Етнодержавне будівництво і національна

Історія свідчить: в міру переходу до великої промисло­вої індустрії етноси дедалі більше націоналізуються, створюють свої держави. Багатонаціональні імперії розпадаються на націо­нальні держави.

В сучасних умовах критика розгортається з чотирьох напрям­ків: перший — національна держава — це утопія, не відповідна дійсності; другий — принцип національності в разі його реаліза­ції невідворотно ставить питання про розмежування людей за національною належністю, тобто веде до явного або приховано­го націоналізму і расизму; третій — принцип національності не­минуче загострить і таку вибухонебезпечну проблему, як питан­ня про кордони; четвертий — принцип національності допускає створення етнічно однорідної («чистої») держави, що можливе лише через такі антигуманні засоби, як насильна асиміляція, ма­сове вигнання або тотальна ліквідація представників всіх етно- національних меншостей. Визначаючи ставлення до такої (націо­нальної) держави, необхідно зрозуміти, що близько 90 % населення Землі живе і буде жити в багатонаціональних держа­вах. Закривати очі на такий факт не мають права ані теоретики національного питання і державного будівництва, ані практики керівництва етносоціальними процесами і державним будівницт­вом.

Історія непідсудна, може тільки надати в розпорядження сум­лінних теоретиків і практиків найбагатший досвід позитивного і негативного підходів до реалізації проблеми. В Україні широко дискутується проблема адміністративно-державного устрою. Свої аргументи дають прихильники унітарної та федеративної україн­ської держави, поділеної на автономії або на історичні землі тощо. Державу Україна треба будувати як державу української нації. Однак термін нація має два значення. Життєво важливо віддати перевагу тому з них, що став узвичаєним в цивілізованому світі: співдружність людей різних національностей в одній державі. Державі Україна треба відмовитися і від такої зловісної спадщини, як надання окремим національностям політичної право- суб’єктності, тобто вбудовування етносу в політико- адміністративний устрій (національні сільради, округи, автономні області тощо). Специфічні потреби населення різних національно­стей задовольняються через культурно-національну автономію, а історичні особливості окремих територій враховуються земельним устроєм. Земельний устрій вимагає делегування істотної частки повноважень центрального уряду на місцях. Розподіл влади між центром і периферією — відмінна риса демократично побудованої держави, на відміну від безмежного централізму держави тоталі­тарної. Більшість політиків побоюються, що розподіл на історичні землі підірве ще незміцнену державність і Україна розвалиться на окремі, мало пов’язані між собою частини. Однак ця небезпека іс­нуватиме недовго. Ринкові реформи покінчать із ще існуючим економічним фундаментом — віджилим тоталітарним режимом. Демократичне суспільство практично не здатне, на відміну від то­талітарного, використати насильство, щоб припинити центробіжні процеси. Землі повинні згуртовуватися загальними економічними інтересами. Якщо Донбас як окрема земля помножуватиме зв’язки з сусідніми районами Росії, то це буде на користь всій Україні.

Є певні ознаки, без яких держава не може існувати: терито­рія, власний управлінський апарат, економіка, що управляється зсередини, зовнішня атрибутика (прапор і герб), єдина державна мова та єдине громадянство. Людям з імперським складом мис­лення (а таких немало і серед українців!) треба усвідомлювати, що імперії вже немає. Така позиція в питанні національної дер­жавності, по-перше, відображає прагнення не націй, а певних, знов-таки, кіл до українізації на основі нав’язування всім наро­дам України, окрім етнічних українців, відмови від своїх націо­нальних цінностей і від своєї етнічної батьківщини; по-друге, за­старілими вже націоналістичними вигадками підтримується ідея північного ворога і русофобії; по-третє, робить спробу сформува­ти почуття недовіри, якщо не ворожнечі, до народу Росії навіть у росіян — другій за величиною нації в Україні; по-четверте, це концепція формування «єдиної нації» під формальним прапором цивілізованого розуміння нації, що фактично не визнає жодних інших націй в Україні, окрім «титульної» української. Ідея єдино­го українського народу без визнання етнічних відмінностей на­вряд чи несе потенційні можливості і умови для досягнення справжньої згоди і національної єдності в Україні як демократи­чній державі. Поза всяким сумнівом, державний устрій поліетні- чного суспільства має забезпечувати найбільш сприятливі мож­ливості для задоволення національних запитів всіх складових його народів. Адже державний устрій в такому випадку виступає, з одного боку, своєрідним механізмом реалізації національної політики держави на всіх рівнях і надійним гарантом захисту на­ціональних інтересів кожного народу, — з іншого. Тому гостро стоїть проблема формування конституційних основ державного устрою України.

Народи хочуть такого добровільного об’єднання, що не допу­скало б жодного насильства однієї нації над іншою, що було б за­сноване на повній довірі, на ясній свідомості братерської єднос­ті, на цілком добровільній згоді. Національна політика має спря­мовуватись на забезпечення рівноправності націй, їх розвиток і зближення, їх тісну взаємодію у вирішенні завдань економічного, політичного, культурного розвитку всього українського суспільс­тва, розвиток і зміцнення державності. Національна політика в Україні здійснюється шляхом дальшого зміцнення дружби наро­дів, зміцнення міжнаціональної згоди; послідовного здійснення заходів щодо зміцнення економічного потенціалу країни, її полі­тичного авторитету; всілякого розвитку демократичних основ в усіх сферах життя суспільства і, насамперед, в забезпеченні по­літичних прав і свобод кожного громадянина, без будь-якого на­ціонального винятку; забезпечення широких можливостей для розвитку національної самобутності людей всіх національностей, їх культури; конкретного і цілеспрямованого патріотичного та ін­тернаціонального виховання громадян, всілякого протистояння і рішучого опору будь-яким націоналістичним і наклепницьким кампаніям, що підривають національний мир і згоду в Україні; творчого дослідження історичного досвіду поліетнічних держав світу та України із здійснення національної політики з метою йо­го успішного використання в конкретно-історичних умовах дер­жавного будівництва.