§ 1.1. ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА В СИСТЕМІ ЮРИДИЧНИХ НАУК

Перед реаліями ХХІ століття невпинно зростає соціальна значущість і авторитет науки, теоретичне обґрунтування стає необхідною та обов’язковою умовою ефективного правового регулювання суспільних відносин, наука все більше набуває ознак соціального інституту, покликання якого полягає в забезпеченні сталого поступу сучасного суспільства, безпеки, соціальної злагоди, добробуту та прогресу.

Поняття «наука» включає суму наукових знань про реальність, що утворюють у сукупності наукову картину світу, а також діяльність з набуття цих знань, метою якої є опис, пояснення та прогнозування розвитку явищ і процесів дійсності, тобто в широкому розумінні - її теоретичне відображення. Термін «наука» вживають для позначення однієї з форм суспільної свідомості, складової частини духовної культури суспільства, системи знань про реальність, сфери людської діяльності, функцією якої є вироблення та систематизація об’єктивних знань про дійсність, окремих галузей наукового знання.

Багатоманітність форм прояву світу, в якому існує людина, зумовлює наявність значної кількості наук як відповідних сум знань. Залежно від об’єкта дослідження (характеру знань) науки поділяються на:

- природничі - вивчають об’єктивну реальність, універсальні закони буття, закономірності виникнення та перетворення природи;

- технічні - осмислюють засоби і механізми, що створенні людиною з метою покращення умов її життєдіяльності, а також закономірності генезису науково-технічного прогресу;

- суспільні (гуманітарні, соціогуманітарні) - досліджують закономірності, тенденції та випадковості виникнення, перетворення і функціонування суспільства, відносини між людьми та їх об’єднаннями, спільнотами в ньому й власне людину в суспільстві.

Динаміка пріоритетів у наукових дослідженнях засвідчує тенденцію до вирівнювання статусу технічних, природничих, суспільних і гуманітарних наук.

З огляду на те, що суспільство є мегаскладним і багатовимірним явищем і характеризується наявністю різних суб’єктів, об’єктів, інститутів, зв’язків і процесів, суспільна наука теж є системою та складається з низки самостійних наук, а саме: філософії, історії, економіки, політології, соціології, культурології, психології, юриспруденції та ін. Різновидом суспільних наук є юридичні, оскільки об’єктом їх вивчення є правові та державні явища як важливі й самостійні соціальні феномени.

Юридична наука (правознавство, юриспруденція) - це спеціалізована галузь наукових знань у сфері суспільних наук; наукова діяльність, спрямована на вивчення права в теоретичному і прикладному аспектах, правових форм організації та функціонування держави, суспільства, їх окремих інститутів.

Особливістю юридичної науки порівняно з іншими суспільними науками є те, що вона має прикладний характер, покликана

забезпечувати практичні потреби правового регулювання суспільних відносин, сприяти вдосконаленню законодавства та юридичної

практики. Саме тому юридичні наукові знання відрізняються конкретністю, точністю,

виражаються в логічно пов’язаних, формалізованих юридичних поняттях, категоріях і конструкціях. Сучасна вітчизняна юридична наука є результатом тривалих і неоднозначних процесів становлення і перетворення, зумовлених складним характером правового поступу України, а також особливостями суспільного та державного ладу на тому чи іншому етапі її генезису. Досліджуючи власний предмет, юридична наука має бути надійним дороговказом для вирішення актуальних і важливих проблем праводержавотворення в Україні^{[1] [2].}

У навчально-наукових працях представлені різні точки зору стосовно конструювання системи, або структури, юридичної науки. На підставі аналізу наявних підходів з цього приводу можна зробити висновок про те, що сучасна система юриспруденції включає такі види (групи, цикли) юридичних наук:

