§ 1.2. ОБ’ЄКТ, ПРЕДМЕТ І СТРУКТУРА ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

Кожна наука має свій об'єкт і предмет дослідження, які тісно взаємодіють і співвідносяться, але повністю не збігаються. Об'єкт пізнання - це все те, на що спрямована діяльність дослідника, яка протистоїть йому як об'єктивна реальність.

В юридичній науці проблема розмежування об'єкта та предмета розглядається як методологічно важлива. Визнання об'єкта теорії держави та права в якості її самостійного елемента, відмінного від того, що розуміється під предметом цієї науки, має принципово істотне значення. Адже саме за допомогою цієї категорії визначається коло явищ і процесів об'єктивної дійсності, з осмислення яких розпочинається складний, суперечливий процес пізнання предмета науки. Звідси слідує, що пізнання - це шлях, який веде від об'єкта до предмета, від первинних (чуттєвих, емпіричних) знань про право і державу до теоретичного, науково-юридичного знання про ці явища суспільної дійсності.

Об’єкт теорії держави та права — це:

- правові та державні явища, а також інші пов’язані з ними суспільні феномени, що пізнаються через узагальнені про них уявлення та поза межами конкретного історичного періоду;

- правове життя як поліструктурне системне утворення, сфера загальносоціального життя, що опосередкована правом (світ права), якій притаманна двоїстість свідомого і природного, правомірного та протиправного, позитивного і негативного, та охоплює правову реальність (сучасність, сьогодення), правову історію (ретроспективу) і правове майбутнє (перспективу).

Правові та державні явища є об'єктом осмислення різних суспільних наук (філософії, історії, політології та інших), але останні вивчають право і державу не в цілому, а лише у прикладному плані, в тому обсязі, який їм необхідний для більш глибокого пізнання предмета своєї науки.

Як і кожна наука, теорія держави та права має свій предмет. Саме предмет визначає самостійність науки, її специфічні властивості та місце у сфері наукового пізнання дійсності. Водночас предмет теорії держави та права створюється фактично всією системою юридичних наук. Це пояснюється тим, що галузеві та інші юридичні науки вивчають лише окремі сфери, аспекти права і держави або історію правового життя та не можуть надати цілісного і повного уявлення про правову організацію суспільства. З огляду на те, що предмет дослідження будь-якої науки є основою розуміння її сутності, специфіки і призначення, його чітке визначення має бути одним з головних завдань, яке має виконувати та чи інша наука. Предмет теорії держави та права - це динамічна категорія, що постійно уточнюється, перебуває в постійному розвитку¹.

У сучасній юридичній літературі має місце плюралізм наукових уявлень про предмет теорії держави та права на різних етапах її розвитку^{[15] [16]. На підставі опрацювання наявних позицій з цього приводу є всі підстави стверджувати, що предмет теорії держави та права - це істотні властивості, найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) правових і державних явищ, а також інших пов’язаних з ними суспільних феноменів.}

Відповідно до цієї дефініції у структурі предмета теорії держави та права можна виокремити такі дві змістові складові:

- істотні властивості (природа, сутність) правових і державних явищ, а також інших пов’язаних з ними суспільних феноменів;

- найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) праводержавних явищ та інших пов’язаних з ними суспільних феноменів.

Першим елементом предмета, що вивчається загальнотеоретичною юридичною наукою, є сутність правових і державних явищ, а також інших пов’язаних з ними суспільних феноменів, наприклад, моралі, влади, громадянського суспільства, глобалізації тощо. Її становлять сукупність істотних властивостей, що відрізняють праводержавні явища від суміжних однорідних феноменів і зумовлені глибинними зв’язками й тенденціями їх розвитку (наприклад, право - від інших видів соціальних регуляторів, державу - від недержавних організацій влади). Для права такою властивістю є відповідність визнаній у суспільстві мірі справедливості, свободи та рівності, для держави - володіння державним суверенітетом. Уявлення про сутність права і держави забезпечують поглиблення та конкретизацію знань стосовно природи юридичних явищ і процесів і є відправними для виявлення та дослідження наявних у правовій сфері закономірностей, тенденцій і випадковостей.

