§ 1.3. МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Ступінь достовірності пізнавальної діяльності визначається як відповідність її результатів «реальному стану речей», що залежить від обрання і використання правильного шляху та найбільш адекватних засобів наукового дослідження.

У буквальному значенні слово «методологія» (від лат. methodus - метод, logos - вчення) означає вчення про метод. Протягом багатьох століть поняття «методологія» зазнало трансформації, що зумовило різні підходи до його тлумачення. Сучасне наукознавство теж не є винятком з цього правила. Одні автори розуміють методологію як її філософську, світоглядну сторону, інші ототожнюють методологію з діалектикою, історичним матеріалізмом, загальнотеоретичними проблемами будь- якої науки; треті вважають, що методологія - це самостійна галузь наукового знання, яка виходить за межі філософського аналізу і є вченням, наукою про метод і методику; четверті заперечують за методологією статус самостійної науки, розглядаючи її як систему принципів, методів і логічних прийомів наукового пізнання^[25].

У філософії під методологією розуміють сукупність підходів, способів, методів, прийомів і процедур, що застосовуються у процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Структурно методологія має кілька рівнів, основними з яких є такі: діалектико-світоглядний - визначає головні напрями та загальні принципи пізнання в цілому (вищий рівень); загальнонауковий (міждисциплінарний) - використовується під час пізнання особливої групи однотипних об'єктів (середній рівень); конкретнонауковий - застосовується у процесі пізнання специфіки окремого об'єкта (нижчий рівень); перехідний від пізнавально-теоретичної до практично- перетворюючої діяльності - розкриває загальні шляхи та форми впровадження результатів наукових досліджень у практику.

Методологія теорії держави та права - це багаторівнева система принципів, підходів, методів та інших пізнавальних інструментів осмислення предмета загальнотеоретичного правознавства, а також вчення про цю систему.

Методологія теорії держави та права визначає взаємодію методів, забезпечує єдині підходи до вивчення предмета, науковість процесу пізнання; характеризує наукову діяльність як багатоаспектну, що здійснюється в межах чітко визначених етапів; забезпечує дослідження юридичних понять, категорій і конструкцій, характеризує їх призначення в суспільстві. Методологія сучасної теорії держави та права становить складне і багатопланове утворення, що охоплює:

- проблеми структури наукового знання взагалі й наукових правових теорій зокрема;

- закони виникнення, функціонування та зміни правових теорій;

- поняттєво-категоріальний апарат теорії держави та права;

- систему методів і принципів пізнання предмета теорії держави та права;

- аналіз її наукової мови, формальних і формалізованих методів дослідження (методики і процедури дослідницької діяльності), типології систем наукового загальнотеоретичного юридичного знання тощо.

Основною «структурною» одиницею методології є метод. Термін «метод» (від лат. methodus - прийом, спосіб, метод) незалежно від конкретної науки, галузі знань чи навчальної дисципліни означає спосіб (підхід), за допомогою якого з’ясовується предмет цієї науки, досягається певна мета та вирішуються відповідні завдання. Метод як засіб пізнання - це спосіб відображення та відтворення в мисленні предмета, що вивчається. На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на запитання, що досліджує та чи інша наука, метод характеризує, як саме, за допомогою яких способів, засобів і прийомів це відбувається.

Поняття методу ввели в науковий обіг стародавні греки, інтерпретуючи його як шлях дослідження, теорію, вчення, спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретного

завдання, сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Найвідоміші вчені надавали методам пізнання важливе значення. Так, загальновідомим є вислів англійського філософа XVII ст. Френсіса Бекона, який порівнював метод з ліхтарем, що освітлює шлях ученому, вважаючи, що навіть кульгавий, який йде дорогою з ліхтарем, випередить того, хто біжить у темряві по бездоріжжю^[26].

Метод - категорія ідеальна, він є результатом інтелектуальної діяльності та належить до світу знань. Переходячи зі світу знань до практики, метод проявляється не сам по собі, а у вигляді певних раціональних прийомів, способів дії. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою набуття нових достовірних наукових знань. Головні елементи методу такі: принципи, правила, прийоми, способи, засоби та операції. З урахуванням зазначених вище міркувань, метод теорії держави та права - це сукупність прийомів, способів і засобів дослідження та практичного засвоєння правової реальності, за допомогою яких пізнаються правові та державні явища у процесі їх виникнення, перетворення та функціонування^{1 [27]}.

