Міжнародні відносини і зовнішня політика

Міжнародні відносини - це системна сукупність економічних, політичних, ідеологічних, військових, правових, гуманітарних, диплома­тичних та інших зв'язків між головними суб'єктами світового співто­вариства, до яких належать народи, держави, суспільні та громадські сили, рухи і організації.

Сьогодні можна говорити про посилення ролі політології в дослі­дженні міжнародних відносин, оскільки відбувається процес політизації міжнародного життя.

Із виникненням держав міжнародні відносини поділяються на:

а) формальні (учасниками яких власне і стають держави);

б) неформальні (учасниками яких стають різні соціальні спільноти, недержавні інститути, економічні утворення, особи).

На основі геополітичного критерію виділяють різні види міжнаро­дних відносин:

• глобальні (загальнопланетарні);

• регіональні (європейські, азіатські);

• локальні (східноєвропейські, латиноамериканські).

Слід зазначити, що на відміну від внутрішньополітичних систем держав, міжнародне життя не має єдиного центру управління, тут діє стільки ж регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних від­носин. Це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати співробітництво, взаємодія, переговори і компроміси.

Але тут привертає увагу ще одна важлива риса міжнародних від­носин, а саме - стихійність міжнародного життя, де плюралізм має ві­дчутну перевагу над централізмом. Держави - а їх у світі налічується понад 220 - будучи самостійними суб’єктами міжнародного життя й формально рівноправними, дотримуються різних підходів до тих чи інших проблем. Реальність засвідчує, що навіть великим державам до­сить важко нав’язувати свою волю іншим суверенним країнам. До того ж слід ураховувати ту обставину, що в міжнародному житті важливу роль відіграє суб’єктивний фактор і навіть особистий характер і взає­мостосунки керівників.

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість різнома­нітних взаємозумовлених факторів, які мають ураховуватися всіма учасниками міжнародного життя.

Основними формами міжнародної взаємодії є:

1) співпраця;

2) суперництво;

3) конфлікт з урахуванням війн.

Постійними супутниками міжнародних відносин є конфлікти. І це зрозуміло, адже в окремих країнах і народів завжди існують свої уні­кальні, неповторні інтереси, що можуть і не збігатися з інтересами інших країн і народів. До того ж людству завжди був притаманний пе­вний елемент змагальності і суперництва, що не може не відбитися і на стосунках між державами.

За своєю типологією міжнародні конфлікти відрізняються залежно від:

а) суб’єктності, коли конфліктують держави (міждержавні конфлікти), нації (міжнаціональні, етнічні конфлікти), класи (міжкласові конфлі­кти), конфесії (міжконфесійні, релігійні конфлікти), раси (міжрасові конфлікти) тощо;

б) сфер відносин між сторонами, що конфліктують (політичні, воєнні, економічні, торгові, фінансові, митні конфлікти та ін.);

в) масштабності (міжнародні, регіональні, локальні конфлікти).

Слід зауважити, що локальні зіткнення втягують у конфлікт нових учасників. І це дуже небезпечно, оскільки завжди є загроза перерос­тання якогось локального чи регіонального конфлікту в глобальний.

Більшість дослідників теорії міжнародних відносин дотримуються думки, що міжнародні відносини і міжнародна політика відбуваються під впливом принаймні двох діалектичних закономірностей. Такими закономірностями є:

• інтернаціоналізація економічного, політичного, соціального й взагалі всього суспільного життя;

• створення і зміцнення суверенних держав, які прагнуть до реаліза­ції своїх інтересів поза національно-державними кордонами.

Закономірність інтернаціоналізації суспільного життя відобра­жає два взаємозв’язані і єдині за своєю спрямованістю процеси:

1) повторення, відтворення в різних країнах загальних рис в економі­ці, політиці, культурі тощо;

2) формування цілісної світової спільноти, взаємозв’язаного, єдиного у своїй багатоманітності всесвітнього цілого, що розвивається.

Сьогодні жоден народ, жодна країна неспроможні нормально ро­звиватися в умовах автаркії, самоізоляції. Внаслідок об’єктивного роз­витку сучасні цивілізації, всі країни втягнуті в глобальну і регіональну системи взаємозв’язків і взаємовідносин. Роль цієї закономірності по­стійно зростає.

Закономірність розвитку національних і державних утворень відображає:

• поступальний розвиток продуктивних сил у національно-державних кордонах;

• зростання національної самосвідомості, культури в своєрідних (на­ціонально-етнічних, природно-географічних та ін.) умовах його існування.

Центральною категорією теорії міжнародних відносин є поняття “світова політика”. Вона означає сукупність зовнішніх політик держав, які розглядаються в масштабах глобальної взаємодії. Одночасно світова політика являє собою форму інтеграційних тенденцій у розвитку люд­ського суспільства.

