Націоналізм

Націоналізм — ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд та політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної винятковості та переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовір’я та конфліктів.

За походженням націоналізм — політика, ідеологія та соціальна практика буржуазії у національному питанні та первісно спрямований на консолідацію нації, на перемогу національних рухів у боротьбі з феодалізмом. Націоналізм широко розповсюджений у всьому світі, проявляється у суспільному житті практично в усіх країнах, але набуває особливої небезпеки у багатонаціональних, багатоетнічних країнах. Потужний імпульс націоналізм одержує в епоху краху колоніальної системи та боротьби народів колишніх колоній та напівколоній за рівноправність та рівність у світових, політичних та господарських відносинах. Національні рухи в останніх імперіях та розпад Радянського Союзу, Югославії значно зміцнили позиції націоналізму у суспільному житті країн. Націоналізм багатоликий та різноманітний, з конкретною своєрідністю змісту і завдань, що вирішуються, і за формами прояву. Націоналізм може виступати у вигляді фашизму, расизму та під маскою витонченої науковості, з позицій марксизму, лібералізму, демократизму. Націоналізм проявляється і як великодержавний шовінізм, як націоналізм малих народів, як носій насильницької асиміляції, і як національна обмеженість, замкненість, відокремленість тощо. Носіями ідеології та психології націоналізму виступають не тільки буржуазні та дрібнобуржуазні верстви, але й селянство, інтелігенція, широкі маси робітників. Націоналізм — серйозна ідейно-політична сила у високорозвине- них країнах, в країнах середнього рівня розвитку, в країнах, відсталих економічно.

У сучасних умовах націоналізм прагне до мімікрії, перетворення під демократичні своїх егоїстичних дій, а антинаціональну спрямованість намагається прикривати псевдопатріотичними лозунгами, національними інтересами, цінностями.

Оперуючи національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру та експлуатуючи національні почуття людей, націоналізм особливо прагне ідентифікувати себе з національною самосвідомістю народів, що виконує справді прогресивну історичну місію у житті нації. Націоналізм веде до національної ворожнечі та відчуження, національна самосвідомість шукає і знаходить шляхи зближення та співробітництва тому, що національна свідомість підноситься над індивідуальними та груповими інтересами, формується з потреб національного прогресу. Виявлення та узагальнення докорінних, довготривалих інтересів національного відродження і прогресу, умов та факторів їх реалізації є функцією національної самосвідомості. Саме самосвідомість доходить до розуміння того, що джерелом національного прогресу є не лише статичні національні цінності, внутрішні потенції саморозвитку, але ще більшого значення набувають інтернаціоналізація та обумовлені нею інтеграційні процеси та співробітництво націй. Національний фактор у політичній практиці у тому або іншому ступені враховують всі прагматичні ідеології. Основний прийом «включення» національного фактора до політики — апеляція до патріотизму. Класичний лібералізм американського зразка успішно поєднується із почуттям американського патріотизму. В Україні, незважаючи на офіційний інтернаціоналізм, у суспільному підтексті та політичному житті завжди залишалося місце для традиційного національного почуття.

Нації склалися лише до XIX століття, а у ряді випадків процес національної інтеграції розтягнувся і на більш пізній період. До середини XIX ст. європейські мислителі, особливо у Німеччині та Італії, де проблема національного об’єднання особливо актуальна, ґрунтовно романтизували почуття причетності особистості до своєї нації, визначивши її як головну людську цінність та доброчесність, поклонялись нації, вбачаючи в ній запоруку суспільного добробуту. Італійський письменник Джованні Маццині оспівав у творах свободу не для особистості як головного елементу суспільства, що зробило б його звичайним лібералом, а для націй.

Тільки до кінця XIX ст. Німеччина та Італія досягли повного об’єднання в межах єдиних національних держав. Порівняно пізно, у порівнянні з іншими націями, вони консолідувались у більші етнічні співтовариства. І ця особливість сприяла підсиленню їх націоналістичних упереджень. Ілюзія мирного співіснування романтичного націоналізму допускала, що всі нації стануть задоволені та щасливі, варто тільки всім французам почати жити у Франції, італійцям — в Італії, німцям — у Німеччині та ін. Але хто встановив раз і назавжди кордони для проживання? Хто сказав, що саме за Сіверським Дінцем кінчається Україна та починається Росія? Чи існує територія, де населення змішане, але якась нація у односторонньому порядку має на неї право? Все це досить швидко вилилось у агресивний націоналізм як ідеологію, що породила конфронтаційну зовнішню політику. Основною проблемою будь-якої націоналістичної ідеології є відсутність раціонального змісту. Практика показує, що націоналізм не володіє механізмом вирішення соціальних та політичних проблем суспільства.

<< | >>

↑

Источник: Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М. І. Грибан, В. Г. Кремень — К.: Центр учбової літератури,2009. — 840 с.. 2009

Еще по теме Націоналізм:

- Основы политологии -