Роль моральних мотивів у політиці

Враховуючи зростаюче значення в сучасному політич­ному житті національного фактора, процесів самоідентифікації народів, що бурхливо розвиваються, політична етика одним з ос­новних об’єктів уваги вважає вивчення регіонально-національних субкультур.

Проблеми національної самовизначеності, етики і культури національних відносин в сучасних умовах перебувають в центрі уваги політика. Нагальним є з’ясування тих глибинних основ по­літики та моралі, що визначають самобутність українського на­роду, завдяки цьому орієнтують політиків в їх діяльності відро­дження України, створення незалежної суверенної держави. Особливого значення набуває вивчення політичних і соціально- етичних поглядів видатних представників української суспільно- політичної думки: Івана Франка, Михайла Грушевського, Ми­хайла Драгоманова, Володимира Винниченка, Дмитра Чижевсь- кого, В’ячеслава Липинського та ще багатьох, життя їх творчості в сучасних умовах. У 1918 році, в період бурхливих політичних подій, «на порозі нової України» Михайло Грушевський заува­жував, що та стадія українського життя, в яку увійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Звертає увагу й на те, що, на думку Михайла Грушевського, українська держава має стати «трудовою», соціально орієнтова­ною. Українська демократія повинна пройнятися почуттям дер­жавності — патріотизму і пієтизму для своєї трудової держави, зробити її центром, все будувати на державному фундаменті, а від держави, в свою чергу, вимагати задоволення своїх потреб і виконання своїх бажань соціалізувати державу та водночас оде- ржавлювати соціальне життя в широкому значенні.

Головною політичною та моральною цінністю суспільства, під­креслював Михайло Грушевський, виступає свобода, держава по­винна «стати палдіумом демократичних свобод», покликана ствер­джувати й захищати цінності: співробітництво, єдність, коле­ктивізм (громада), людську солідарність.

Винятковий інтерес становлять і судження видатних предста­вників української політичної думки про зовнішньополітичні за­вдання України, її політику у ставленні до інших націй та наро­дів. I тут на перше місце висувалася проблема свободи, доброві­льного співробітництва, взаємоповаги. Типове зауваження Ми­хайла Грушевського: повнота «національного життя, якого домагаємось для українського народу», — ані в якій мірі не озна­чає обмеження прав всіх етносів, які живуть в Україні, на «віль­ний розвиток своєї культурної та національної стихії».

Окремою особливістю політичної етики є її орієнтація на вчасне виявлення конфліктних ситуацій, з ’ясування політичних і моральних мотивів дії конфронтуючих сторін, спроможності, бажання, готовності йти на угоду, керуючись правилом: з будь- якого конфлікту виходити «з гідністю». Сучасна політична ети­ка — це наука та мистецтво вирішення конфліктних суперечнос­тей, досягнення суспільної згоди за рахунок використання при­йомів і засобів компромісного порядку. В суспільній свідомості спостерігаються істотні посування в розумінні компромісу. Роз­повсюдження в нещодавніх минулих оцінках компромісу як да­нини безпринципності змінюється визнанням значимості комп­ромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючими сторонами. Вимогою політичної етики виступає обов’язкове вра­хування того, що будь-яка форма компромісу не може забезпечи­ти повної згоди сторін, створити оптимістичну ситуацію, що ха­рактеризується відомою формулою Вільфредо Парето: «Ніхто не програє, але хтось ще й виграє».

Теоретичний і практичний інструментальний арсенал полі­тичної етики поповнився новою системою розв’язання конфлікт­них ситуацій — етикою ненасильницьких дій. На думку амери­канського вченого Девіда Шарпа, автора книги «Політика ненасильницьких дій», науці відомі 198 засобів ненасильницько­го розв’язування політичних проблем — засоби ненасильницько­го протесту та переконання, засоби відмови від соціального, еко­номічного та політичного співробітництва, засоби ненасиль­ницького втручання. Сучасний політик зобов’язаний володіти прийомами «політичних технологій».

Політична етика не вирішує проблему зла як таку. Сучасний політик не може ігнорувати тієї обставини, що відступ на користь одного, як правило, пов’язаний із втратами для іншого. Парадок­сальність ситуації діалектики добра і зла політолог Олександр Де-нисов пояснює тим, що «політик діє морально, якщо добро від його вчинків перевищує зло. А взагалі не творити зла просто не можна, потрібно жертвувати одними частинами добра заради інших».