- загальнотеоретичні та історичні (теоретико-історичні) юридичні науки (теорія держави та права, історія держави та права України і зарубіжних країн, історія вчень про державу та право, юридична деонтологія, філософія права та інші). Ці юридичні науки досліджують основні поняття і категорії правознавства, найбільш важливі закономірності виникнення, трансформації та функціонування правових і державних явищ, інших пов’язаних з ними суспільних феноменів, сутність, форми і типологію останніх, характеризують історичний шлях їх формування, а також погляди мислителів, державних діячів та юристів- практиків на зміст праводержавних явищ. Окрім того, предметом юридичної деонтології - науки, що входить до цієї групи, - є розгляд питань, які стосуються загальних аспектів юридичної науки та освіти, юридичної практики, основних юридичних професій тощо^[3];

- галузеві юридичні науки (конституційне право, цивільне право, адміністративне право, кримінальне право, сімейне право, цивільний процес, адміністративний процес, кримінальний процес та інші), що вивчають відповідні галузі права, особливості їх предмета та методу правового регулювання, форми (джерела) права, зміст і характер норм права, а також напрями вдосконалення цих галузей. При цьому галузеві юридичні науки утворюють найбільшу за кількісним складом групу юридичних наук. Враховуючи, з одного боку, генезис суспільних відносин та об’єктивну потребу в їх упорядкуванні нормами права, а з іншого - взаємодію галузевих юридичних наук, виникають і розвиваються нові зв’язки міжгалузевого характеру, а отже, - міжгалузеві юридичні науки;

- міжгалузеві (комплексні) юридичні науки (житлове право, банківське право, комерційне право, морське право, повітряне право, митне право, екологічне право, транспортне право та інші галузі наук).

- спеціальні (організаційні) юридичні науки (судові та правоохоронні органи, адвокатура, нотаріат, поліцейська діяльність та інші галузі наук), що безпосередньо досліджують організацію, повноваження, структуру, завдання, функції державних органів і деяких недержавних організацій;

- прикладні юридичні науки (криміналістика, кримінологія, судова

медицина, правова статистика, юридична психологія, судова бухгалтерія, оперативно-розшукова діяльність, юридичне документознавство

та інші). Ці юридичні науки осмислюють суспільні відносини, що виникають у сфері правової реальності та потребують спеціальних знань з інших наук. Вони використовують досягнення природничих (фізика, хімія, біологія тощо), технічних (механіка, кібернетика та інші) та гуманітарних (соціологія, психологія, мовознавство тощо) наук^{[4] [5];}

- юридичні науки, що вивчають зарубіжні право та державу. Ці юридичні науки розглядають особливості державного і конституційного ладу, формування та функціонування державних інститутів, структурних елементів і механізм дії права в зарубіжних країнах, а також здійснюють порівняння правових систем у межах юридичної карти світу.

- міжнародно-правові науки, що досліджують міжнародні

правовідносини і правопорядку Специфіка цього різновиду юридичних наук обумовлена наявністю іноземних суб'єктів (іноземні держави, державні органи, їх посадові особи та міжнародні організації) і потребою впорядкування відносин між ними. До цього виду юридичних наук відносяться міжнародне публічне право, дипломатичне і консульське право, міжнародне повітряне право, міжнародне приватне право, європейське право та ін. Розвиток міжнародно-правових наук тісно пов'язаний із загальносвітовою тенденцією посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

Таким чином, сучасна юриспруденція є розгалуженою системою знань про правові та державні явища і процеси. Кожна юридична наука - це окремий, відносно самостійний елемент системи (структури) єдиної юридичної науки. Предмет, методологія, наукові результати такої науки є частиною загального предмета, методології юриспруденції (правознавства), системи юридичних знань у цілому. При цьому важливо, щоб види (групи) юридичних наук адекватно відображали швидкоплинну та динамічну картину сучасного правового життя^[6].

Теорія (лат. theoria - спостереження; споглядання, міркування) - 1) вища, найбільш розвинута форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв’язки певної сфери дійсності; 2) комплекс основних поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення будь-якого явища в тій чи іншій галузі знань. В останньому значенні слова «теорія» в якості «будь-якого явища» виступають саме право і держава.

