Вікова динаміка самовизначення підлітків і юнаків у сфері міжособистісних взаємин

З’явившись на світ, дитина застає готову систему цінностей, що вироблені суспільством. Саме ними людина в процесі всього життя має поступово оволодівати і завдяки їм, так чи інакше, «вписуватись», «вростати» у міжлюдські стосунки своєї спільноти.

На думку Ю.Ж. Шайгородського, цінності – своєрідний культурний

«код». Його специфічність зумовлена тим, що кожна культура породжує свою, лише їй притаманну ціннісну систему. Цей своєрідний «хід» забезпечує процес культурної ідентифікації особистості, народу, нації, розвитку національної свідомості. На процес формування цінностей впливають усі значущі чинники людського існування – біологічні, соціальні, психічні тощо. Їх індивідуальне поєднання детермінує особистісну структуру цінностей, яка, проте, ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Загальнолюдські цінності стають особистісними, якщо вони – частина внутрішнього світу особистості і, в результаті засвоєння, набули особистісного смислу [37].

Світ цінностей − це, насамперед, світ культури у широкому розумінні слова, це сфера духовної діяльності людини, її моральної свідомості, її прихильностей − тих оцінок, в яких віддзеркалюється міра духовного багатства людини. Слід зважати, що потреба в життєвих орієнтирах випливає із специфічних умов людського існування, що через ціннісно-теоретичні уявлення про суспільство і людину, стосунки з ровесниками та дорослими

усвідомлюються потреби й інтереси свої та інших, що уявлення про добро і зло здійснюють суттєвий вплив на нашу свідомість, діяльність. Утопічні і нереальні орієнтири можуть призвести до прикрощів, втрат, як в особистісному, так і в суспільному плані.

У нових соціальних умовах, що змінили тотальну систему програмування соціальної поведінки особистості, успіх «особистісного вживання» в житті, як диктує розвиток індивіда в умовах ринкових відносин, залежить від зовсім нового рівня активності й творчої ініціативи молоді, її моральної, громадянської і духовної позиції.

Особистість визначається щодо конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей і соціальних груп, норм та правил, цінностей тощо. Зіставлення себе зі світом у конкретному часі і просторі, згода чи ні з конкретними історично-суспільними та індивідуальними умовами буття, і є життєвим самовизначенням особистості. Розвинена самосвідомість необхідно «доростає» до рівня світоглядного осмислення світу, включаючи в себе світогляд, оскільки самовизначення – це визначення себе в світі, а світогляд, в свою чергу, обов’язково заломлюється через образ «Я», віддзеркалюючи особисте ставлення людини до світу [34].

У процесі самовизначення особистості можна виокремити три основні етапи: самопізнання, самовиховання і власне самовизначення. Всі зазначені етапи, що одночасно є і складовими громадянського самовизначення, ґрунтуються на процесах самосвідомості. Людина по-справжньому стає особистістю, коли у неї вперше виникає поняття «Я». Формування «Я» пов’язане з розвитком свідомості, тобто здатності ідеально відображати навколишню діяльність. Свідомість людини активно й вибірково фіксує в ідеальних образах предмети, процеси зовнішнього світу і дозволяє в ході пізнання якоюсь мірою впливати на навколишню дійсність, перетворюючи її. Але, взаємодіючи з зовнішнім середовищем та іншими людьми, людина з необхідністю виокремлює себе як об’єкт, що реально існує, як істоту, що зазнає різних впливів зовнішнього світу, реальність, яку можна й необхідно змінювати згідно з поставленими цілями. Таким чином формується важлива складова особистості – її самосвідомість, яка віддзеркалює внутрішню сутність людини як суб’єкта, споглядає себе, духовний світ, оцінює свої можливості, здатності і акти діяльності. Саме явище свідомості і постає як певне синтетичне поняття, що містить низку проявів психічного характеру, від безпосереднього буття «Я», як феномена екзистенційного, до його подальшого переростання у більш складний феномен самоусвідомлення і подальшого імплікування у свідомості властивостей емоційного, рефлексивного та іншого характеру, оскільки усі ці прояви людського життя підлягають усвідомленню як належні, продуковані людиною і такі, що підлягають її вольовим актам.

