Основні тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин

Без докорінних катаклізмів у Європі, та й в усьому сві­ті, завершилася на початку 90-х років «холодна війна». Завер­шення «холодної війни» вселило у народів світу надію на стабілі­зацію становища у світі, на стабільний характер тенденції до мирного вирішення конфліктних ситуацій, до погодженості інте­ресів різноманітних політичних сил на світовій арені.

Якщо раніше важливим компонентом атлантичної солідарнос­ті, візитною карткою США виступав на самому Заході антисо- ветізм і антикомунізм, то із завершенням «холодної війни» у міжнародному житті виникає проблема мотивації військово- політичного партнерства США в Європі та ширша проблема по­шуку обличчя для американської політики у світі. У «холодній війні» перемога одержана Сполученими Штатами Америки та їх прихильниками — великими державами світу, створивши об’єктивну можливість встановлення в світі панування обмеже­ної групи держав — Великої сімки. Новий світовий порядок, як система міжнародних відносин, складається, формується після завершення «холодної війни», встановлення дружніх партнерсь­ких відносин між США та Росією, між Україною та США, між Росією і Україною та іншими державами Співдружності. Гли­боке скорочення ядерних і звичайних озброєнь та ін. Ожила і стала цілеспрямованішою діяльність ООН та її структур. При по­вній одностайності постійних членів — США, Англії, Франції, Китаю та Росії, працює в сучасних умовах Рада Безпеки. З почат­ку 90-х років відбулася інституалізація Ради безпеки та співробі­тництва в Європі, поширено її функції аж до можливості здійс­нення операції підтримання миру в міждержавних конфліктах. НАТО й Рада Європи реорганізують свої структури з урахуван­ням змін, що сталися, й здійснюваних перетворень в країнах Схі­дної Європи. Вісь світової політики дедалі більше зміщується в напрямку Північ — Південь. Без нового підходу до проблем між­народної безпеки неможливо ані скоротити 30—40-кратне від­ставання в рівнях життя розвинених і країн, що розвиваються, ані вирішити багато глобальних проблем сучасності. Намітилося рі­шуче зрушення й в питаннях роззброєння. На передній край ви­сунулася проблема нерозповсюдження зброї масового знищення. Якщо раніше режим нерозповсюдження ядерної зброї передбачав недопущення до атомної зброї Німеччини, Італії та Японії, то в сучасних умовах в багато чому переорієнтовано на країни «тре­тього світу». Передбачається продовження терміну дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Зовнішня політика — курс держави в міжнародних справах, що забезпечує специфічними засобами і методами захист її суве­ренітету і незалежності, досягнення життєво важливих націона­льних інтересів та мети. Кожна держава будує зовнішню політи­ку, виходячи з власних національних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішньополітична мета історично конкретна і змі­нюється в залежності від економічних, науково-технічних, внут­ріполітичних та інших факторів. Формується зовнішня політика багатьма факторами, зумовленими географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, мора­льними, особливостями світогляду.

Зовнішня політика визначається: по-перше, усвідомленим, на­міченим власним курсом, спрямованим на досягнення мети держа­ви на міжнародній арені; по-друге, об’єктивним, іноді випадковим або взагалі ненавмисним виносом у зовнішню політику якихось внутрішніх процесів та явищ, що існують та розвиваються в дер­жаві і суспільстві; по-третє, необхідністю для держави так або ін­акше враховувати об’єктивні умови, що існують або здатні виник­нути в системі міждержавних відносин; по-четверте, потребами якось впливати на інших суб’єктів міжнародних відносин або, на­впаки, реагувати на їх дії. Американський політолог Ганс Морген- тау підкреслював: «Суть міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. I внутрішня, і зовнішня політика є боротьба за силу, що модифікується лише різними умовами, які складаються у внут­рішній і міжнародній сферах». Австрійський соціолог Людвіг Гу- мплович досить чітко вказував, що «внутрішній розвиток держави обумовлюється розвитком її зовнішніх сил: на перший випадає службова роль стосовно останнього».

