Етнонаціональна політика, національно-державне будівництво та етнополітичні конфлікти

У сучасному світі фактично немає моноетнічних держав. Тому етнічний фактор залишається одним із найважливіших у політично­му житті суспільства. Держава зацікавлена в регулюванні етнонаці- ональних відносин, досягненні національної консолідації у суспільстві.

Об’єкти етнонаціональноїполітики:

• нації;

• етноси;

• етнонаціональні групи;

• міжнаціональні та міжетнічні відносини.

Суб’єкти етнонаціональноїполітики:

• держава (її органи);

• політичні партії;

• громадські організації тощо.

Згідно з неомарксистським підходом причини політичної ак­тивності суб’єктів етнополітики полягають у їх соціально-економічній експлуатації (концепція “внутрішнього колоніалізму”).

Відповідно до етніцистського підходу, вагому роль в активізації етнічних груп відіграють фактори збереження представниками етнічних спільнот своєї етноідентичності. Насамперед це спостерігається серед національних меншин, які прагнуть мати свої газети, часописи, теле- і радіопрограми, національну школу.

Залежно від способу взаємодії суб’єктів політики формуються так звані етнополітичні моделі - схематичні конструкції, які окреслюють оптимальний варіант відносин між державою та етнічними спільнотами.

Американський політолог Дж. Ротшильд виділив три основні моделі етнополітики: вертикально-ієрархічну, “паралельну етнічну се­гментацію” і “перехрещену сітку”.

Вертикально-ієрархічна модель представлена однією домінуючою етнічною групою в державі, яка займає панівну позицію в політиці, економіці, культурній сфері життєдіяльності суспільства. Інші групи вимушені фактично підкорятися одній етногрупі. Така модель функціо­нувала в Південно-Африканській Республіці (бури), в СРСР (росіяни), сучасній Індії (хінді).

Модель “паралельної етнічної сегментації” представлена в краї­нах, де кожна етнічна група стратифікована (від англ.

Етнополітична модель “перехрещена сітка” є найбільш опти­мальною з точки зору збалансування етнічних інтересів у поліетнічному суспільстві. У рамках такої моделі економічні та етнічні елементи взає­мно переплітаються. Соціальні класи об’єднують представників різних етнічних груп. Така модель дозволяє уникнути міжгрупової ворожнечі на ґрунті національного приниження та етнічного розподілу праці, влади та престижу в суспільстві. Таку модель прагнуть реалізувати США, Франція, Італія, Німеччина.

На сучасному етапі більшість держав світу прагнуть реалізувати такі принципи ліберально-демократичної моделі етнополітики:

1) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, мови;

2) гарантії прав та етнонаціональних перспектив титульної нації (дер­жавотворчого етносу), національних меншин, корінних народів;

3) державна підтримка самобутнього розвитку культури, традицій, мов малочисленних етносів;

4) заборона пропаганди і практичних проявів національної ворожнечі, етнополітичного екстремізму;

5) мирне вирішення спірних міжетнічних протиріч.

Механізмами реалізації ліберально-демократичної моделі етно­політики є створення:

• національно-культурних автономій, які мають екстериторіальний (від лат. ех - поза + лат. territorialis, які належать до даної терито­рії) характер, об’єднуючи етнокультурно людей певної етногрупи не­залежно від їхнього місця проживання;

• національно-територіальних автономій, які представлені регі­ональними органами державного управління та місцевого самов­рядування. У Російській Федерації - це автономні округи (Ханти- Мансійський, Ямало-Ненецький, Чукотський, Коряцький та інші); в Іспанському королівстві такий статус мають Каталонія, Галісія, Країна басків; в Данії - Гренландія (ескімоси) і т.д.

Вже стало загальновизнаним положення про те, що науково об­ґрунтована, демократична, гуманістична етнополітика має будуватися на визнанні невід’ємного права кожного етносу на самовизначення. Останнє означає вільний вибір етносом форми такого самовизначення, не виключаючи і входження до складу поліетнічної держави, при збе­реженні своєї державності й суверенності.

Національно-державне будівництво - це сфера державної діяль­ності, до якої належить питання врахування інтересів та забезпечення прав національних меншин чи корінних народів.

