє п’ять стадій, які прохо­дить громадське формування у своєму розвитку:

1) створення передумов суспільного об’єднання;

2) висловлення прагнень;

3) агітація;

4) перевірка життєздатності громадського об’єднання, його відповідно­сті потребам людей;

5) припинення діяльності, коли завдання виконані, або життя дове­ло неможливість реалізації цілей.

На основі законодавчо визначених прав і обмежень громадські об’єднання виконують низку функцій.

Опозиційна функція. Її роль полягає в запобіганні надмірній цен­тралізації влади, сприянні прогресивному розвитку громадянського сус­пільства. Для досягнення цього громадські організації вдаються до різних заходів: висування альтернативних програм, апеляції до громад­ської думки, контролю тощо.

Захисна функція. Вона спрямована на захист інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду, а також законодавчу ініціативу. Радикальними методами тиску на адмі­ністративні органи і захист інтересів людей є страйки, маніфестації, мітинги, ультиматуми, пікетування.

Виховна функція.

Кадрова функція. Полягає в підготовці кваліфікованих кадрів для державних і громадських органів, установ, організацій.

Суспільно-політичний рух і організації, залежно від їх зв’язку з політичною системою, можуть бути інституціональними (формальними) і неінституціональними (неформальними). Перші визнаються політич­ною системою як її складова частина і функціонують за комплексом формальних правил. Другі діють поза системою, за правилами, що запропоновані нею.

Важливою проблемою політології є критерії класифікації суспіль­них організацій. В основу типології останніх беруть і характер взаємо­зв’язків членів організації, і поставлені ними цілі, і задоволення профе­сійних чи аматорських інтересів. Зрозуміло, що для типології суспільних організацій можуть бути й інші критерії: класові та національні ознаки, демографічні чинники, масштаби діяльності, методи і способи дій та ін.

Масові громадські організації і рухи та велика кількість дрібних організацій і груп діють на різних рівнях:

• міжнародному;

• релігійному;

• у межах політичної системи тієї чи іншої країни;

• на місцевому рівні.

Організації різняться за професійними ознаками (об’єднання пись­менників, юристів, акторів, музикантів, журналістів тощо).

Але найбільш поширеною є класифікація за метою і напрямками діяльності, на підставі якої можна виділити:

• суспільно-політичні;

• миротворчі і правозахисні;

• економічного напрямку;

• національні, національно-культурологічні;

• екологічні;

• охорони здоров’я;

• інтернаціональні та інші.

Найбільш масовою громадською організацією є профспілки. Їх діяльність регулюється спеціальним законодавством. Вони мають свої міжнародні організації, наприклад, Всесвітня федерація профспілок (ВФП).

Достатньо різноманітний спектр суспільно-політичних організа­цій - це спілки молоді, ветеранів війни, комітет солдатських матерів, спілки жінок тощо.

Суспільно-політичні організації і рухи виконують дві головні функції:

• висловлюють і реалізують групові інтереси;

• забезпечують участь своїх членів в управлінні.

На відміну від політичних партій, суспільні організації і рухи не ставлять своїм головним завданням боротьбу за владу. Головна їх мета - задоволення і захист інтересів своїх членів. Виконуючи ці завдання, деякі масові об’єднання здійснюють тиск на державну владу або полі­тичні партії. Такі об’єднання в політології називають групами тиску або групами інтересів.

Політологи виділяють три основні ознаки групи тиску:

• існування і діяльність групи поза офіційними структурами й орга­нами влади;

• здійснення тиску на політичні інституції з метою прийняття держа­вними органами певних рішень;

• вимоги групи відображають специфічні інтереси тих чи інших верств або об’єднань громадян.

Типовими засобами тиску суспільних об’єднань на органи влади є:

• безпосереднє висування своїх членів до складу представницьких і законодавчих органів влади;

• участь в урядових і парламентських консультаціях, офіційних слу­ханнях, що проводить уряд чи парламент;

• підтримка особистих контактів з членами парламенту, уряду, чинов­никами державного апарату;

• субсидування політичних партій або окремих кандидатів у депутати;

• технічна або організаційна допомога під час проведення виборчих кампаній тощо.

У багатьох країнах широко практикується така форма тиску на законодавчу владу, як лобізм (від англ. lobby - кулуари, коридор). Лобізм виник як специфічний інститут політичної системи США для впливу конкретних приватних та громадських організацій на процес ухвалення рішень органами влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Найбільш придатними на роль лобістів вважаються колишні чиновники законодавчих і виконавчих органів влади, які підтримують зв’язки зі своїми колегами, а також досвідчені адвокати, близько знайомі із закулісним життям законодавчих та урядових установ. Послуги лобіс­тів щедро оплачуються.

Засоби лобізму:

• збирання інформації, її блокування або надання зацікавленим особам;

• пропагандистські кампанії з рекламою або антирекламою певної акції;

• кампанії тиску з місць (телеграми, листи тощо);

• фінансування виборчої кампанії;

• надання “потрібним особам” різних послуг (гонорар за виступ, влаш­тування для чиновників різного роду розваг за рахунок зацікавлених організацій.

Для багатьох лобізм є синонімом корупції і, як бачимо, не без підс­тав. Проте лобізм - це не тільки підкуп, шантаж, а й більш вагомий метод розв’язання політичних, економічних, регіональних проблем, оскільки на нього працюють високопрофесійні експерти, котрі про­понують і здійснюють соціально-конструктивні ідеї.

Таким чином, суспільно-політичні організації і рухи в демократич­них країнах доповнюють раціональний плюралізм, посилюють ефектив­ність багатопартійності, конкуренцію в середовищі різних політичних сил. Вони є своєрідною сполучною ланкою між політичним і громадян­ським суспільством. І саме в цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

Питання для самоконтролю

1. Що таке політична партія, які причини її формування?

2. Які функції виконують політичні партії?

3. Які підстави для класифікації партій вам відомі?

4. Чи втратив значення традиційний поділ партій на “праві” і “ліві”?

5. Які типи партійних систем ви знаєте?

6. Які фактори впливають на розвиток партійних систем?

7. Результатом яких чинників є партійна система?

8. У чому полягають функції непартійних громадських об’єднань?

9. Які форми і методи діяльності громадських організацій і рухів?

10. Якими критеріями визначаються суспільні організації та рухи?