Як зазначалося вище, теорія держави та права належить до загальнотеоретичних та історичних (теоретико-історичних) юридичних наук і завдяки своїм властивостям займає провідне місце в системі правознавства.

мислителю та політичному діячу доби пізньої республіки - Марку Туллію Цицерону, а також його наступникам - великим давньоримським юристам, якими були Гай, Модестін, Павло, Папініан, Ульпіан та ін. їм належить доктринальне розкриття зв'язку права і держави, розуміння останньої як втіленого правопорядку, справу й надбання народу, поділу права на публічне та приватне, національне і міжнародне, матеріальне та процесуальне й багато інших підходів, актуальних понині.

В Європі загальна теорія права і держави склалася у XVIII - ХІХ ст. в університетах на основі напрацювань таких наук і навчальних дисциплін як енциклопедія права (законодавства) та філософія права. Однією з перших книг, що використовувалася в Україні, була праця Г. Гунніуса «Універсальна енциклопедія права», видана в Кельні в 1638 р. Про її популярність свідчить неодноразове перевидання (1642, 1658, 1675 рр.). Згодом в Україні опубліковано книги К.О. Неволіна «Енциклопедія законодавства» у двох томах (Київ, 1839 - 1840 рр.), М.К. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (Київ, 1868 р.). Загальна теорія права і держави поєднала здобутки енциклопедії права й філософії права, а також загальне вчення про право з вченням про державу. Назва «Теорія держави та права», або «Загальна теорія держави і права», для позначення загальнотеоретичного правознавства та відповідної навчальної юридичної дисципліни, характерна для

радянських і пострадянських (постсоціалістичних) країн¹. На сучасному етапі розвитку (модернізації) вітчизняного загальнотеоретичного правознавства низкою фахівців обґрунтовується підхід, згідно з яким право і держава мають вивчатися окремими самостійними науками: загальною теорією права (загальнотеоретичним правознавством) і загальною теорією держави (державознавством) як складовою частиною науки політології. Така концепція, безперечно, має як певні аргументи, так і контраргументи. До останніх належить, зокрема міркування про те, що право як феномен (чи то природний, чи то позитивний) має сенс лише тоді, коли воно може бути реалізоване та захищене, а наймогутнішим, найефективнішим інструментом його забезпечення та захисту з давніх- давен слугує, як би то не було, держава. Особливо це стосується підготовки юристів-практиків, правоохоронців, які покликані у своїй фаховій діяльності сприяти здійсненню, охороні та захисту права - насамперед основоположних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспільства^{[7] [8].}

Теорія держави та права - це загальнотеоретична, фундаментальна юридична наука, що вивчає істотні властивості, найбільш загальні закономірності, тенденції та випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) правових і державних явищ, інших пов’язаних з ними суспільних феноменів, а також здійснює інтеграцію юридичних наук у єдину систему та їх методологічне забезпечення.

Ознаки теорії держави та права:

- є суспільною наукою. Теорія держави та права відрізняється від природничих і технічних наук об'єктом наукового пізнання, яким є такі важливі суспільні явища як право і держава. За всієї важливості зв'язків між правом і державою вони становлять собою самостійні складні системи, які в той же час є підсистемами системи вищого рівня - суспільства^[9]. Суспільний характер права і держави означає, що вони виникають, розвиваються та існують як результат спільної життєдіяльності людей. Адже жодних богів у всесвіті, націй, грошей, прав людини, законів і правосуддя не існує за межами спільної уяви людських істот^[10]. З урахуванням цього глибокий зв'язок теорії держави та права простежується з такими суспільними науками як філософія (використання філософських понять і категорій, методів пізнання), соціологія (вивчення права та держави як суспільних явищ з погляду їх соціального буття), політологія (осмислення праводержавних явищ у контексті їх взаємодії з політичною системою суспільства), економіка (аналіз правових і державних явищ з огляду на тісний зв'язок з економічною системою суспільства). Взаємодіючи з різними суспільними науками, теорія держави та права одержує відповідні знання про праводержавні явища й використовує їх у своїх дослідженнях;

