Теорії націй і націоналізму

Слово “нація” походить від латинського nation (рід, плем’я). На­прикінці ХУІІІ століття у французькій мові воно стало еквівалентом слова “народ” (“people”). Це значення терміна “нація” набувало де­далі більшої популярності в мовах тих народів, де процес націотво- рення відбувався паралельно з процесом формування централізованої держави.

До сьогодні якогось загальновизнаного визначення поняття “нація” не існує. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Зокрема, російський політолог В. Тишков вважає, що нація - це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія. Однак більшість вчених - суспільствознавців додержуються тієї думки, що нація - це найбільш сталий тип етносу. Вона містить у собі, як мінімум, такі характеристики:

• мовні;

• культурні;

• територіальні;

• економічні;

• соціальні;

• соціально-психологічні.

Проте жодна з цих характеристик не може претендувати на доміна­нтну роль. Наприклад, така “об’єктивна” характеристика єдності нації, як мова, стає малопридатною, коли йдеться про швейцарців (усередині єдиної нації існують чотири рівноправних мови), бельгійців (дві мови), канадців (дві мови) тощо. Англійською мовою розмовляють принаймні у шести незалежних державах, населення яких вважає себе окремими націями, іспанською - у двадцяти, арабська мова є державною для багатьох суверенних націй Сходу.

Інша об’єктивна характеристика - територія, також стає досить сумнівною, коли йдеться про нації з діаспорами (євреїв, вірмен, україн­ців) або прикордонні території, заселені представниками різних націй.

Якщо ж звернутися до “суб’єктивних” ознак, справа ще більше ускладнюється. Коли ми розглядатимемо націю як спільноту, об’єднану історичною пам’яттю, не доведеться довго шукати прикладів, які роб­лять цю ознаку досить проблематичною.

Зрозуміло, що домінантність тієї чи іншої з наведених ознак ви­значається конкретними умовами становлення й розвитку тієї чи іншої нації, історичною ситуацією, рівнем політичного розвитку нації тощо. Універсальна, “вичерпана дефініція” нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує.

Ряд дослідників прагнули теоретично обґрунтувати проблему ви­никнення, сутність нації. Серед багатого розмаїття теорій нації слід ви­ділити комунікативну, етатистську, етнологічну та інструменталістську.

1. Комунікативна теорія нації. Її базовим поняттям є взаємна відповідність, “компліментарність”, здатність елементів певної структу­ри взаємно доповнювати, замінювати один одного. Спільнота (народ чи нація), яка претендує на власну, спільну історію, виконує необхідні для її існування суспільні функції, які полягають у продукуванні, збе­ріганні, поширенні інформації. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам’ять, звички. Причому згадані елементи мають бути компліментарними, тобто зрозумілими усім членам спільноти, прийнятними для них.

Внутрішня єдність спільноти забезпечується не лише рівнем ко- мунікативності. Важливим чинником є наявність центру чи провідної групи, відмінною рисою якої є вищий ступінь комунікативності. Члени спільноти пов’язані з центром та провідною групою нерозривним лан­цюгом зв’язків і комунікацій. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

2. Етатистська (від франц. еїаї - держава) теорія нації заснована на ототожненні нації з державою, тобто з територіально-політичною одиницею. Нація існує лише в державі і як держава. У науковій і полі­тичній термінології навіть виникло поняття “національна держава”. Воно стало символом тих нечисленних випадків, коли кордони тери­торіально-політичної одиниці - держави - збігаються з етнічними, або ж коли різні етнічні групи об’єднувались у “політичну націю”.

Класичним прикладом “національної” держави вважають, напри­клад, Японію. Проте на початок 1970-х рр. таких “національних держав” налічувалося лише 12, тобто 9,1 % від загальної кількості держав. Однак термін “національна держава” нерідко поширюється на всі державні нації, які часто складаються з різних етнічних компонентів. Звідси й виникає ототожнення понять “держава” і “нація”.