людини, опосередковуючись у певних мотивах і потребах. Людина здатна здійснювати своєрідну оцінку власного місця у системі міжособистісних взаємин, у соціальному середовищі, інтерпретуючи своє становище і здійснюючи зворотний вплив на ситуацію [7; 16; 36].

Система соціальних потреб та інтересів є ґрунтовною основою духовності особистості. Система соціальних орієнтацій, цінностей – це сукупність цілей, установок, оцінних критеріїв, які об’єктивуються у відповідне надання переваги і реалізації в поведінці потреб суспільства і людини-громадянина. Спрямованість віддзеркалює внутрішнє ставлення особистості до свого статусу, до суспільства, до зовнішнього світу, надає орієнтації активний характер, суб’єктивну мотивованість і особистісний смисл. Через це вона значною мірою визначає духовний аспект соціальної орієнтації людини.

Ціннісні орієнтації відображають усвідомлене ставлення до соціальної дійсності, пов’язане з мотивацією поведінки і спрямованістю особистості. Поведінка починається з готовності, з установки, в якій відображені і прагнення, і цілі, і вимоги, і очікування людини. Виражені в свідомості особистості орієнтації і знання тісно пов’язані між собою. Якщо в знаннях відображаються предмети і явища дійсності, то в орієнтаціях відбивається ставлення людини до них. В структурі особистості ціннісні орієнтації – це своєрідний центр координації, що визначає поведінку й ставлення до соціального середовища. Ціннісні орієнтації − один із важливих критеріїв морального та духовного розвитку особистості. Саме тому вони стають вирішальним чинником духовного самовизначення особистості.

Система ціннісних орієнтацій, що складається в процесі соціалізації, виступає як центральна ланка свідомості особистості у контексті її ставлення до навколишнього світу й до самої себе.

Важливу роль у процесі соціалізації дитини відіграють взаємини в колективах, в які входить особистість. Під час спілкування з членами колективу відбувається взаємний обмін думками й переживаннями, ідеями і інтересами, йде постійний взаємовплив і взаємодія, результатом якого і є духовний розвиток особистості. Емоційна насиченість безпосереднього спілкування дозволяє йому досить ефективно виконувати функцію соціалізації підростаючого покоління. Як вважає К.А. Абульханова-Славська, спосіб побудови і реалізації себе особистістю, визначення нею свого положення в колективі, в житті – це, в першу чергу, з’ясування основних життєвих

ставлень. Особистість тільки тоді виступає як суб’єкт, що активно визначає лінію своєї поведінки, коли, не вагаючись, приймає моральні рішення і реалізує їх своїми діями і вчинками [1]. Оскільки головний соціальнопсихологічний смисл духовності полягає в регуляції людських взаємин, є підстави вважати, що й сам процес її виникнення і розвитку значною мірою детермінується специфікою суб’єкт – суб’єктних взаємодій людей в ході їх спілкування і спільної діяльності.

Слід зазначити, що в підлітковому і юнацькому віці у людини загострюється увага до свого духовного світу, виникає прагнення і активізуються пошуки можливостей до самовизначення і самоствердження, проявляється особливий інтерес до самопізнання, самовипробування.