- є юридичною наукою. Теорія держави та права вивчає право і державу як самобутні та відносно автономні явища, в їх єдності та органічному зв'язку, взаємній і соціальній обумовленості. Сучасне загальнотеоретичне правознавство виходить з того, що первісний генезис права корениться не в державі, а в реальному житті, в природних, невідчужуваних правах людини; право виникає не одночасно з державою, а передує їй; за певних соціальних передумов воно може існувати без держави і поза державою, що особливо актуально для України, яка століттями не мала власної державності, а також враховує багато інших чинників - культурних, релігійних, національних тощо, котрі істотно впливають на характер взаємозв'язку між державою і правом та ступінь їх автономності. З огляду на щонайменше дуалізм праворозуміння теорія держави та права осмислює як природно-правові, так і позитивістські аспекти феномена права. Ця юридична наука розглядає право в його державному забезпеченні, а державу - в її позитивно-правовому оформленні, адже саме останнє є необхідним засобом державного забезпечення прав і свобод людини. Держава як необхідний компонент юридичної науки в цілому та загальнотеоретичної її галузі зокрема має вивчатися лише під кутом зору взаємодії з правом, їх взаємовпливу один на одного. Інакше кажучи, предметом загальнотеоретичної юридичної науки має бути не держава як соціальний інститут у всій багатоплановості його зв'язків і проявів, а держава як правова форма організації суспільства, тобто як публічно-правовий інститут;

- є загальнотеоретичною наукою. Теорія держави та права виявляє

і пояснює сутнісні властивості, найбільш загальні закономірності, тенденції й випадковості виникнення та перетворення правових і державних явищ, а також інших пов'язаних з ними суспільних феноменів, їх структурно-функціональні характеристики, формує

загальнотеоретичне уявлення про них. Вона як «теоретична складова» юридичної науки надає найширші за обсягом і найглибші за змістом знання про правові та державні явища. Теорія держави та права представляє собою систему теоретичних учень, поглядів, теорій, концепцій, взаємопов'язаних положень, доктрин та інших знань про праводержавні явища. При цьому теорія держави та права перебуває в тісному діалектичному взаємозв'язку з історико-правовими науками. Відмінність між теорією держави та права й історико-правовими науками проявляється, передусім, у тому, що перша вивчає право і державу як абстрактні явища, які не належать до певного історичного періоду, країни, мислителя. Як результат, історико-правові науки використовують вироблений теорією держави та права поняттєво-категоріальний апарат, а фахівці-теоретики - напрацювання істориків права, зокрема історико- правовий матеріал, для своїх узагальнень. Утім, теорія може бути історичної, а історія - теоретичної. Багато історичних досліджень стали фундаментом побудови та розвитку ґрунтовних теоретичних концепцій у юридичній науці¹;

- є узагальнюючою (синтезуючою) наукою. До складу теорії держави та права входять не тільки логічно акумульовані знання, одержані цієї наукою, а й в узагальненому вигляді наукові здобутки інших юридичних наук, що вивчають різні аспекти правової реальності. Виступаючи стосовно галузевих юридичних наук узагальнюючою та спрямовуючою наукою, теорія держави та права потрібна також для розроблення достатньо вузьких проблем, що стоять перед цими науками. Вона синтезує висновки галузевих знань, залучає їх до арсеналу власних наукових ідей. Однак це не означає, що висновки теорії держави та права обмежуються сукупністю вказаних ідей. У той час як галузеві юридичні науки акцентують увагу на чинному об’єктивному праві, сучасній юридичній практиці дослідження теорії держави та права аж ніяк не обмежені у просторі та часі. Тому здійснювана нею інтеграція юридичних наук сприяє їх взаємозбагаченню, а загальна картина правової реальності стає більш цілісною. Наприклад, вивчення різного роду правопорушень у галузевих, спеціальних і прикладних юридичних науках дозволило створити теорію правопорушення та модель його складу;