При цьому стосовно питання про систему методів юриспруденції взагалі й теорії держави та права зокрема єдності серед учених-юристів

немає. На підставі осмислення різних позиції з цього приводу, можна зробити висновок про те, що система методів теорії держави та права включає такі складові: 1) загальні методи мислення;

2) філософські методи; з) загальнонаукові методи; 4) конкретнонаукові (неюридичні та власне юридичні) методи.

Загальні методи мислення - це способи дослідження, що притаманні як науковому (теоретичному) пізнанню, так і практичній та буденній діяльності (практичному пізнанню). До загальних методів мислення, що застосовуються під час опрацювання предмета теорії держави та права, належать:

- аналіз - це уявний розподіл предмета на складові частини (ознаки, властивості, аспекти, елементи) з метою вивчення кожної з них окремо. Так, за допомогою аналізу виявляється внутрішня «конструкція» права або держави, створюються відповідні умови для утворення їх понять;

- синтез - це уявне поєднання частин предмета, розподіленого аналізом, у єдине ціле. Аналіз і синтез перебувають у нерозривній єдності, вони взаємообумовлені: аналіз завжди допускає синтез, а синтез - аналіз. Завдяки синтезу формується загальне уявлення про суттєві ознаки, зміст та обсяг понять права і держави та їх структурних частин;

- абстрагування - це уявне виокремлення істотних ознак предмета та їх відокремлення від множини інших властивостей. Результат абстрагування називається абстракцією. Будь-яке поняття є абстракцією. Широке використання цього методу в теорії держави та права є цілком обґрунтованим, оскільки одним з головних завдань останньої є формування поняттєво-категоріального апарату юриспруденції;

- узагальнення - це такий логічний спосіб, завдяки якому здійснюється уявний перехід від одиничного до загального через об’єднання однорідних предметів, зокрема права і держави, в типи (види) на основі їх спільних ознак;

- індукція - це метод дослідження та спосіб мислення, в якому загальний висновок формується на основі конкретних посилань. Так, вивчаючи норми права, що формально (нормативно) закріплюють форму державного правління певної країни, можна визначити (індуктивно), якою вона є - монархічною або республіканською;

- дедукція - це метод дослідження і спосіб міркування, за допомогою якого із загальних посилань з необхідністю слідує висновок конкретного характеру. Наприклад, осмислюючи юридичну природу певної галузі права, можна попередньо з’ясувати особливості її окремих норм права;

- аналогія - це метод дослідження, згідно з яким на основі подібності об’єктів дійсності, в тому числі права і держави, за деякими ознаками робиться висновок про схожість цих явищ й за іншими рисами^[28].

У свою чергу філософські методи - це вищий рівень пізнання, система «м’яких» принципів, операцій, прийомів, що розташовані на найвищих «поверхах» абстрагування. Будучи універсальними за своїм змістом, вони визначають лише найзагальніші орієнтири дослідження, його генеральну стратегію. Через складність філософського знання класифікація методів його пізнання багато в чому залежить від характеристики філософських теорій і концепцій, кожній з яких зазвичай притаманний власний метод пізнавальної діяльності (герменевтичний, феноменологічний, аксіологічний, антропологічний тощо). Серед філософських методів як найбільш загальних і універсальних методів пізнання предмета теорії держави та права виокремлюють:

- діалектичний метод - це універсальний метод, в основі якого

лежить діалектика, тобто вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення. Діалектика становить цілісну систему категорій, законів і принципів мислення та діяльності, які відображають єдність і цілісність загальних характеристик реального світу, що розвивається. Вона дає можливість охопити світ у його цілісності, визначити місце досліджуваної проблеми серед множини інших, її зв'язку з ними тощо. Відповідно до вимог діалектичного методу всі правові та державні явища мають розглядатися у взаємному зв'язку між собою та суспільним життям. Вони вивчаються не у статиці, а в динаміці, на основі відповідних законів діалектики: а) закон єдності та боротьби

протилежностей (наприклад, аналіз правомірної поведінки та правопорушення в межах юридично значущої поведінки); б) закон про перехід кількісних змін у якісні (приміром, розширення та звуження сфери державного соціального забезпечення фактично сприяють зміні історичної сутності держави); в) закон заперечення заперечення (наприклад, у правовій системі сучасної України присутні елементи нової та минулої систем). Водночас категорії діалектики - це гранично абстрактні поняття, що відображають найбільш загальні й суттєві властивості, сторони, зв’язки і відносини реальності та пізнання.