Логічним вираженням сутності правових і державних явищ є юридичні поняття та категорії, що розробляються і формулюються теорією держави та права. Юридичне поняття - це одна з форм мислення, результат узагальнення суттєвих ознак правового та державного явища. Юридичне поняття являє собою єдність думок про зміст, обсяг і словесне позначення (термін, ім'я) певного праводержавного явища. У свою чергу юридична категорія - це граничне за рівнем узагальнення, фундаментальне, абстрактне юридичне поняття. Зовнішнім носієм юридичного поняття є юридичний термін (слово або словосполучення), що представляє поняття у відповідній знаковій формі. Поняття може бути піддано різним логічним операціям, наприклад, складанню, множенню та ін. З метою розкриття змісту та (або) встановлення обсягу юридичного поняття використовують таку логічну операцію як визначення. У зв'язку з останнім твердженням необхідно наголосити на таких моментах: по- перше, визначенню підлягають лише юридичні поняття, а не юридичні терміни; по-друге, слід розрізняти логічну операцію, у процесі якої розкривається зміст та (або) встановлюється обсяг юридичного поняття, називаючи цей процес визначенням поняття, і сформульований у стислій та явній формі основний зміст та (або) обсяг юридичного поняття - дефініцію.

Поняттєво-категоріальний апарат теорії держави та права - це система узгоджених і взаємозалежних юридичних понять і категорій, необхідних для теоретичного пізнання праводержавних явищ та інших пов’язаних з ними суспільних феноменів. Поняттєво- категоріальний апарат теорії держави та права є засобом організації юридичних знань. Він виконує не лише логічну, пізнавальну, світоглядну, але й методологічну функції, тому що впливає на характер і зміст системи понять усіх інших юридичних наук, у тому числі галузевих^[17].

Переходячи до розгляду другої складової предмета теорії держави та права, слід зазначити, що праводержавні (юридичні) закономірності - це об’єктивні та стійкі, необхідні й суттєві зв’язки правових і державних явищ між собою та іншими суспільними феноменами, що випливають з їх природи, сутності. Ці зв'язки можуть існувати у вигляді: 1) зумовленості одного явища іншим (наприклад, особливості суспільних відносин, що впорядковуються правом, визначають метод правового регулювання); 2) взаємовпливу між різними явищами (приміром, право та мораль впливають одне на одного); 3) протиріч, що виникають між різними явищами (наприклад, суперечності між нормами певної релігії і права у світській державі) та ін.

Юридичні закономірності (як і будь-які закономірності суспільної реальності) завжди мають ймовірний характер. Хоча зв'язки, що відображаються в юридичних закономірностях, і мають сталий характер, проте складність суспільного організму, істотна кількість чинників, які на нього впливає, може призводити до того, що в різних суспільствах певна закономірність буде виявлятися по-різному, а в деяких суспільствах не виявлятися взагалі. Приміром, можна стверджувати, що демократична держава існує в умовах ринкової економічної системи. Імовірність закономірності в цьому випадку виявляється в тому, що практично завжди ринкова економіка і демократичний державний режим не можуть існувати один без одного. Однак трапляються випадки коли ринкові механізми функціонують у державах, які не належать до демократичних (наприклад, Китайська Народна Республіка, Сінгапур тощо).

Праводержавні закономірності часто не можуть бути виражені в абсолютно точних якісних чи кількісних показниках. Показово в цьому сенсі, що індекси (індикатори, показники), які використовуються для вимірювання демократії, верховенства права, захисту прав людини, спираються як на певні кількісні та якісні показники (приміром, наявність конкретних конституційних механізмів стримування державної влади та їх якість), так і на експертні думки з цього приводу (наприклад, World Justice Project - міжнародна неурядова організація, що вимірює Індекс верховенства права в країнах світу, Transparency International - міжнародна антикорупційна організація, котра визначає Індекс сприйняття корупції та Глобальний корупційний барометр)^[18].

Імовірність юридичних (і загалом суспільних) закономірностей відрізняє останні від законів природи. Якщо, приміром, сполучивши певні речовини, ми здатні точно спрогнозувати наступну хімічну реакцію, а вивчивши кульовий отвір, - визначити місце, з якого був зроблений постріл, то стосовно права і держави йдеться лише про імовірні висновки, які можуть бути скореговані залежно від конкретних обставин. Так, адміністративна юстиція є потужним способом захисту прав людини і забезпечення верховенства права. Проте в умовах авторитарного державного режиму, а так само за високих корупційних ризиків цей інструмент може виявлятися цілковито неефективним.

Крім того, як правило, праводержавні закономірності є такими, що мають декілька варіантів розвитку (варіативними), оскільки здійснення цих закономірностей може бути скореговане умовами певного суспільства, країни, цивілізації. Зокрема значна соціальна напруга, що мала місце в розвитку держав Європи та Північної Америки наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст., у деяких випадках призвела до революційної зміни державного ладу і правової системи (як у Російській імперії в 1917 р.), а в деяких - до прийняття законів, що запроваджували

соціальний захист, подолання значного економічного розшарування в суспільстві та, врешті-решт, знайдення соціального компромісу (країни Західної Європи, США тощо). Така варіативність призводить до того, що досить часто праводержавні закономірності можуть бути сформульовані в максимально загальному вигляді.