Кожна нація має власний досвід національно-державного будів­ництва. Але водночас теоретики виділяють ряд загальних чинників, які характеризують цей процес:

• перехід спільноти від традиційного до індустріального типу;

• компактне проживання спільноти на етнічній території;

• урбанізація;

• поширення літературної мови і розвиток масової освіти;

• розгалужена система засобів масової комунікації;

• готовність сприйняти загальну спільну назву;

• зростання “волі до спільного життя” тощо.

Професор Мічиганського університету Алі Мазруї твердив, що національно-державне будівництво включає такі аспекти:

• культурне та нормативне “злиття”;

• забезпечення економічного проникнення між різними верствами;

• процес соціальної інтеграції;

• ефективний механізм вирішення конфліктів;

• психологічне накопичення спільного досвіду.

Аналізуючи досвід національно-державного будівництва європей­ських країн, Ентоні Сміт виділяв два типи етносів, що трансфор­мувались у нації:

• аристократичні (“горизонтальні”) етноси, що включали сусідні регіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру вищих прошарків етнічної спільності (західноєвропейські країни - Велика Британія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія); тут сформувалися політичні нації (швейцарці, британці, бельгійці);

• народні (“вертикальні”) етноси, які сформувалися на основі ро­динних груп, кланів (Північна та Східна Європа); тут склались етнічні нації (ірландці, ісландці, норвежці, шведи, поляки, словаки).

Слід відзначити, що в багатьох випадках етнонації більш як на 90 % складаються із представників титульної нації. Тому основним стрижнем національної ідеї етнічних націй є мовно-культурна єдність соціуму, етнокультурні та етноментальні характеристики, символи дер­жавного етносу. Поряд із цим у політичних націях синтезаторами на­ціональної ідеї є стимули політичної єдності та економічної могутності (Велика Британія, Бельгія, США, Канада, Індія).

У той же час, як засвідчує практика, навіть в економічно благопо­лучних країнах нехтування соціальними та культурними пріоритетами етнічних груп призводить до етнополітичних конфліктів.

Етнонаціональний конфлікт - це соціально-кризова ситуація, зу­мовлена незбіжністю інтересів і цілей етнічних груп у рамках спільного етносоціального простору.

Саме неоднорідність етнічного простору породжує проблеми, супе­речки та напруженість між етносами. За даними Стокгольмського між­народного інституту з дослідження проблем миру, в середині 90-х рр. ХХ століття понад 70 % військових конфліктів на планеті мали етно- політичний або міжетнічний характер.

Розглянемо причини етнополітичних конфліктів.

1. Територіальні. Як правило, вони зумовлені незбіжністю етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав окремих тери­торій).

2. Соціально-економічні. Вони пов’язані з фактичною нерівністю жит­тя різних націй, представництв в органах влади, престижних про­фесій та ін. У цих умовах “скривджені” нації намагаються “зрівняти” відмінності шляхом звільнення від “чужих”, “центру”.

3. Боротьба за ресурси і власність. Предметом спорів найчастіше є земля, її надра.

4. Зміни в системі розподілу праці. Природно, що в поліетнічних державах існує складна система розподілу праці, що має етнічне підґрунтя. Зазіхання на ринок праці з боку інших етнічних груп призводить до конфліктності. У країнах Європейського Союзу на сучасному етапі такі конфлікти виникають через конкуренцію, яку створюють українці, молдавани, араби, вихідці з Латинської Америки місцевим жителям, працюючи за меншу оплату.

5. Історична пам'ять дискримінованих у минулому етнічних груп. Власне, історична пам’ять включає міфологеми, колективні образи етнічної території, депортації, геноцид тощо).

6. Порушення прав національних меншин, дискримінація етнічних груп. У ряді країн Латинської Америки, Алжирі, Сенегалі, Мадага­скарі законодавство взагалі не визначає статус етнічних та мовних меншин.

7. Національно-культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв’язку з “диференціацією” (розпад СРСР та виникнення національних держав з багатонаціональним населенням) та інтеграці­єю (об’єднання Європи при збереженні культурно-національної ав­тономії). Спроба вирішити ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.

Будь-який етнополітичний конфлікт проходить своєрідну стадій­ність розвитку. Етноконфліктологи виділяють такі стадії етнополіти- чного конфлікту:

1. Передконфліктна (латентна) стадія. У цей час посилюються етноцентричні настрої, мусуються негативні стереотипи щодо іншої національності, зростає соціальна та етнічна напруженість; учасни­ки конфлікту не бажають мирно вирішувати проблему. Тобто на цій стадії формується психологічна готовність сторін до майбутнього про­тистояння.

