Становлення національного менталітету

Менталітет (ментальність) в політиці — сукупність стійких, загальнопоширених в тій або іншій соціальній спільно­сті, групі уявлень, що відображають особливе бачення політич­ної і соціальної реальності людей, які належать до неї.

Поняття менталітет склалося на початку XX ст. у руслі за­хідноєвропейської культурної традиції і спочатку використову­валося як одна з характеристик раціональних основ духовного життя суспільства. Поняття менталітет свідчило про відмін­ність характеру і джерел мислення, що існували в громадянсько­му суспільстві, у порівнянні з основами власне політичних пере­конань. Згодом, поряд з внутрішнім ускладненням змісту поняття менталітет стало застосовуватися для характеристики складу мислення соціальної спільності, групи не тільки в національній, релігійній та інших неполітичних сферах життя, але й в політиці. В залежності від менталітету, що склався, соціальна спільність — клас, народ, нація та інші володіють певною сприйнятливістю до того або іншого типу ідеології, культурних норм, політичних ви­мог тощо. Менталітет має спроможність виявляти відносно авто­номний вплив на політичну поведінку суб’єктів.

Менталітет — форма соціально-культурного закріплення людської суб ’активності, що відображає залежність свідомості окремої особи від форм суспільної свідомості і суспільного бут­тя. Констатація самобутньої української національної культури ставить проблему порівняльного аналізу її з іншими культурами і пошуку загальних першоджерел. На такому шляху досягається не просто розуміння об’єктивного змісту культури, але й конструю­вання індивідом свого бачення культурного життя.

Культурна спадщина приходить з глибин буття і свідомості в період загальної соціальної кризи. З такого моменту мислення починає причепливо аналізувати існуючу культуру, оцінювати її однозначно негативно і захоплюватися її минулими формами. Звідси бере початок гасло повернення до джерел етнічної куль­тури, розривається зв’язок часів і знецінюється соціокультурний процес. До того ж самобутність культури оцінюється з позицій її споконвічної незалежності від інших культур.

Історія свідчить, що культура України, розташованої на шляхах світової торгівлі, формується, орієнтуючись і на культуру Заходу, і на культуру Сходу. Її «вписаність» в контекст світової культури безсумнівна: показником освіченості вважалося знання трьох мов. Тільки з ХУІІ сторіччя починає культивуватися ідея малоцінності українського народу і української культури. З подолання ідеї ма- лоцінності української культури і починається становлення украї­нського національного менталітету. Несприйняття і засудження більшістю громадян України минулого досвіду повністю виправ­дане. Радикально налаштована українська молодь звинувачує ста­рші генерації принаймні в появі обставин, що викликали, по- перше, неспроможність попереднього глибокого осмислення дійс­ності перед тим, як її перетворювати; по-друге, неспроможність сприймати свою та чужу діяльність через призму загальнолюдсь­кої моральності. В сучасних умовах громадяни України відкрива­ють для себе той менталітет, що попередні генерації людей закрі­пили в «вічних» книгах людства (Біблії, Корані, Бхагават-гіті, Упанішаді, Трипітакі тощо). Саме тут виявляються джерела того менталітету, що складає базу сучасного людства. Духовне багатст­во вічних книг, що відображають єдину світоглядну настанову: прогрес людського роду визначається не боротьбою між людьми, а результатами боротьби між плоттю і душею самодіяльної особистості.

Природно, поворот до основ менталітету не гладкий і небез- болісний. Внутрішні суперечності менталітету сучасності поля­гають в тому, що розчарування в соціальних і змістожиттєвих ідеалах ще не приводить до утвердження думки, що насильство і жорстокість вже вичерпані як універсальний засіб прощання іс­торії зі своїм минулим. Характерні риси портрету особи зводять національне в ранг сутнісного самовизначення менталітету України. Людина, яка не знає свого національного коріння, вод­ночас є й сентиментальна і героїчна, що видає себе за знавця на­родних традицій, готова розчинитися в етносі і постійно бороти­ся за національні цінності. Контакти між носіями такого типу ме­нталітету приводять до їх взаємного збагачування, але їх етно­графізм, що абсолютизувався (етнографія — наука, що вивчає культурні і типові особливості народів світу), складає постійну загрозу соціальній стабільності. В масовому менталітеті сучасно­го українського суспільства визначаються, по-перше, зміни осно­вних оксіологічних параметрів при оцінці суспільного і індивіду­ального життя. Щастя не в постійних перемогах над собою подібними, а в приборкуванні тваринних інстинктів і тих соціа­льних схильностей, що розмивають межі між біологічним і соці­альним. По-друге, відмова від психології жертовності — де є го­товність жертвувати собою, там виникає спокуса зробити жертвами й інших. Проповідь жертовності — знецінювання су­часності, відмова їй в високому сенсі і нескороминучій значимос­ті. По-третє, реабілітація цінностей повсякденного життя — адже з них складається вічність, створюється основа менталітету. Сучасний політичний менталітет — це менталітет високомо­ральної особистості. Історія підтвердила, що моральні цінності, що виправдують будь-які форми насильства навіть в ім’я досяг­нення псевдовисокої мети, не мають майбутнього. Більше того, такі моральні, а фактично безпутні, цінності володіють спромож­ністю, за законами зворотного зв’язку, виносити суспільству, що дотримується їх, свій історичний вирок: руйнування духовної структури суспільства.