- є методологічною наукою. Юридичні конструкції, принципи, підходи і методи наукового пізнання, поняття й категорії, що вироблені теорією держави та права, використовуються іншими юридичними науками як засоби дослідження власного предмета, світоглядно- методологічні орієнтири для вирішення своїх завдань. Адже саме розроблена загальнотеоретичним правознавством методологія дозволяє правильно інтерпретувати факти, згруповувати їх за певними зв’язками і відношеннями, сприяє знаходженню необхідної для реалізації норми права. Особливу роль виконує також єдиний для всієї юриспруденції поняттєво-категоріальний апарат, що формується теорією держави та права. Без таких юридичних понять і категорій як принципи права, норма права, форма (джерело) права, система права, правовідносини, юридична відповідальність, правовий порядок і правова система галузеві, спеціальні та прикладні юридичні науки не зможуть ефективно реалізувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний поняттєво- категоріальний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної правотворчої, правозастосовної, правоохоронної та іншої юридичної діяльності^{[11] [12];}

- є базовою, фундаментальною наукою. Наукові дослідження, проведені в межах теорії держави та права, мають теоретичний, методологічний, прогностичний і міждисциплінарний характер. Формулюючи базові юридичні поняття і категорії, розглядаючи загальні положення про правові та державні явища, а також культурні, соціальні, ідеологічні передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави та права посідає чільне місце в системі юриспруденції. При цьому пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї юридичної науки. Лише обмежене коло загальнотеоретичних здобутків безпосередньо впливають на юридичну практичну діяльність (прикладом спрямованих на практику знань теорії держави та права може бути теорія юридичної техніки). Для теорії держави та права властивий високий рівень наукових узагальнень, вона містить положення, що утворюють теоретичну і методологічну базу (фундамент) юриспруденції, об'єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему. У цьому контексті теорія держави та права - фундаментальна галузь правознавства, що виконує в її системі приблизно таку ж роль, як математика, біологія чи фізика у сфері різних груп природничих наук.

Окрім того, в юридичній літературі наголошується на вступній (пропедевтичній) природі теорії держави та права, оскільки саме вона вводить суб'єкта навчання у світ правознавства, створює підґрунтя для вивчення інших юридичних наук, з неї розпочинається опанування здобувачем вищої освіти юридичної професії^[13].

Теорія держави та права як загальнотеоретична юридична наука характеризується постійним розвитком знань про правові та державні явища, їх інтеграцією й диференціацією. Інтеграція передбачає заглиблення думки у природу праводержавного явища, а диференціація - збагачення. Диференціація та інтеграція в розвитку теорії держави та права як науки - не взаємовиключні, а взаємодоповнюючі тенденції. Адже саме єдність і диференціація дозволяють вивчати право в його державному забезпеченні, гарантуванні, а державу - в її правовому вираженні та юридичному закріпленні, не перешкоджаючи при цьому поглибленому і детальному аналізові як права, так і держави.

Таким чином, теорія держави та права в системі юридичних наук посідає ключове, центральне місце і відіграє провідну роль. Вона є світоглядною, фундаментальною та методологічною юридичною наукою, окреслює закономірності, тенденції і випадковості розвитку (виникнення, перетворення, функціонування тощо) правових і державних явищ, генерує загальноправові принципи, методику осмислення окремих сфер правової реальності, розробляє юридичну термінологію загальнонаукового використання. З огляду на це, теорія держави та права є важливим джерелом правового прогресу, впливає на розвиток юридичного мислення і зростання правової активності як усього суспільства, так і кожної особи в ньому. Місце теорії держави та права в системі юридичних наук визначають її об'єкт і предмет як істотні характеристики процесу наукового пізнання.