До підліткового віку розвиток самосвідомості здійснювався стихійно, переважно без залучення самого суб’єкта в процес його формування. Поряд із збереженням стихійної лінії розвитку в цей період з’являється ще одна основна лінія його розвитку, що передбачає активність самого суб’єкта у цьому процесі. Самопізнання підлітків, а потім і юнаків, їхнє ставлення до себе, розвиваючись у процесі спілкування, в ході різних видів діяльності одночасно формує й більш-менш стійку самооцінку. Учень мусить регулювати свою поведінку в системі взаємин з іншими не лише з точки зору співвідношення окремих своїх дій з вимогами навколишніх, а й з точки зору відповідності власних вимог до себе. Незадоволеність цими вимогами пов’язана з різними напруженими емоційними станами. Вони ж, в свою чергу, сприяють вияву самоактивності особистості, є сигналом до перебудови поведінки. Потреба в самовизначенні, самореалізації є важливою складовою самоактивності школяра, детермінантою його поведінки, стимулом до розвитку громадянської свідомості і самосвідомості [6; 10; 34; 35].

Головна особливість юнацького віку – це усвідомлення власної індивідуальності, неповторності, несхожості на інших. Це означає, що багато в чому в цей період людина започатковує свою долю, свій життєвий шлях. Ще в підлітковому віці з’являється потреба в самовизначенні і самоствердженні, яка інтенсивно розвивається в юнацькому віці. Формується особистісна точка зору, особистісні установки, осмислення раніше здобутих знань, власного досвіду. Потреба юнака у саморозкритті часто перевищує інтерес до пізнання внутрішнього світу інших. Іде інтенсивний процес самовизначення. Юність завжди орієнтована на майбутнє: переоцінка цінностей, розчарування в друзях, батьках, нові ідеали – все це пов’язано з баченням себе у майбутньому, з конструюванням, вибудовуванням свого перспективного «Я», в якому (вибудовуванні) основне місце посідає вибір власного життєвого шляху [38].

Головною потребою в цей період виступає потреба в майбутньому, що зумовлено об’єктивними обставинами і логікою особистісного та соціального розвитку.

Дослідники вікових особливостей підліткового і юнацького віку досить одностайно відзначають, що десь близько 12 років у підлітків виникає інтерес до власного внутрішнього світу, далі відбувається постійне ускладнення і поглиблення самопізнання, одночасно з’являється посилення його диференційованості й узагальненості, що у ранньому юнацькому віці (15-16 років) веде до становлення досить стійкого уявлення про себе як цілісну особистість, відмінну від інших людей. Саме на ґрунті такого уявлення про себе в 16-17 років виникає особлива особистісна функція – самовизначення. З точки зору самосвідомості суб’єкта воно характеризується усвідомленням себе як члена суспільства і конкретизується в новій суспільно значущій позиції [39].

Підлітковий вік сензитивний до діяльності, у котрій відбувається інтенсивне оволодіння нормами соціального спілкування. Підліток вже намагається вийти за рамки суто учнівських справ у ту сферу, де він може проявити себе, самоствердитись. Підліткам притаманне усвідомлення своїх зростаючих можливостей, прагнення до самостійності, до ствердження себе серед інших, потреба у визнанні з боку дорослих своїх прав. Суттєву роль у цьому процесі відіграє громадська діяльність. Участь учнів у ній не тільки забезпечує їх визнання дорослими, але й створює можливості для розширення форм спілкування, що розгортаються, набирають особливої ваги в системі «Я та інші люди», «Я і колектив», «Я і суспільство». Завдяки цьому саме суспільна активність зумовлює основні новоутворення підліткового та значною мірою і юнацького віку.

Підлітковий і юнацький вік – початок свідомого пошуку, визнання сенсу життя, напрямків життєтворчості. Спочатку, це – неясна мрія, що поступово

виростає в уявлення про певну життєву перспективу, майбутнє самовизначення, життєвий ідеал тощо. Смисложиттєві роздуми (соціальна рефлексія) часто спрямовані у майбутнє, на пізнання свого життєвого призначення, бо саме тут створюються життєві плани, які особистість має намір реалізувати у майбутньому. В юнацькому віці людина багато в чому започатковує свою долю, свій життєвий шлях. Саме тут формуються підвалини подальшого розвитку духовності особистості.

