Етнонаціональна політика України

Довгий час, аж до проголошення державної незалежності, Україна не мала можливості проводити самостійну етнонаціональну політику, так само як не мала традицій у розвитку етнонаціональних відносин в умовах демократії.

Становлення етнонаціональної політики України припадає на пері­од початку 90-х рр. ХХ століття. Саме у Декларації про державний суве­ренітет України від 16 липня 1990 р. відзначено принципи побудови держави за моделлю побудови поліетнічної української нації.

Декларація проголошувала рівність усіх громадян незалежно від походження, соціального стану, расової та національної належності. Документ містив норму про визнання колективних, групових прав на­ціональних меншин та специфічних прав національностей, етнічних груп. Ці норми було удосконалено в інших нормативно-правових актах незалежної України.

Концептуальні засади державної етнополітики України відображені в таких політико-правових документах:

• Звернення Верховної Ради України до громадян України всіх націо­нальностей (серпень 1991 р.);

• Декларація прав національностей України (листопад 1991 р.);

• Закон України “Про національні меншини в Україні” (червень 1992 р.);

• Конституція України (червень 1996 р.);

• Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” (травень 1997 р.) та інші.

В Україні запроваджено застосування в національному законодав­стві міжнародних стандартів захисту прав меншин:

• Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (листопад 1992 р.; ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 р.);

• Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (листопад 1994 р.);

• Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту (жовтень 1999 р.);

• Ословські рекомендації щодо мовних прав національних меншин (лютий 1998 р.).

Чинне законодавство України постійно удосконалюється під впли­вом міжнародного фактора, процесів євроінтеграції.

Центральним органом державної виконавчої влади, який координує питання етнополітики в Україні, є Державний комітет України у спра­вах національностей та міграції. У Верховній Раді України створено Комітет з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин. При Президентові України діє рада представників громадсь­ких об’єднань національних меншин України.

Для сьогоднішньої України дуже важливими стали пошук форм і засобів стимулювання політичної активності українського народу, сприяння духовному оновленню суспільства, здійснення глибинних державотворчих процесів, утвердження і поширення в українському суспільстві культу державницької ідеї, розробка цілісної системи цін­нісних орієнтацій суспільства.

Основними напрямками державної політики України в сфері між­національних відносин є:

• забезпечення рівних конституційних прав і свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження;

• розвиток культурної самобутності українського етносу;

• всебічний розвиток української культури та мови;

• створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мов­ної та релігійної самобутності національних меншин;

• затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етніч­них груп;

• удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних від­носин.

У розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Вона покликана:

• забезпечити права і свободи громадян, незалежно від їх національної належності;

• здійснювати контроль за виконанням усіма громадянами своїх обо­в’язків;

• створювати умови, при яких кожний громадянин зміг би розмовляти та вчитися рідною мовою;

Держава - це не етнічна спільність, а співтовариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна.

В Українській державі розроблені та проголошені найбільш де­мократичні принципи національної політики. Зокрема, в Декларації прав національностей України (листопад 1991 р.) визначені найважли­віші принципи національної політики, зафіксовані в документах між­народного товариства, а саме:

• всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права;

• дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом;

• держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх націо­нально-адміністративних одиниць;

• держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов і культур, до того ж усім громадянам забезпечується право віль­ного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають ком­пактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.

Красномовним свідченням демократичної етнополітики Українсь­кої держави є Конституція України, прийнята в 1996 р. Зокрема ст. 11 Основного Закону гарантує державне сприяння розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно зі ст. 24 не може бути у грома­дян привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного походження. Ст. 53 гарантує “громадянам, які належать до національних меншин, право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних закладах або через національні культурні товариства.

Ці документи повною мірою відповідають загальносвітовим ста­ндартам у сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділилися два національно-політичні явища. По-перше, підтримується відносна сталість, громадський мир та зовнішня підтрим­ка стосовно врівноваженої раціональної політики держави. Але не менш важливе й друге явище - практична діяльність адміністративно-бюро­кратичного апарату, державних чиновників, які нерідко розподіляють українське населення на “національно-свідомих” та інших.

Можливо, через те, що Україна майже не має власного досвіду ви­рішення проблем щодо держави і нації, розв’язання національного пи­тання, її етнонаціональний розвиток ще й досі не вийшов за межі кон­ституювання атрибутики держави. Не відбулося самоідентифікації українського суспільства, самоусвідомлення його справжньої сутнос­ті, відсутній цілісний стратегічний план його розвитку. Тому і надалі за­лишається відчутною незбалансованість інтересів, цінностей і традицій населення різних регіонів України, внаслідок чого не вдається по­долати в деяких з них відцентрових тенденцій. За відсутності загально­національної доктрини, етнонаціональної політики в Україні енергія національної самосвідомості недостатньо задіяна у процесі державного будівництва. Звідси - накопичення в суспільстві соціального та націо­нального незадоволення, духовно-морального пригнічення, соціально- політичного розчарування.

Важливим завданням сучасної етнонаціональної політики має стати вироблення позицій з усіх принципових аспектів розвитку етнонаціо- нальних процесів - законодавчих, правових, політичних, економічних та ідеологічних. Мета етнонаціональної політики України - формування суспільства, в якому гармонійно розвиватимуться всі етноси, етнічні групи.

Для цього необхідні: мир у суспільстві, громадська злагода зага­льнонаціонального характеру, що ґрунтуються на дотриманні й захисті прав людини, повазі до гідності особи та колективу, співіснування по­літичних, релігійних, історико-культурних поглядів та переконань, різ­них етнічних традицій і уподобань. Конкретні ознаки такої злагоди:

• терпимість, порозуміння, співробітництво, взаємодія всіх суспільних сил;

• світоглядна множинність;

• національна, соціальна, конфесійна толерантність;

• цивілізовані норми взаємин між людьми.

Соціально-політичним наслідком втілення вищезазначеної мети мають стати:

• забезпечення політичної злагоди, досягнення рівноваги, стійкого роз­витку суспільства;

• соціально-політичне єднання як запорука безпеки держави і грома­дянина;

• піднесення духовності суспільства, забезпечення всебічного розвитку науки, культури, освіти;

• утвердження у свідомості громадян людинолюбної моралі, толерант­ності, віротерпимості.

Забезпечуючи права етнічних груп на власній території і спираю­чись на діючі міжнародні механізми їх захисту, Українська держава активно виступає за досягнення відповідного рівня захисту українців у всіх країнах їх проживання. У ст. 12 Конституції України проголошу­ється, що наша країна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави. Їм нада­ється допомога через різні державні й громадські організації - літера­турою, культурницькими акціями тощо. Свідченням цього є активна участь України в розробці універсальних міжнародно-правових норм у рамках ООН, ОБСЄ, Ради Європи, інших міжнародних організацій.

Питання для самоконтролю

1. Що є спільного в поняттях “етнос”, “національність”, “нація”?

2. Які теорії виникнення нації вам відомі? У чому полягає їх відмін­ність?

3. Коли виникла національна проблема, які основні форми її прояву?

4. Як ви можете визначити сутність національного питання? Чи є сут­ність національного питання постійною та незмінною?

5. Які існують теорії націоналізму?

6. Які аспекти включає національно-державне будівництво?

7. Які причини етнополітичних конфліктів?

8. Чим відрізняється самовизначення нації від сепаратизму?

9. Що потрібно для формування національної свідомості?

10. У чому виявляються основні проблеми національного питання в сучасній Україні?