2. Конфліктна стадія. У рамках цієї стадії відбувається найбільш жорсткий формат взаємодії сторін, які задіяні в конфлікті. Це - проти­борство учасників конфлікту, які не бажають примирення.

3. Стадія врегулювання етноконфліктної ситуації. Водночас створююся підстави для мирного врегулювання конфлікту, досягаєть­ся консенсус, тобто згода щодо припинення конфлікту.

За своєю класифікацією етнополітичні конфлікти поділяються на насильницькі та ненасильницькі.

Насильницькі конфлікти проходять у вигляді відкритого проти­стояння, участі бойових сил, депортацій та “етнічних чисток”.

Ненасильницькі конфлікти відбуваються у формі мітингів, демон­страцій, пікетів, голодовок, акцій громадянської непокори.

За особливостями суб’єктів супротивних сторін виділяють:

• конфлікти між етнічною групою та державою (Абхазія, Наго- рний Карабах, Країна басків);

• конфлікти між етнічними групами (серби та албанці в Косово).

За сферами проявів та причинами виникнення етнополітичні кон­флікти бувають:

• етноекономічні,

• етнокультурні;

• етнорелігійні;

• етнопсихологічні;

• етноісторичні.

Урегулювання етнополітичних конфліктів - одна з найсклад­ніших проблем етнополітики. Для вирішення етнополітичних проблем допускають як пряме насилля, так і примусові та консенсусні способи та методи.

Насильницькі методи:

• геноцид (від лат. genus - рід, caedere - вбивати) - найбільш радикаль­ний метод розв’язання етнополітичного конфлікту (таким методом користувалися в давнину при створенні держав імперського типу, в період Першої світової війни геноциду зазнали вірмени Османської імперії, а в роки Другої світової - євреї та цигани);

• етнічні депортації - насильницьке масове територіальне переселен­ня населення (відомими прикладами недавніх за часом етнічних чисток є регіони Близького Сходу, Кіпру, Нагірного Карабаху, Аб­хазії, Боснії та Герцеговини).

Примусовим методом усунення етнічного розмаїття є штучно стимульована асиміляція (від лат. assimilatio - уподібнення), що передбачає вирішення етнічних протиріч шляхом політики стирання етнічного розмаїття в державі. Пануючий етнос (титульна нація) прагне нав’язати представникам етнічних та національних меншин свою мо­дель соціально-економічного та духовно-культурного життя. У таких умовах представники меншин стоять перед вибором: або змиритися із підпорядкованим становищем, або засвоїти мову, цінності, стереотипи поведінки домінуючої групи.

Консенсусні методи, на відміну від насильницьких та примусових, орієнтуються на деполітизацію етнічних протиріч. До них відносять:

• метод інтеграції, в основі якого лежить прагнення об’єднати всі етнічні групи держави в єдине політичне ціле на основі загальної громадянської ідентичності;

• мультикультуралізм, який передбачає рівність індивідуальних та колективних прав на окремі (етнокультурні) та загальні (національні, громадянські) ідентичності (до подібних прикладів мультикультура- лізму можна віднести Канаду, де іммігрантські общини, здобувши канадську громадянську ідентичність, зберігають власну етнокуль­турну ідентичність);

• розподіл (сецесія) - територіальний метод регулювання етнополі- тичного конфлікту, коли територія, населена етнічною меншістю, виділяється зі складу держави і стає більшістю в новій державній одиниці (наприклад, утворення Нагірного Карабаху в СРСР, виділен­ня Бангладеш із Пакистану в 1971 р., утворення в 1993 р. Словаччини та Чехії);

• арбітраж, що передбачає регулювання конфлікту “нейтральною” третьою силою, яка приймає рішення у політичній суперечці;

• регіональна автономія застосовується як практика регулювання етнополітичних конфліктів в унітарних державах децентралізованого типу (надання регіональних автономій у таких поліетнічних держа­вах забезпечує цілісність держави);

• федералізм - форма територіального устрою держави, де влада кон­ституційно поділена між суб’єктами федерації (штатами, землями, республіками).

4.