До підліткового віку розвиток самосвідомості здійснювався стихійно, переважно без залучення самого суб’єкта в процес його формування. Поряд із збереженням стихійної лінії розвитку в цей період з’являється активність самого суб’єкта у цьому процесі. Самопізнання підлітків, а потім і юнаків, їхнє ставлення до себе, розвиваючись у процесі спілкування, під час різних видів діяльності одночасно формує й більш-менш стійку самооцінку. Учень мусить регулювати свою поведінку в системі взаємин з іншими не лише з точки зору відповідності власних вимог до себе. Незадоволеність цими вимогами пов’язана з різними напруженими емоційними станами. Вони ж, в свою чергу, сприяють прояву самоактивності особистості, є сигналом до перебудови поведінки. Потреба в самовизначенні, самореалізації є важливою складовою самоактивності школяра, детермінантою його поведінки, стимулом до розвитку морального і духовного.

Сформовані особистості у минулому досвіді взаємодії з дійсністю, ціннісні орієнтації завжди тісно відображають стан її мотиваційно-потребової сфери, емоційних станів, принципів поведінки. Вони роблять сприймання нею дійсності в кожний момент її буття помітно вибірковим, диференційованим, а ставлення до неї – суб’єктивним. Така ж суб’єктивність характерна і для її поведінки, оскільки на ній завжди лежить відбиток своєрідності оцінки впливу пов’язаної з цим ситуації.

Підсумовуючи сказане, зазначимо, що лише вступаючи у спілкування з іншими людьми (в сім’ї, в референтній групі, в колективі, суспільстві) людина розвивається як особистість, пізнає навколишній світ, інших людей і саму себе, свою людську сутність. Отже, спілкування – необхідна умова існування людини і, разом з тим, один з основних чинників та джерел її психічного розвитку в онтогенезі. Особистість завжди є носієм тих чи інших індивідуальних якостей і властивостей, що виступають у складному поєднанні і виявляються у її поведінці, в ставленні до інших, у рисах її характеру, волі, здібностях, інтересах, потребах і мотивах діяльності, переконаннях та ідеалах.

У ситуаціях самовизначення особистість не лише має можливість вибору, але вона поставлена перед необхідністю вироблення й реалізації своєї власної думки, оцінки навколишнього. В подібних ситуаціях особистість, вибираючи, самовизначається, реалізує в практичній діяльності, в спілкуванні потенціал своїх ставлень, впливаючи на хід подій, стаючи суб’єктом формування умов свого життя.

Оволодіваючи самим процесом самовизначення, свідомо визначаючи свій життєвий шлях, свою особистісну позицію, особистість не лише стає

суб’єктом власної життєдіяльності, вона творить себе саму, перебудовує свій внутрішній світ, стає суб’єктом саморозвитку, самореалізації, самовиховання, проявляючи таким чином свою активність.

Сучасні юнаки та дівчата, що входять у доросле життя, відчувають на собі неоднозначний вплив зовнішньої ситуації: змінилися вимоги, які ставить суспільство перед молоддю, а умови сучасного життя кардинально відрізняються від умов життя 20–30-річної давності. Соціально-економічна, політична ситуація в країні нелегка, напружена, що, природно, позначається і на розвитку моральності й духовності молоді. Самосвідомість особистості є ядром її самовизначення. Здібності людини, заломлюючись крізь призму поставлених нею цілей, знаходять реальний вияв у її активній участі у відповідних видах і формах діяльності. Чим більшою мірою визначені особистістю життєві цілі відповідають способу її життєдіяльності, тим вищою є ймовірність досягнення бажаного результату і тим більш можливою стає реалізація особистості. При цьому людина самовизначається щодо конкретних явищ, сфер діяльності, окремих людей, соціальних груп і т. ін. – аж до світу загалом. Співставлення себе зі світом, з конкретними суспільно-історичними та індивідуальними умовами буття і є важливою складовою життєвого самовизначення особистості, розвитку її духовності.

4.1.