Сучасна політологічна думка, відбиваючи об’єктивний «новий порядок речей в суспільстві», що змінюється, перетворення кризо­вих факторів у постійні супутники суспільства, легалізацію конф­ліктів як необхідного елемента соціальної динаміки, значне зву­ження сфери дії державного впливу, пропонує нетрадиційне тлумачення традиційних проблем політичної доцільності та мора­льного зла, розглядаючи явища, які раніше оцінювалися як «не­справедливі», аномальні, що відхиляються у вигляді «нових реа­льностей», вимагають для свого пояснення інших понятійних схем. Однак і ця обставина не знімає проблеми співвідношення політики та моралі, займає помітне місце в популярних політичних концепціях: держава політичного реалізму, легітимна держава, справедлива держава та ін. Якщо теоретики держави політичного «реалізму» наполягають на тому, що влада регулює діяльність ви­нятково «логікою панування», тому не визнає жодних етичних об­межень, хоча із міркувань політичної стратегії не відмовляє у ви­знанні тих моральних норм, що міцно укорінились в суспільній свідомості, концепція ж «легітимної держави», навпаки, ґрунту­ється на визнанні вирішальної ролі моральних нормативів у полі­тичній діяльності.

Ще категоричнішою є позиція концепції «справедливої держа­ви, яка встановлює абсолютні етичні кордони», які мають «космо- онтологічну природу», що передує політичному життю. Однією із загальновизнаних політичних та етичних істин є визнання неми­нучості і невпевненості зла в житті людей. Найдосконаліша «легі­тимна держава», найрозвиненіша система «демократії» неспромо­жна ліквідувати, скасувати причини, що породжують страждання людей. Відомий американський філософ і футуролог Олвін Тофф- лер в книзі «Зрушення влади. Знання, багатство та насильство на порозі XXI сторіччя», зокрема, зауважує, що політики, виробляю­чи свої рішення та спираючись винятково на «факти», нерідко глибоко помиляються. Адже самі факти, насамперед, влучають у політиків, минають «лабіринт, що вносить спотворення, як у кри­вих дзеркалах». Будь-які політичні рішення, навіть ті з них, що претендують на всезагальність, справді «приватні». Забезпечення інтересів однієї частини суспільства водночас означає певні втрати для іншої. Це зауваження, звичайно ж, не стосується мети політи­ки, що переслідує такі загальнолюдські завдання, як забезпечення миру, безпека народів, збереження природи. Хоча і тут повного збігу інтересів абсолютно всіх не спостерігається. Але в такому випадку йдеться про такі конкретні види політики, як соціальна, економічна, податкова, фінансова тощо. Чесний політик зо­бов’язаний завжди та скрізь називати речі своїми іменами, визна­вати в будь-яких обставинах, що зло є зло і не що інше.

Політична етика — відкрита система, що орієнтується на враху­вання нових ситуацій, розташування та зміни співвідношення взає­модіючих соціальних сил. Їй притаманна теоретична і операціоніст- ська гнучкість, спроможність до інновацій, творчих відновлень власних норм. Але незмінною, інваріантною залишається головна її мета — свобода, демократія, незалежність, суверенність, благопо­луччя людей. Будучи ціннісним орієнтиром демократії, свобода ви­ступає разом з тим і умовою реалізації політикою її морального по­тенціалу. Тут, як в інших аспектах політики та моралі, чітко простежується діалектика взаємообумовленості мети та засобів їх досягнення. Знання багатогранної проблеми відношення політики і моралі, засвоєння і освоєння знань — неодмінна умова формування сучасної політичної культури суспільства, без якої суспільство не спроможне перейти в якісно новий демократичний соціально- ефективний, гуманістичний режим дальшого існування та розвитку. В суперечності моралі й політики величезну роль відіграє внутрі­шнє протиборство моральних уявлень політичних суб’єктів про до­бро, справедливість, моральний обов’язок. Політика ж, взаємодіючи з різноманітними сферами суспільного життя, набуває рис і власти­востей, що гарантують її існування та розвиток в історично зримому майбутньому.

ЛіТЕРАТУРА

Вебер М. Политика как призвание и профессия. Избр. про­изведения. — М., 1990.

Леся Українка. Замітки з приводу статті «Політика і ети­ка» // Зібрання творів у 20 т., т. 8.

Бакштановский В. И., Согомонов Ю. В. Введение в полити­ческую этику. — Москва—Тюмень, 1990.

Игнатовский В. И. О существе нравственного и политиче­ского воспитания. — М., 1990.

Рікер П. Етика і політика. Філософська і соціологічна дум­ка. — 1995. — № 5—6.

Рікер Поль. Герменевтика, этика, политика. — М., 1995. Сутор Б. Политическая этика // Полис. — 1993. — № 1. Этика ненасилия. Материалы международных конферен­ций. — М., 1991.

Питання для повторення

♦ Що таке мораль? У чому суть моральної діяльності?

♦ У чому суть співвідношення і взаємовпливу моралі та полі­тики?

♦ Рівні політики та моралі. Синтез політики та моралі.

♦ У чому суть проблеми взаємодії політики та моралі?

♦ У чому полягає переорієнтація політики?

♦ У чому полягає взаємообумовленість моральності та полі­тичної діяльності?