- метафізичний метод - це універсальний метод, в основі якого знаходиться метафізика, тобто філософське вчення про надпочуттєві принципи буття, з притаманним йому способом мислення, який розглядає речі та явища як незмінні й незалежні одне від одного. Метафізичний метод протилежний діалектичному і виходить з кількісного розуміння розвитку, заперечує саморозвиток, ототожнює пізнання та дійсність, абсолютизує окремі форми, етапи пізнавального процесу. Так, метафізичний спосіб пізнання правової реальності має справу з ноуменальним, вічним і абсолютним смислом правових феноменів, що проступають крізь зримі форми останніх, наприклад, право є втіленням справедливості, свободи і рівності. Цей метод дозволяє бачити в нормах і цінностях природного права символи надособистісних енергій, що беруть участь у творенні земного правопорядку¹.

Загальнонаукові методи - це наукові методи, що використовуються переважною більшістю або всіма науками. Вони є опосередковуючою ланкою між філософськими методами (фундаментальними складовими юридичних наук) і

конкретнонауковими методами. До загальнонаукових методів, що застосовуються під час пізнання предмета теорії держави та права, належать:

- історичний метод - це загальнонауковий метод, що передбачає пізнання певного об'єкта через призму структурних і функціональних процесів його виникнення та розвитку в історичному вимірі. Цей метод відіграє важливу роль у пізнанні права і держави, оскільки поза історичним контекстом, що пов'язує явища сучасності з тими явищами, які їм передували, та тими, що виникнуть на їх основі в перспективі, неможливо пізнати сучасність. Використання історичного методу дає змогу прослідкувати логіку змін у процесі генезису правових і державних явищ, еволюцію правового регулювання, з'ясувати, під впливом яких факторів з'являлися конкретні форми (джерела) права;

- системний метод - це загальнонауковий метод, що використовується при дослідженні та конструюванні складних і надскладних об'єктів. У сучасній науці під поняттям «система» розуміється сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок чи взаємодія; множинна взаємопов'язаних елементів, які у своїй органічній єдності утворюють нову якість. Застосування системного методу припускає розгляд правових і державних явищ як цілісних сукупностей різноманітних елементів (складових), що взаємодіють між собою та навколишнім середовищем^{[29] [30];}

- функціональний метод - один з базових у теорії держави та права. Його сутність відображається у виокремленні форм взаємодії різноманітних суб'єктів або елементів і з'ясуванні їх місця та значення (функції). За допомогою цього методу можна простежити не стільки дію всієї системи, скільки функціонування її окремих ланок у їх зв'язку та залежності, а також визначити «провідну» ланку в державному механізмі, правовому регулюванні і, навпаки, побачити ділянку менш «напружену», недосконалу, що потребує змін. Функціональний метод передбачає не тільки встановлення елементів системи, а й вивчення цих складових у розвитку. Такий метод надає змогу виявити перетворення, що відбуваються в механізмі держави, правовій системі тощо;

- синергетичний метод - це такий метод, за якого події та явища навколишньої дійсності розглядаються з позиції синергетики, тобто галузі знань, що базується на нелінійному мисленні та міждисциплінарних дослідженнях проблем самоорганізації у природі. За допомогою пізнавального потенціалу синергетичного методу правові та державні явища вивчаються як системи, що самоорганізуються, виникнення і зміна яких ґрунтується на випадкових процесах, особливо в їх нестабільних, кризових станах. Поняттєвий апарат цього методу утворюють поняття нерівноваги, кризи, еволюції, відхилення, самоорганізації, нелінійності, ймовірності випадку тощо¹;

- структурний метод - це спосіб пізнання, що властивий різноманітним теоріям і дослідженням, головним об'єктом яких є структура суспільних, правових і державних явищ, а також їх елементів. За допомогою структурного методу з'ясовується внутрішня будова праводержавних явищ шляхом встановлення сутнісних, відносно стійких зв'язків між їх елементами при частковому або повному абстрагуванні від якісних характеристик цих елементів (наприклад, структура правового статусу людини, норми права, правової системи, механізму держави);

- інституціональний метод - орієнтований на вивчення сталих форм організації та регулювання життя суспільства. Соціальну поведінку людей досліджують у тісному зв'язку з існуючою системою соціальних нормативів та інститутів, що забезпечують свідоме впорядкування та організацію діяльності соціальних суб'єктів, відтворення повторюваних і найбільш стійких зразків поведінки, навичок, традицій. Кожний соціальний інститут входить до певної соціальної структури, організовується для виконання тих або інших суспільно значущих цілей і функцій. Тим самим загальнотеоретичне дослідження передбачає вивчення правових і державних інститутів: форм (джерел) права, інститутів права, органів держави, державного устрою тощо^{[31] [32].}

Конкретнонаукові (приватнонаукові) методи -

застосовуються конкретними науками або їх окремими групами. Вони є сукупністю, комбінацією частини пізнавальних прийомів, набір яких залежить від природи об'єкта та умов процесу пізнання. Конкретнонаукові методи теорії держави та права поділяються на дві підгрупи: неюридичні та юридичні (власні).