Існує ціла низка заперечень етатистської концепції нації. Згадаємо лише, що держави існували ще до націй і взагалі до появи поняття “нація”, що кількість національних держав значно менша, ніж багато­національних, про що вже йшлося. Однак в етатистській моделі нації можна знайти важливий раціональний момент. Йдеться про те, що необ­хідною умовою оформлення нації як політичної спільноти є її інститу- алізованість. Держава - вища форма інституалізованості нації.

3. Етнологічна (етніцистська) теорія нації. Згідно з нею нація має такі основні ознаки:

• відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити “своїх“ і “чу­жих”;

• наявність історично успадкованої спільної території;

• відносно велика кількість населення;

• зовнішньополітичні відносини з іншими подібними спільнотами;

• наявність спільних колективних почуттів;

• безпосереднє членство в цій групі з рівними правами громадянства для всіх її членів;

• вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою поділу праці.

Перші дві риси характеризують спільноту як плем’я. Коли до них додаються наступні три риси, ми маємо справу з етнічною групою чи етносом. Етнічна група перетворюється на націю завдяки інтеграційним економічним і політичним чинникам.

Отже, нація - це політизована (політично мобілізована), об’єднана етнічна група, а до цього додається ще одна важлива характеристика - економічна інтегрованість.

4. Інструменталістська теорія нації. Її представники звернули увагу на психологічні чинники формування нації. На їхню думку, нації конструюються, оскільки державна влада прагне “втиснути” у масову свідомість спільні цілі, ідеї, цінності, символи спільноти.

Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Гегелем. Він поділяв нації на “історичні” та “неісторичні”. “Історичні” нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. “Неісторичні” (східні) нації через соціокультурні причини не здатні на створення власної державності.

Пізніше модифікаціями гегелівської типології був поділ націй на “повні” й “неповні”. З соціологічно-історичного погляду одні нації, здебільшого “неісторичні”, мали недорозвинену, неповну соціальну структуру, їм бракувало власних політичних, економічних чи культур­них еліт, отже, вони були неповними. “Повні” нації, зрозуміло, мали гармонійну соціальну культуру, власні політичні еліти, які й робили ці нації історичними.

Сучасні дослідники Я. Крейчі (Англія) та В. Велімськи (Бельгія) пропонують такий поділ націй:

• повномасштабні, які можна ідентифікувати як за мовною, так і за державницькою ознакою (тобто вони є одночасно і “політичними”, й “культурними” (англійці, французи, італійці, голландці та інші);

• політичні нації, які мають власну державу, але не мають окремої власної мови як чинника самоідентифікації (бельгійці, австрійці, швейцарці, населення мікродержав - Монако, Андори, Ліхтенштейну);

• етнічні, тобто ті, що мають власну літературну (стандартизовану) мову, але не мають держави чи федерального статусу в рамках іншої держави (валлійці, бретонці, каталонці, баски, галісійці, лапландці, сардинці та інші);

• окрема етнічна група з ознаками перехідного типу, яка не має ані власної літературної мови, ані держави чи федерального статусу, проте характеризується досить чітко визначеною етнічною самос­відомістю.

Англійський історик Г'ю Сетон-Вотсон запропонував поділяти нації на “старі” і “нові”. До “старих” він зарахував ті, що сформувалися до епохи Французької революції кінця ХУІІІ століття (англійці, шотлан­дці, французи, голландці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни).

Усі наведені типології націй мають суто прикладне значення, їхня пізнавальна цінність не піддається якійсь узагальненій оцінці. Кожна з цих типологій має право на життя, підштовхує до порівняльно-історич­ного аналізу.

Слово “націоналізм” вперше згадується в ХУ столітті. Тоді воно, як і термін “нація”, означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці ХУІІІ століття в Німеччині “nationalismus” означав національне піднесення, дух, захоплення влас- ною культурою. В англійський мові слово “націоналізм” з’являється у першій половині ХІХ століття. Спочатку воно ототожнювалось із докт­риною, згідно з якою певні нації є об’єктом божественного вибору, а згодом - зі словом “національність”, “патріотизм”.

