Формування теорій міжнародних відносин

Якщо до XX сторіччя світові процеси йшли своєю чергою, а теоретичні дослідження мало впливали на реальний курс держав, то в XX сторіччі поступово й неухильно зростає вплив теорії на практику міжнародних відносин.

Серед теорій міжнародної політики певне місце займають концепції революційного перетворення світового співтовариства. Аналізуючи світові проблеми з класових позицій, видатні соціологи Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін виходили в формуванні міжнародних відносин в кожній історичній епосі з поєднанням внутрішньої і зовнішньої політики держав відповідно із закономірностями розвитку конкретно-економічних систем. Вважаючи епоху після 1917 року перехідною від капіталістичної до соціально- інтегративної економічної системи, Володимир Ленін висунув положення про світовий революційний процес, світову революцію, про антиімперіалістичну боротьбу, природний союз з народами колоніальних і залежних країн. Змістом зовнішньої політики імперіалізму вважалося світове встановлення великими капіталістичними державами панування. В умовах капіталізму вирішення всіх спірних питань між державами можливо тільки за допомогою сили. Соціально-інтегративні держави в зовнішніх відносинах з іншими країнами дотримувались принципу соціального інтернаціоналізму, принципу мирного співіснування.

Відкидаючи класовий підхід до оцінки міжнародних відносин між державами, представники інших соціологічних шкіл тоді ж гостро критикували марксистські теорії міжнародних відносин, звинувачували марксистів в економічному визначенні, в прикритті соціалістичними визначеннями гегемоністських зазіхань Росії, в розбіжності між теорією і практикою дій реального соціалізму. Ідея балансу сил і різноманітні варіанти взаємодії, інтеграції — ось ті два протилежні полюси в XX сторіччі, між якими тривав процес розвитку немарксистських теорій міжнародних відносин.

Глобалізація політики і формування блокового імперіалізму сприяли висуванню нових підходів до осмислення подій і намічених тенденцій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя країн світу. Ще на початку XX століття англійський географ Хальфорд Маккінлер формулює теорію геополітики. Її суть полягала у визнанні провідними в міжнародних відносинах держав природних явищ. Відзначалося, що той, хто керує Східною Європою — керує серединною землею Євразії; хто управляє серединною землею Євразії — керує світовим островом Європи, Азії, Африки, а той, хто управляє світовим островом — керує світом. Якщо ж залишити в стороні різні комбінації, ідея ролі географічних факторів для становлення держав, їх політики та історичної долі, з’ясована ще в працях Генрі Бокля, Льва Мечникова, Жак Елізе Реклю, а пізніше в працях Сергія Соловйова, Василя Ключевського, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлена та інших. Ідея суспільного прогресу історії людства лежить в центрі соціологічної концепції Льва Мечникова. Соціальний прогрес поєднується з розвитком промислового будівництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес безпосередньо зв’язаний з еволюцією соціальних зв’язків між людьми і фактом зростання загальнолюдської солідарності. Ці явища та процеси, підкреслює Лев Мечников, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з вчення Чарльза Дарвіна про боротьбу за існування і природний відбір в біологічному світі, Лев Мечников відзначає, що ці процеси ведуть до диференціації організмів і органів і спеціалізації їх функцій, що в сукупності «колективної діяльності всіх органів» забезпечують життя цілісному біологічному світу, і вивчати суспільні процеси і явища повинна політична соціологія.

На відміну від біологічного світу, де триває боротьба за індивідуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об’єднують зусилля для досягнення спільної мети. Суспільство можна порівнювати з організмом, як це робили Огюст Конт або Герберт Спенсер, але не можна ототожнювати їх, тому що істотно відрізняються один від одного.

Аналізуючи історію і культуру народів, різноманітні цивілізації, Лев Мечников приходить до висновку, що об 'єктивним фактором їх розвитку є географічне середовище — загальний елемент і умови буття суспільства безвідносно простору і часу. Геологічна будова Альпів ускладнює вторгнення в Центральну Європу з Італії, але не в зворотному напрямку, що не раз відіграло роль в історії. Географічний фактор в житті суспільства істотний. Без природи немає суспільства. Людина вийшла, народилась в світі природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя — невід’ємна умова існування і розвитку суспільства, людини. Адже безсумнівне значення в розподілі ресурсів держав і формуванні ними зовнішньої політики мають такі фактори: вихід до моря, природні багатства, клімат, а також конфігурація кордонів, сусіди та ін. Але геополітика базувалася не на фактах науки, а на здоровому сенсі, вигадці, шовінізмі, расизмі тощо. Це спроба ідеологізації географії, соціології і використанні їх з політичною метою. I головний недолік теорій геопо- літичної соціології в тому, що абсолютизувався якийсь один з різноманітних компонентів рівняння світової політики. У міжвоєнний період в США розвивався ще один напрям теоретичного осмислення міжнародної політики — політичний ідеалізм. Суть політичного ідеалізму полягає в тому, що відкидаючи баланс сил, світова політика розглядалася в поняттях право і мораль, і моделі міжнародних відносин ставилися на юридичну основу. Внаслідок виявлялися конструкції з ідеальними параметрами, що мало відобразити європейські та глобальні реальності. Протиставляючи балансу сили міжнародні організації, політологи Джордж Шоттуел, Девід Перкінс, Віль Дін та ін. перебільшували їх роль в міжнародних відносинах держав.

У другій половині XX століття теорії міжнародної політики формувалися під впливом суміжних галузей знань і в зв’язку з змінами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френкель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії».

Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне становище на певних етапах. У другій половині 40-х років ХХ ст. у США виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політичного реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин — Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збіг- нєв Бжезинський, Уолт Ростоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Англія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погляди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одному через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів».

Концепція державних інтересів, названих національними, також розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв’язків з партнерами, нарощування експортного потенціалу і закордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового порядку — все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інтересів дає можливість державі зайняти в світі положення, відповідне її силі. I поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засобами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням викликати жалість, роздратування або незручність.

Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев’яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умовою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включаючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що формується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими державами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника. Центри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушення балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Використовуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об’єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група держав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євразією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберігаючи за США роль держави-балансира. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відносин та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині одиниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі національних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб 'єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці.

<< | >>

↑

Источник: Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М. І. Грибан, В. Г. Кремень — К.: Центр учбової літератури,2009. — 840 с.. 2009

Еще по теме Формування теорій міжнародних відносин:

- Основы политологии -