Так, ускладнення і розширення предмета дослідження, нові запити практики змушують теорію держави та права використовувати неюридичні конкретнонаукові методи, які розроблені в межах інших наук (наприклад, соціології, математики тощо). Водночас проникнення в теорію держави та права методів дослідження, притаманних іншим наукам, не є суто формальним, механічним процесом, а супроводжується їх відповідною перебудовою, трансформацією до специфіки явищ правової реальності. До підгрупи неюридичних

конкретнонаукових методів загальнотеоретичного правознавства належать:

- соціологічний метод - виражається в осмисленні права та держави не на рівні абстрактних понять, а на основі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил та інституцій. Цей метод включає такі прийоми як анкетування, опитування, інтерв’ювання, соціальний експеримент, аналіз документів, вивчення та збирання статистичних даних. Соціологічний метод використовується для визначення ефективності дії правових і державних інститутів на суспільні відносини, виявлення протиріч між законодавством і потребами суспільного розвитку. У цілому соціологічний метод підвищує науковий потенціал теорії держави та права, дієвість її впливу на суспільні відносини;

- статистичний метод - передбачає опрацювання кількісних показників, що об’єктивно відображають стан, динаміку і тенденції розвитку правових і державних явищ у наукових чи практичних цілях. Цей науковий метод набуває особливого значення під час вивчення масових явищ, приміром, злочинності, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів та ін. Статистичні дослідження праводержавних явищ охоплюють три стадії: збирання статистичного матеріалу, зведення його за єдиним критерієм та опрацювання;

- кібернетичний метод - це сукупність прийомів, що дозволяють за допомогою системи понять, законів і технічних засобів кібернетики (загальна наука про управління) вивчити правові та державні явища. Можливості кібернетики не зводяться лише до технічних засобів (комп’ютерів, програмного забезпечення). Глибше пізнати юридичні закономірності можна й під час застосування системи понять кібернетики (управління, інформація, прямий і зворотній зв’язки, оптимальність тощо) і теоретичних ідей (закон необхідної різноманітності та інші). Кібернетичний метод використовується для розробки автоматизованих систем отримання, обробки, зберігання та пошуку правової інформації; створення, впровадження і використання технологій штучного інтелекту у правовій сфері та юридичній практиці (наприклад, смарт-контрактів, чатботів, онлайн-сервісів, електронного правосуддя) тощо.

У свою чергу юридичні конкретнонаукові методи - це способи пізнання, що напрацьовані певною юридичною наукою та використовуються для вирішення конкретних завдань у межах правознавства. До юридичних (власних) конкретнонаукових методів теорії держави та права належать:

- формально-юридичний метод - це конкретнонауковий спосіб пізнання, зміст якого полягає в описі явищ правової реальності за допомогою юридичної термінології, висвітленні діяльності соціальних суб’єктів з погляду юридичних моделей поведінки, з позиції правомірного або протиправного, обов’язкового або можливого. У ході використання цього методу здійснюється реконструкція фактів та явищ правової реальності, їх юридична оцінка, виявляються тенденції і закономірності юридичної практики, а також удосконалюється юридична термінологія. Користуючись цим інструментом, можна з’ясувати, з яких елементів складається норма права, як повинна конструюватися її санкція, які складові є обов’язковими для нормативно-правового акта тощо;

- теоретико-юридичний метод - це конкретнонауковий спосіб мислення, під час якого використовуються наявні юридичні теорії, поняття і категорії, що відображають основний зміст правової реальності, її структуру та закономірності розвитку. Властивий правовим теоріям, поняттям і категоріям внутрішній логічний зв’язок дає можливість здійснювати теоретичний аналіз об’єкта дослідження без безпосереднього звернення до нього. У дослідницькому процесі виокремлення власне об’єкта вивчення досягається тільки на основі його теоретичного осмислення, виокремлення серед елементів соціальної дійсності лише тих, що стосуються предмета пізнання. Цей метод використовується для формування нових юридичних понять і категорій, їх класифікації, типологізації правових і державних явищ, тобто поділу на окремі типи, підтипи; усунення неточностей і суперечностей тощо;

