Концепція національного самовизначення та державного суверенітету

В умовах спільного співробітництва, близько сотні на­ціональностей в межах державно організованого суспільства, величезного значення набуває гармонізація міжнаціональних від­носин, що досягається не шляхом вказівок, рекомендацій та ве­лінь, а створенням сприятливих (насамперед політичних) умов.

Принцип рівноправності і самовизначення народів — це норма міжнародного права. Та багато народів змушені продовжувати боротьбу за рівноправність і самовизначення тому, що принцип самовизначення, по суті, відображає зміст об’єктивного, прогре­сивного і незворотного політичного процесу, що реалізується на

практично, гарантії нормалізації, стабілізації і гармонізації між­національних і міжетнічних відносин. Принцип рівноправності і самовизначення народів — першооснова забезпечення прав лю­дини і народів на вільне визначення політичного статусу і ство­рення сприятливих умов для економічного, соціального і культу­рного розвитку. Рівноправність як складовий елемент принципу самовизначення означає володіння всіма без винятку народами рівними правами (політичними, економічними, соціальними та ін.), що гарантують їм однакове становище в країні, регіоні, світі. Одним з таких найважливіших прав, що повинні мати всі народи незалежно від своєї чисельності, рівня розвитку, місця розселення та інших характеристик, є право на самовизначення.

Природно, право на самовизначення не зводиться винятково до відділення і утворення самостійної держави, особливо в су­часних умовах, в період потужних інтеграційних процесів. Тому не слід абсолютизувати та ідеалізувати право на відділення і утворення самостійної держави, підміняти ним право на самови­значення, тому що його реалізація для народів, які живуть розсі­яно, в тому числі і на території України, просто неможлива і не­доцільна. В етнонаціональній політиці необхідно враховувати, що принцип рівноправності і самовизначення належить не тільки народу, але й людині (як особистості та індивідууму). Звичайно, права людини і народу на рівність і самовизначення в період їх становлення не розривалися і не протиставлялися. Гасло Великої Французької революції «Свобода, Рівність, Братерство!» однако­во звернуто до народів і до людини. Цікава позиція Карла Ренне­ра (Шпрінгера), який вважає, що право особистості на самови­значення є істотне доповнення до всякого права нації на самовизначення. Рівноправність націй і окремих індивідуумів, ді­алектична єдність цих прав проголошуються в ряді міжнарод­них декларацій, пактів, обґрунтовуються в працях прогресивних учених.

Ще одним наріжним каменем дійсно демократичної етнонаці- ональної політики виступає принцип суверенітету.

Розрізняють суверенітет національний, народний, державний.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалеж­ність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної го­рдості та гідності. Національний суверенітет — це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об’єктивною передумовою суверенітету нації, її повно­владдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що стоять перед нею в конкретній обстановці. Досягнення суверені­тету можливе лише внаслідок боротьби нації за своє політичне, соціально-економічне визволення. В суверенітеті нація має пра­вовий захист, свободу національного розвитку та національну не­залежність. Логічним суверенітету націй виступає їх рівноправ­ність. Протиправна і неприпустима будь-яка національна дискримі­нація прагнення однієї нації підпорядкувати іншу.

Народний суверенітет — це принцип народовладдя, що озна­чає верховенство, незалежність і повновладдя народу в державі як єдиного законного і правомірного носія верховної влади.

Державний суверенітет — це верховенство, єдність і само­стійність державної влади, її незалежність від іншої влади всере­дині держави, а також поза нею. Державним суверенітетом воло­діють всі, без винятку, країни. Суверенітет як політико-правовий принцип притаманний будь-якій державі, незалежно від її полі­тичної та соціально-економічної природи, не має класової суті та ідеологічного забарвлення. Суверенітет як принцип народовлад­дя становить суть держави.

Види суверенітету, по-перше, — об’єктивна реальність, а, по-друге, не тотожні, кожний з них має власний самостійний суб’єкт: національний — націю, народний — народ, держав­ний — державу, але всі види органічно зв’язані та тісно переплі­таються. В поліетнічній державі діалектика їх взаємовідносин до­сить складна. Національний та державний суверенітети, по суті, — різноманітні форми прояву народного суверенітету: наці­ональний виражає його етнічну організацію, а державний — державну. Такий підхід знайшов широке розповсюдження і юри­дичне закріплення в міжнародному праві, а терміни національ­ний, народний, державний використовуються практично як сино­німи, хоча перевага віддається поняттю державний. Такий же підхід дедалі більше проявляється в Україні. Так, українська, ро­сійська, єврейська, білоруська та інші етносоціальні групи Украї­ни реалізують національний суверенітет через суверенітет народу України. Цілком очевидно, що досягнути національного сувере­нітету можна при повній рівності прав і обов’язків всіх етносоці- альних спільностей, що проживають на території України. Суве­ренітет народу України реалізується через державний суверені­тет, а Україна вважається державою її народу.

Принцип суверенітету історично неминучий і глибоко про­гресивний, тому що прогресивною є боротьба проти всілякого національного гніту, за суверенність народу, нації. Суверені­тет — це форма демократичного життя, необхідна умова нор­малізації і гармонізації міжнаціональних відносин. Скептичне ставлення до процесу суверенізації, ігнорування і тим більше спроби загальмувати, спростувати його загрожують непередба- чуваними наслідками.

В сучасних умовах національно-культурне відродження Украї­ни розвивається складно та суперечливо. Існує ряд міркувань українських учених — істориків, етнологів — з приводу змісту сучасної національної політики української держави. Можна ви­ділити такі моменти. По-перше, українську державу треба буду­вати як державу української нації. Тут зміст нації розглядається як співдружність людей різних національностей в одній державі. Корінна («титульна», бо дає ім’я державі) нація опікується кіль­кісно невеликими етнічними групами, беручи їх під свій захист. По-друге, від української нації багато в чому залежить і етноку­льтурний, і правовий розвиток національних груп. Яким в Украї­ні буде ставлення до національних груп, таким же може бути ста­влення до українців, розсіяних по всьому світу, до України як демократичної держави. По-третє, для консолідації суспільства з метою об’єднання етнічних груп, які живуть в Україні, необхід­на єдність національної самосвідомості, національних символів і національних ідей. По-четверте, дотримання в сфері національ­них відносин принципів пріоритетності прав і свобод людини та громадянина, нерозривності прав людини та національностей, орієнтація на національні та на загальнолюдські цінності. По­п 'яте, головний механізм вирішення міжнаціональних конфлік­тів — держава, яка через систему законів забезпечує стабіль­ність, гармонійний розвиток суспільства. Все залежить лише від спрямування правової системи: адже держава може виступати не тільки гарантом стабільності, але й однією з найважливіших при­чин виникнення конфліктів, в тому числі й міжнаціональних.

Отже, досягнення національної згоди в суспільстві, реалізація ідеї національно-культурного відродження народів України і на­ціональної державності можливі тільки на основі принципів рів­ноправності та самовизначення народів, суверенітету, демократії й гуманізму. Реалізація таких принципів — суть практичної дія­льності української держави.