Цілями світової політики є:

1) участь у міжнародному поділі праці і пов’язаному з ним обміні това­рами, сировиною, технологіями, науково-технічними здобутками, духовними цінностями;

2) забезпечення миру;

3) спільний захист прав людини;

4) спільне розв’язання глобальних проблем сучасного світу.

На міжнародній арені кожна держава здійснює свою зовнішню політику. Потреба у її виникненні пояснюється тим, що держава лише за допомогою внутрішньої політики неспроможна задовольнити всі свої інтереси.

Зовнішня політика - загальний курс держави у міжнародних від­носинах, спрямований на створення якнайсприятливіших умов для дося­гнення власних цілей.

Цілі зовнішньополітичної діяльності можуть бути різними зале­жно від політичного ладу, форми правління, типу політичного режиму, стану економіки, традицій, географічного положення й багатьох інших факторів. Проте серед них можна виділити групу загальних цілей, хара­ктерних для абсолютної більшості держав. Це передовсім:

• зростання авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;

• забезпечення національної безпеки країни, її територіальної ціліснос­ті і недоторканності$

• створення сприятливих зовнішніх умов для успішної організації внутрішньополітичних цілей і завдань;

• активне співробітництво і взаємодія з усіма суб’єктами світового по­літичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;

• утвердження системи колективної безпеки.

Останнім часом у структурі цілей і завдань міжнародної політики дедалі активніше виходять на перший план такі, як участь у міжнаро­дному поділі праці і пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами і духовними цінностями, а також спільний захист прав людини, об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму і найбільш небезпечних захворювань, розвиток охорони здоров’я.

При реалізації завдань зовнішньої і міжнародної політики держава здійснює певні, притаманні їй функції, передовсім оборонну, регуля­тивну, інформаційно-представницьку та організаційно-посередницьку.

Оборонна функція пов’язана із захистом прав та інтересів даної країни та її громадян за її межами і в міжнародних справах. Реалізація цієї функції спрямована на запобігання загрози для держави і пошуки шляхів мирного вирішення спірних проблем.

Регулятивна функція виявляється в тому, що міжнародне співто­вариство визначає необхідність дотримання певних норм, принципів, традицій міжнародного спілкування і закріпляє їх відповідними між­народними актами, створюючи таким чином механізм регулювання міжнародних зв’язків.

Інформаційно-представницька функція реалізується через від­повідні органи, які представляють погляди уряду, позицію держави, а також інформують керівні органи держави про діяльність і наміри урядів інших країн.

Організаційно-посередницька функція полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програм да­ної держави.

Останнім часом у зв’язку зі зміцненням міжнародних взаємо­зв’язків все більшого значення набуває інтегративна функція. Вона виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування міжнародного співтовариства.

Основні засоби реалізації зовнішньої політики:

1) політичні;

2) ідеологічні;

3) економічні;

4) воєнні.

Тут насамперед слід виділити політичні засоби й дипломатію, під якою розуміють офіційну діяльність держав, урядів і спеціальних органів, спрямовану на реалізацію цілей і завдань зовнішньої політики.

У наш час дипломатія виконує функції регулювання спірних між­державних питань, розширення контактів, взаємин і співробітництва між країнами і народами. Дипломатія - це й мистецтво ведення пере­говорів, досягнення порозуміння задля здійснення своїх цілей. Най­поширенішими в практиці дипломатичними методами є офіційні та інші візити, переговори, дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі, представництво держав за кордоном, дипломатичне листу­вання тощо.

Серед ідеологічних засобів міжнародної політики насамперед слід відмітити засоби впливу на світову громадськість шляхом зовні­шньополітичної пропаганди. Одним із заходів ідеологічного характеру є також культурні зв’язки між державами.

Важливу роль у вирішенні зовнішньополітичних завдань відігра­ють економічні засоби. Держава має у своєму розпорядженні товарні фонди, фінансові та грошові ресурси, які вона може надавати іншим країнам у вигляді допомоги або кредитів і, таким чином, впливати на міжнародні стосунки.

Серед воєнних засобів головне місце займають збройні сили. Вони можуть використовуватися і як засоби шантажу, насильства стосовно інших країн, і як засіб стримування агресивних прагнень інших держав.

Основним регулятором зовнішньої політики держав є міжнарод­не право як сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин. Перший документально зафіксований міжнаро­дний договір був укладений у 1296 р. до н.е. між Єгиптом і Хетською державою.

Сучасне міжнародне право поділяється на таки види:

1) міжнародне публічне право як особлива правова система, що регу­лює відносини між державами і міжнародними організаціями;

2) міжнародне приватне право, яке регулює відносини між іншими учасниками міжнародних відносин, що є суб’єктами міжнародного приватного права.

Міжнародне право в сучасній системі міжнародних відносин має характер загальнодемократичної системи правових норм, тобто норм, що визнані всіма державами і обов’язкові для всіх держав.