Зі змістового боку серед праводержавних закономірностей, що вивчаються теорією держави та права, слід виокремлювати:

- закономірності виникнення правових і державних явищ (наприклад, виникнення держави завжди зумовлює створення апарату публічної влади, на який покладається виконання функцій держави);

- закономірності перетворення правових і державних явищ (приміром, трансформація системи законодавства, збільшення кількості нормативно-правових актів обов’язково ставить перед законодавцем питання систематизації останніх);

- закономірності функціонування правових і державних явищ (наприклад, демократична правова держава завжди має забезпечувати підзвітність уряду населенню і закріплювати на рівні конституції та законів механізми забезпечення такої підзвітності)¹.

Окрім того, у вітчизняній юридичній літературі існують різні підходи до інтерпретації та класифікації праводержавних закономірностей як основи предмета теорії держави та права^{[19] [20]. Так, вони, з одного боку, можуть бути загальними, оскільки властиві праву та державі як суспільним явищам, а з іншого - специфічними стосовно загальних закономірностей суспільства в цілому. Закономірності також можна диференціювати на ті, що одночасно притаманні праву та державі, або ті, що характерні тільки для права чи лише для держави. Перші розглядаються як спільні, а другі - як особливі.}

Без розуміння юридичних закономірностей, властивих праву та державі, неможливо скласти не тільки цілісне уявлення про правове життя суспільства, а й достатньо глибоко дослідити окремі правові чи державні явища. Тому вивчення найбільш загальних закономірностей є неодмінним завданням теорії держави та права. Водночас відмова від пошуків зв’язків між різними правовими і державними явищами збіднює можливості загальнотеоретичного правознавства, перетворює його на довідник емпіричних даних. У свою чергу зведення функціонування правової системи лише до закономірних процесів не відповідає специфіці будь-якої суспільної системи, в тому числі правової, розвиток якої є не лише закономірним, а й таким, що супроводжується виникненням і зникненням певних тенденцій і випадковостей.

Юридична тенденція теж відображає зв'язки, що виникають між різними праводержавними явищами та іншими суспільними феноменами. Однак від закономірності тенденція відрізняється тим, що вона має не настільки стійкий характер і часто є тимчасовою. Якщо закономірність постійно і стабільно відтворюється усередині правової системи, то тенденція здатна виявлятися і зникати залежно від різних обставин. Прикладом юридичної тенденції може бути демократизація країн світу у ХХ ст., що мала хвилеподібний характер і супроводжувалася протилежними процесами авторитаризації. Різноманітність причин, з яких виникали і зникали демократичні режими, нерівномірність цього процесу, сталість існування багатьох автократій, що залишились, не дозволяють стверджувати про існування відповідної закономірності, але тенденція збільшення рівня демократії у світі, безумовно, наявна.

Вивчаючи юридичні закономірності або тенденції, можна також зустрічатися з випадковостями в розвитку правових і державних явищ¹. Під останніми розуміють непередбачуваний, нетиповий збіг обставин у сфері права і держави як правового інституту, що відбувається з малим ступенем імовірності й не зумовлений їх сутністю. Особливістю випадковості є те, що вона не набуває загального характеру і зазвичай не повторюється в аналогічних ситуаціях. Так, випадковостями є існування різноманітних нетипових форм державного правління (наприклад, виборна монархія, лівійська джамахірія та інші), нестандартних форм (джерел) права, незвичайних атрибутів держави (приміром, чотири державні мови у Швейцарії) тощо. Виникнення цих випадковостей не пов'язане з сутністю правових і державних явищ і зумовлене різноманітними неправовими чинниками (бажаннями зберегти або концентрувати політичну владу, особливостями суспільного ладу, історичним минулим тощо).