- порівняльно-правовий (компаративний) метод - це зіставлення

правових і державних явищ за конкретними подібними властивостями, в результаті якого виявляють спільне та відмінне (всезагальне, загальне, різне й унікальне) між цими явищами. Метод порівняння має науковий характер лише тоді, коли зіставляють не випадковості, а закономірні й типові факти правової реальності, що мають достатній ступінь достовірності. У теорії держави та права порівняльно-правовий метод спрямований на з’ясування подібних і відмінних ознак між правовими, державними системами різних країн, їх елементів (галузей, інститутів і норм права або органів держави, інших державних інститутів), а також загальних і відмінних закономірностей їх виникнення, розвитку та функціонування. У порівняльно-правових дослідженнях

використовуються різні види правового порівняння. Наприклад, залежно від часового виміру прийнято виокремлювати такі парні види порівняння: синхронне й діахронне порівняння; ретроспективне і перспективне порівняння. Синхронне - це порівняння за принципом одночасності, збігу за часом, а діахронне - це порівняння за принципом різночасності, часової послідовності. Видами діахронного порівняння є ретроспективне та перспективне порівняння. Ретроспективне - це порівняння минулого досліджуваного явища, яке дозволяє моделювати джерело еволюції, причини, що її породжують, а перспективне - це порівняння перспективи еволюції явищ, яке дає можливість передбачати, прогнозувати, моделювати її можливі результати^[33].

Кожен метод загальнотеоретичної юридичної науки має свою сферу застосування та відображає певний аспект дослідження. Відтак, методи можуть бути ефективними лише в сукупності, натомість необґрунтоване ігнорування якогось окремого способу теоретичного пошуку здатне привести до недостовірного наукового результату.

Розглянуті вище методи спрямовані на вивчення предмета теорії держави та права. Однак цього недостатньо для досягнення кінцевого результату, оскільки неврахованими залишаються принципи наукового пізнання предмета теорії держави та права. Своєю незаперечністю методологічні принципи покликані забезпечити концептуальність дослідження. До принципів, що мають сприяти осмисленню предмета загальнотеоретичного правознавства, належать:

- принцип науковості - передбачає пріоритетність об’єктивного наукового знання над певними тимчасовими кон’юнктурними інтересами тих або інших верств, соціальних груп чи окремих дослідників, адже наукова істина при аналізі та поясненні правових і державних явищ повинна перебувати вище всього;

- принцип історизму - вимагає розгляду правових і державних явищ у розвитку та історичному взаємозв’язку, а не тільки з точки зору їх сучасного стану. Важливими є питання щодо причин та умов виникнення права і держави, основних факторів їх становлення та генезису, а також аналіз останніх з урахуванням сучасного стану і майбутньої еволюції;

- принцип усебічності - передбачає пізнання якомога більшої кількості властивостей права та держави на основі їх взаємозв’язків і взаємодії з іншими суспільними явищами. Цей принцип вимагає вивчення права і держави не з якоїсь окремо взятої точки зору, а з урахуванням усіх аспектів, що формують загальне бачення цих явищ;

- принцип об’єктивності - передбачає достовірне відображення праводержавних явищ у науковому знанні, відтворення їх такими, якими вони існують реально. Теорія держави та права, даючи пояснення природи права і держави, має розкривати сутність останніх, формулювати найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості їх виникнення, перетворення і функціонування, в яких віддзеркалюється об’єктивна дійсність, реальні явища суспільного життя.

Водночас необхідно наголосити на тому, що в теорії держави та права поряд із класичною методологією дедалі ширше використовується сучасна (некласична і постнекласична) парадигма правового пізнання. Остання базується на ідеях інтерсуб’єктивності, додатковості, плюралізму та міждисциплінарності. В її основі лежать переконання про неможливість встановлення об’єктивно істинного знання про право, оскільки воно не є частиною об’єктивної реальності. І право, і знання про нього є сферами інтерпретацій, жодна з яких не може претендувати на істинність. Відповідно саме правове пізнання стає елементом правової реальності, фактором її функціонування.

На підставі викладеного вище можна дійти висновку, що необхідний для пізнання природи правових і державних явищ методологічний арсенал має різний характер і є багаторівневою системою відповідних методологічних знань. До того ж, ця система не є статичною ієрархією, що відображена в такому вигляді, насамперед, для наочності, а являється динамічною органічною системою, де її елементи вступають у зв’язки, відносини та взаємодію між собою: фундаментальні загальнотеоретичні концепції та пізнавальні принципи пронизують світогляд, загальні філософські закони й категорії слугують базою для загальнонаукових, конкретнонаукових методів, останні є певним джерелом збагачення та вдосконалення змісту вищих рівнів методологічних знань.