Головним документом сучасного міжнародного права є Статут ООН, який був схвалений у 1945 р.

У ньому затверджені такі базові міжнародно-правові принципи:

1) державного суверенітету і суверенної рівності держав;

2) незастосування сили чи погрози силою;

3) непорушності кордонів;

4) територіальної цілісності держав;

5) мирного врегулювання спорів;

6) поваги до прав і свобод людини;

7) самовизначення націй та народів;

8) сумлінного виконання міжнародних зобов’язань;

9) співробітництва;

10) невтручання у внутрішні справи.

Саме з цих принципів випливає й дуже важлива ідея мирного співі­снування, яку можна розглядати і як провідний узагальнюючий прин­цип сучасної міжнародної політики.

Інститутами, в середовищі яких розробляються спільні правові, політичні та моральні норми, є міжнародні організації. Вони створю­ються на основі спільності інтересів країн-учасниць для реалізації пев­них завдань.

Перші міжнародні організації з’явилися на початку і в середині ХІХ століття: Центральна комісія з судноплавства по Рейну (1815), а та­кож Міжнародний телеграфний союз (1865) і Всесвітній поштовий союз (1874). Вони були організаціями неполітичного характеру.

У 1919 р. була створена перша у світі міжнародна організація універсального типу з широкою компетенцією - Ліга Націй. Її основ­ною метою було підтримання міжнародного миру та безпеки. Масове виникнення міжнародних організацій розпочалося після Другої світової війни.

Існує багато критеріїв класифікації міжнародних організацій.

За критерієм компетенції міжнародні організації поділяють на:

• універсальні (організації, які охоплюють широке коло відносин між членами);

• спеціальні (організації, які мають обмежені цілі, створені для співро­бітництва в одній галузі або охоплюють певний напрям діяльності).

За критерієм можливості приєднання нових членів міжнародні організації поділяються на:

• відкриті (членом яких може стати будь-яка держава на свій розсуд);

• закриті (можуть прийняти нового члена лише за згодою засновників та за дотримання ним деяких інших умов).

За характером повноважень існують такі міжнародні організації:

• класичні міждержавні (міжурядові), в яких кожна держава-член збе­рігає всю повноту власного суверенітету;

• наднаціональні, в яких держава добровільно делегує частину своїх суверенних прав міжнародній організації.

За географічним положенням міжнародні організації поділяють на:

• глобальні, тобто відкриті для участі представників усіх країн світу;

• регіональні - відкриті для участі держав певної частини світу;

• субрегіональні, що охоплюють держави, частини регіону.

Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організа­ція Об’єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнаро­дний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. Вона була створена у червні 1945 р. Постійне місце знаходження штаб-кварти­ри ООН - м. Нью-Йорк. Головними органами ООН є Генеральна Асам­блея, Рада Безпеки, Економічна і соціальна рада, Рада з питань опіки, Міжнародний суд, Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секрета­рем. Найбільш ефективний вплив на зовнішню політику належить Ра­ді Безпеки ООН. До її складу входять США, Велика Британія, Китай, Росія і Франція (постійні члени), які мають право вето на рішення Ради Безпеки.

До глобальних міжнародних організацій відносимо Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світову організацію торгівлі (СОТ), Організацію Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ).

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС). Структура Ради Європи складається з: Парламентської асамблеї, Комітету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Стр асбур зі та дорадчого органу, до якого входять недержавні організації.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноа­тлантичного договору (НАТО). До впливових регіональних міжнаро­дних структур належать також: Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) - країн Латинської, Центральної Америки і США; Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА), Організація африканської єдності (ОАЄ), Асоціа­ція країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

До субрегіональних міжнародних організацій у субрегіоні Центра­льної і Східної Європи відносимо Центральноєвропейську ініціати­ву (ЦЄІ), Вишеградську групу, Чорноморську асоціацію економічного співробітництва (ЧАЕС).

Процеси глобалізації сучасного світу значно розширили коло суб’єктів міжнародних відносин. Серйозну конкуренцію національним державам у здійсненні політики становлять транснаціональні корпорації (ТНК). Вони стали самостійними суб’єктами не тільки економічних, але й політичних відносин. Сьогодні у світі нараховується 35 тисяч транснаціональних утворень. Під контролем ТНК знаходиться біль­ше половини світового промислового виробництва, 63 % зовнішньої торгівлі.

Окрім того, все більш активними гравцями світової політики ста­ють неурядові міжнародні організації, тобто такі, що створені без уча­сті держав чи їх урядів, а саме:

• національні неурядові організації;

• громадсько-політичні рухи;

• політичні організації;

• асоціації чи окремі громадяни.

Не можна не враховувати і контакти між політичними партіями, етнічними і релігійними діаспорами різних країн. Неурядові організації можуть прямо, обминувши владний уряд, апелювати до громадської думки інших країн у випадку порушення прав яких-небудь груп насе­лення.

2.