Осмислення теорією держави та права випадковостей зумовлено тим, що юридичні закономірності, тенденції і випадковості не існують окремо. Випадковості, за умови їх повторення, можуть набувати характеру тенденцій. У свою чергу тенденції здатні трансформуватися в закономірності. Наприклад, тенденція надання виборчого права жінкам поступово трансформувалася в міжнародний стандарт прав людини, тобто перетворилася на закономірність. Можливі й протилежні приклади. Так, рабство і можливість правочинів із продажу людини є реальністю для більшості систем стародавнього права. Однак в Європі через економічну неефективність рабської праці та християнські догмати рабство поступово занепадає і може розглядається як тенденція, а згодом і випадковість (приміром, рабство у США чи кріпацтво в Російській імперії)^{[21] [22].}

Водночас у процесі генезису науки зазнає змін і перетворень її предметне поле, адже саме життя висуває нові об'єкти пізнання та ліквідує те, що віджило. Традиційна проблематика будь-якої науки, в тому числі теорії держави та права, поповнюється новими напрямами досліджень, пов'язаних зі сферою інших галузей наукового знання. Практика свідчить, що інтеграція, злиття, об'єднання наук у комплексному дослідженні відповідних об'єктів має наслідком прогрес науки. При цьому сучасний розвиток теорії держави та права потрібно розглядати як процес усе більшої конкретизації наукового знання.

У ході генезису предмета теорії держави та права елемент новизни тісно пов'язаний з елементом наступності, адже нове виникає на основі попереднього як пізнавальна, більш глибока, змістовна й адекватна форма осягнення та розуміння правових і державних явищ. Будь-яку новизну не можна сприймати без глибокого осмислення і, навіть, критичності. Разом з тим, методологічне оновлення вітчизняної юриспруденції не має призвести до нехтування науковими розробками теорії держави та права минулих років, насамперед, тими усталеними напрацюваннями, що витримали випробування часом, а отже, підтвердили свою достовірність, корисність і практичну значущість.

Предмет теорії держави та права пізнається в певній послідовності - системі, яка складається з пов'язаних компонентів (частин), що утворюють структуру цієї юридичної науки. Під структурою теорії держави та права потрібно розуміти єдність елементів, їх властивостей і зв’язків між ними в межах певної системи. Проникнення в сутність структури теорії держави та права є необхідною передумовою пізнання предмета цієї юридичної науки.

У цьому контексті варто наголосити на тому, що серед сучасних правознавців не існує єдиного підходу щодо структури теорії держави та права. У наукових працях структура загальнотеоретичної юридичної науки визначається по-різному, залежно від кола наукових інтересів їхніх авторів. Так, керуючись «еталонними» ознаками, оптимальна структура теорії держави та права має включати такі компоненти: 1) склад теорії держави та права як науки; 2) теоретичні проблеми співвідношення суспільства, держави і права; 3) теорія держави; 4) теорія права; 5) теоретичні проблеми формування світового правопорядку^[23].

У навчальних джерелах обґрунтовується необхідність розгляду внутрішньої будови теорії держави та права в межах двох основних підходів: предметного і функціонального. Відповідно до предметного підходу структурування цієї юридичної науки передбачає такі складові: 1) загальнотеоретичні питання (метатеорія) юридичної науки; 2) теорія держави; 3) теорія права; 4) теорія прав людини; 5) теорія юридичної техніки, законодавчої стилістики, методів тлумачення права; 6) теорія правової системи (юридична компаративістика). У межах функціонального підходу виокремлюють юридичну догматику, юридичну техніку, філософію права, соціологію права^[24].

На підставі викладеного вище, можна зробити висновок про те, що розгляд структури теорії держави та права є дискусійним питанням. У зв'язку з цим, вважаємо, що в основі внутрішньої будови цієї загальнотеоретичної юридичної науки мають обов'язково знаходитися два визначальних компонента: теорія держави і теорія права, а всі інші складові повинні бути зорієнтовані лише на їх органічне доповнення в межах предмета теорії держави та права. Предметостворюючим для загальнотеоретичного правознавства, як і для юридичної науки в цілому, має виступати поняття права як самостійної соціокультурної цінності, вирішальне значення у формуванні та функціонуванні якого відіграє не держава, а людина, яка є не тільки адресатом права, а його творцем і орієнтиром. Це зовсім не заперечує функціональних зв'язків права з державою, як і не суперечить самоцінності для народу України самої Української держави. Адже лише власна сильна, незалежна, заснована на вимогах верховенства права держава спроможна гарантувати справжню пошану людської гідності в усіх її проявах - забезпечити людське життя та здоров'я, недоторканність і безпеку, рівні можливості доступу до якісної освіти, охорони здоров'я, гідну оплату праці та соціальне забезпечення.

Таким чином, нині перед теорією держави та права стоїть важливе завдання постійного оновлення знання про правову реальність, орієнтуючись на загальновизнані зразки демократії, верховенства права та забезпечення прав і свобод людини. Потреба в переосмислені предмета теорії держави та права зумовлена не лише внутрішніми чинниками, але і зовнішніми, визначальне місце серед яких посідає стрімкий розвиток глобалізаційних процесів, які поряд з економічною, політичною, правовою сферами охоплюють також галузь науки й освіти.