У другій половині ХІХ століття термін “націоналізм” поступово набув поширення в інших європейських мовах, зокрема у слов’янських. Загалом його зміст і значення залежали від історичного контексту, культурних та політичних традицій тієї чи іншої країни. Здебільшого в мовах націй, які прагнули національного визволення, переживали пе­ріод національного відродження, слово “націоналізм” ототожнювалося з боротьбою за національні права.

Загострення міжнаціональних суперечностей і боротьба між пе­редовими націями за економічний і політичний поділ світу, що вили­лась у Першу світову війну, призвели до того, що слово “націоналізм” дедалі більше, особливо в масовій свідомості, набувало негативного значення, ототожнювалось із ксенофобією і національною ворожнечею, особливо в ліберальній, консервативній та марксистській публіцистиці.

У сучасній термінології, принаймні в англомовному просторі, слово “націоналізм” має різні версії:

• характерна риса, характеристика певної нації;

• відданість національному інтересові та національній єдності й неза­лежності;

• самопосвята власній нації та її принципам;

• процес формування та утвердження націй або національних держав;

• усвідомлене розуміння належності до нації;

• мовні та символізовані означення нації;

• ідеологія нації, її прагнення до волі;

• суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні пев­ної мети нації.

Наведений набір дефініцій “націоналізму” дає можливість зроби­ти певні узагальнення. Можна окреслити принаймні три значення термі­на “націоналізм”:

1. Націоналізм - це почуття (колективне або особисте), вияв або фор­ма суспільної свідомості, явище соціальне або індивідуально-пси­хологічне.

2. Націоналізм - це світогляд, доктрина, або ідеологія - систематизова­не уявлення про світ у рамках певного набору абстрактних понять.

3. Націоналізм - політичний рух, політична програма, в основі якої від­повідна ідеологія (доктрина), світогляд.

Типології націоналізму

На думку одного із теоретиків націоналізму Карлтона Гейза, нові­тній націоналізм, що з’явився наприкінці ХУІІІ століття внаслідок три­валого розвитку, пройшов декілька етапів, які можна класифікувати водночас і як історичні типи націоналізму:

• спочатку це був гуманістичний націоналізм (націоналістичні док­трини епохи Просвітництва -Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера);

• пізніше виник якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети);

• наступним типом став традиційний націоналізм європейської аристократії, який орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу;

• далі з’явився ліберальний націоналізм (його представники відстою­вали ідею, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу);

• наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття виник інтегральний наці­оналізм, який відкидав гуманістичні цінності, не переймався питан­нями співвіднесеності добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального націоналіста - найкраща, найвища. Інтегральний націоналізм, пройнятий ксенофобією, несприйняттям інших етнічних груп, може трансформуватися в расизм, пропаганду та здійснення геноциду.

Інша, найвпливовіша типологія націоналізму запропонована аме­риканським ученим Гансом Коном. На його думку, історично склалися два типи сучасного націоналізму:

• західний (раціональний), який був породженням ери Просвітництва і обстоював ідею рівності, свободи і братерства, загалом принципи відкритого суспільства;

• східний (культурницький) відкидає раціоналізм, вимагає цілковитого підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолю­тизує принцип колективізму.

Макс Гайдман виділив чотири типи націоналізму:

1) націоналізм пригноблених народів (євреї, поляки в Німеччині та Російській імперії в ХІХ столітті, греки і вірмени в Оттоманській імперії);

2) іредентистський (від італ. ιrredento - незвільнений, такий, що пере­буває під чужим владарюванням) націоналізм народів, які прагнуть відокремлення і визволення з-під влади імперії (румуни, болгари, серби в ХІХ столітті);

3) запобіжний націоналізм, який ототожнюється із імперіалізмом могутніх національних держав, які на перше місце ставлять власні економічні інтереси (цілком очевидно, що його поява призвела до глобальних світових конфліктів, результатом яких стали світові війни);

4) престижницький націоналізм, який наголошує і культивує винят­ковість певної нації порівняно з іншими.

Націоналізм не має майбутнього, бо загальна світова об’єктивна тенденція - об’єднання людства у вирішенні завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Але зникне націоналізм ще не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попередній режим.

3.