Зовнішня і внутрішня політика реально, об’єктивно існують і, природно, взаємно залежать одна від одної. Суть і зміст зовніш­ньої політики змінюється в залежності від внутрішнього стано­вища держави і від міжнародної обстановки. Стратегічна мета зовнішньої політики передбачає необхідність забезпечення наці­ональної безпеки держави; зростання її загальної могутності (по­тенціалу); підвищення ролі міжнародних позицій і престижу держави. З особливостями зовнішньої політики — специфічної сфери діяльності держави тісно поєднані її мета і функції. Осно­вна мета зовнішньої політики будь-якої держави: забезпечення її безпеки, суверенності, цілісності та недоторканості. Це пов’язано з захистом та охороною прав і інтересів країни, а також її грома­дян за межами державних кордонів. Захисна функція полягає у пристосуванні зовнішньополітичної стратегії держави до системи міжнародних відносин. Реалізація захисної функції спрямована на запобігання загрози для держави, на пошук мирних політич­них рішень спірних питань і проблем. Найважливіше завдання зовнішньої політики є посилення економічного і політичного по­тенціалу держави. Зовнішня політика має сприяти ефективному функціонуванню економіки, зростанню добробуту суспільства, тим-то її завданням стає забезпечення для держави вигідної учас­ті в поділі праці, пошук дешевих ресурсів (сировинних і трудо­вих), забезпечення вигідних умов збуту продукції, збереження стратегічних ресурсів країни. Представницька функція зовніш­ньої політики реалізується з допомогою впливу на суспільну ду­мку і політичні кола тих або інших країн, щоб забезпечити спри­ятливі умови для успішного вирішення зовнішньополітичних завдань. Інформаційно-представницька функція реалізується в межах культурних і наукових обмінів, проведення переговорів, укладання міжнародних договорів.

З метою реалізації зовнішньої політики держави використову­ються чотири види засобів: політичні, економічні, військові та ін­формаційно-пропагандистські. Політичними засобами, насампе­ред, є дипломатія. Дипломатія — офіційна діяльність держави че­рез спеціальні інститути і за допомогою спеціальних заходів, ме­тодів з позицій міжнародного права, що мають конституційно- правовий статус. Дипломатія здійснюється через переговори, візи­ти, спеціальні конференції і наради, зустрічі, підготовку і укладан­ня двосторонніх і багатосторонніх угод, дипломатичного листу­вання, участі в міжнародних організаціях. Економічні засоби зовнішньої політики мають на увазі використання економічного потенціалу країни для досягнення зовнішньої політичної мети. Держава, що має сильну економіку, фінансову могутність, займає і відповідне становище на міжнародній арені. Навіть територіально невеликі держави, небагаті матеріальними і людськими ресурсами, можуть відігравати важливу роль на світовій арені, якщо в них си­льна економіка, що базується на передових технологіях і які здатні поширювати досягнення далеко за свої кордони. Дієвими економі­чними засобами є ембарго, або навпаки, режим найбільшого спри­яння в торгівлі, надання інвестицій, кредитів і позичок, іншої еко­номічної допомоги чи відмовлення в її наданні. Військові засоби зовнішньої політики — військова могутність держави, що має ар­мію, її чисельність і якість озброєння, моральний стан, наявність військових баз, володіння ядерною зброєю тощо. Військові засоби можуть використовуватися як засіб прямого так і непрямого впли­ву (війни, інтервенції, блокади та ін.). Інформаційно- пропагандистські засоби — весь арсенал сучасних засобів масової інформації, пропаганди й агітації, що використовуються для зміц­нення авторитету держави на міжнародній арені, сприяють забез­печенню довіри з боку союзників і можливим партнерів.

Реалізація мети зовнішньої політики будь-якої держави здійс­нюється на певних принципах. Основним міжнародно-правовим документом сучасності, де сформульовані принципи міжнарод­ного права й передбачені заходи їх дотримання, є прийнятий 1945 році 50 державами Статут Організації Об’єднаних Націй, «Декларація про принципи міжнародного права». Важливу роль у розвитку міжнародних відносин відіграв Заключний акт Наради з безпеки й співробітництва в Європі (1975 рік). Конкретизації та визначенню процедур здійснення принципів зовнішньої політики значно сприяють двосторонні угоди держав про співробітництво. При здійсненні зовнішньої політики держави керуються схвале­ними світовим співтовариством принципами: мирне співіснуван­ня, суверенність, рівноправність держав, рівноправність народів та їх права, самостійне визначення долі, незастосування сили або загрози силою, непорушність державних кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи держав, сумлінне виконання міжнародних зо­бов’язань, загального поважання прав людини й основних свобод.