Шляхи гуманізації міжособистісних взаємин учнів у навчально-виховному процесі

Безпосереднім чинником, що формує основні особистісні якості школярів (у тому числі і духовні) є міжособистісні взаємини, в системі яких індивід здійснює свою основну суспільну функцію (для учня це система

«Я – ровесники» та Я – педагоги»).

Нова соціальна реальність українського суспільства зумовлює появу нового погляду на виховання підростаючого покоління. Новий підхід до виховання утверджує погляд на людину як на найвищу цінність суспільства, як на суб’єкт сучасного історичного розвитку, творця свого життя. Цей підхід фундується на розумінні дійсності як «світу людини», як взаємодії людей, сама ж людина розглядається як найвища субстанція, абсолютна цінність,

«міра всіх речей». З цього виходить головне завдання виховання, напрямки педагогічної діяльності – організувати взаємодію, яка мала б максимальний виховний потенціал, залучала б дитину до культури, національних та загальнолюдських гуманістичних (в тому числі і духовних) цінностей [10; 12; 13]. Проте сучасний стан розвитку України приніс нові як позитивні, так і негативні зрушення в системі суспільних взаємин: загострення соціально-економічних та національних суперечностей, перехід до ринку суттєво змінили механізми людських взаємин та спілкування; зміни сталися щодо пріоритетів життєвих (як моральних, так і духовних) цінностей, призвели до загального погіршення людських стосунків, до втрати у багатьох випадках зв’язків та взаєморозуміння між молоддю і старшим поколінням.

внутрішньо необхідний рух від нижчих до вищих рівнів розвитку, в якому зовнішні причини завжди діють через внутрішні умови. При цьому до рушійних сил розвитку особистості Г.С. Костюк відносив такі характерні для суб’єкта внутрішні суперечності як:

• по-перше, розбіжності між новими потребами, прагненнями суб’єкта і наявним рівнем оволодіння засобами їх задоволення;

• по-друге, невідповідність досягнутого суб’єктом рівня розвитку місцю, яке він посідає в системі суспільних відносин, тим функціям, що він виконує;

• по-третє, суперечності між тенденціями до інертності і сталості, стереотипізації, з одного боку, і до рухливості, змін – з іншого [21].

Внаслідок цього створення оптимальних умов для дійсного розвитку особистості вимагає не тільки знання цієї складної його динаміки, необхідної не лише для того, щоб сприяти розв’язанню внутрішніх протиріч в потрібному для суспільства напрямку, але й виникненню нових внутрішніх суперечностей, без яких неможливий подальший розвиток особистості, її саморух на основі прагнення до самостійності, до самоствердження.

Завдяки прагненню до самовдосконалення, через власну діяльність, навчання, гру і працю особистість виступає «як суб’єкт власного розвитку, що свідомо обирає свій подальший життєвий шлях, готуючись до тої діяльності, за допомогою котрої він збирається знайти своє місце у суспільному трудовому житті та активно змінювати умови, обставини свого життя» [там само].

Ідеї Г.С. Костюка про природу, розвиток і становлення особистості не тільки зберігають актуальність, але й набувають сьогодні особливої значущості в зв’язку з проблемою відтворення й накопичення інтелектуального, культурного і духовного потенціалу суспільства. Принципове значення вони мають і при розробці нових технологій навчання та виховання шкільної молоді.

У контексті пошуку нових підходів до розвитку підростаючої молоді актуалізується проблема гуманізації виховного процесу в школі, формування гуманістичних стосунків між дітьми та вчителями. Аналіз літератури, а також наш багаторічний досвід вивчення міжособистісних взаємин між однокласниками, між учнями і педагогами свідчить, що значна кількість вчителів має недостатньо чіткі уявлення про гуманізм як основу людських стосунків і тим більше, як мету і засіб виховання. Але навіть розуміючи це, вони не завжди бачать практичні шляхи, методи, форми гуманістичного виховання. Вчителі не вміють (або не хочуть) вивчати, аналізувати і тактовно спрямовувати взаємини між учнями на засадах дружби, поваги, толерантності, виступаючи здебільшого в ролі «швидкої допомоги», коли створюється конфліктна ситуація. Такий підхід нерідко зумовлює прояви жорстокості, черствості, байдужості один до одного, розшарування учнів у класі, спричиненого різними рівнями матеріальної забезпеченості, посади батьків, одягу, нездатність до плідного співробітництва; невміння співвідносити свої дії та вчинки з інтересами інших людей, бідність або відсутність

таких почуттів, як емпатія, відчуття болю іншої людини. Звичайно, це проявляється в подальшій поведінці школярів, позначається на розвитку їх духовності.

Термін «гуманізація» означає «олюднення». Провідну ідею гуманізації Г.О. Балл бачить у можливості безперервного розвитку, складовими якого є здатності до все глибшого пізнання навколишнього світу і активного впливу на нього, до самопізнання і самовдосконалення, до осягнення багатства культури і здійснення творчих внесків у неї. Психологічний зміст гуманізації освіти полягає, передусім, у сприянні особистісному розвиткові учня, забезпеченні гармонізації цього розвитку [14; 15]. Виокремлено такі складові гуманізації навчально-виховного процесу:

– гуманістичне переосмислення функцій освіти з метою сприяння розвитку творчої особистості, здатності до відповідних вчинків;

– надання можливості повноцінно прожити кожний віковий період;

– підсилення індивідуального підходу;

– поширення гуманістичних принципів на різні сфери діяльності школяра;

– поступове нарощення свободи і відповідальності за свої наміри і дії (здобуття більшої самостійності, повніше розкриття своїх можливостей, своєї індивідуальної своєрідності).

Враховуючи сказане, слід зазначити, що основним у процесі гуманізації міжособистісних стосунків є визнання цінності дитини як особистості, її прав на свободу, щастя, захист і охорону життя, здоров’я, створення умов для розвитку дитини, її творчого потенціалу, схильностей, здібностей, надання їй допомоги у життєвому самовизначенні, повноцінній реалізації. Навчально-виховний процес у школі має будуватись на засадах співпраці педагогів і учнів, толерантності у ставленні до учнів, поваги до особистості дитини. Повага до учнів, увага до їх вчинків, стосунків викликає у школярів довіру, відвертість, увагу до порад, зауважень і пропозицій вчителя. Позитивний результат можливий лише тоді, коли вчитель уміє слухати і чути дитину, враховувати точку зору співбесідника, ставити адекватні вимоги, співпрацювати, взаємодіяти у спільній діяльності та спілкуванні.

Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що в шкільному віці вагомою складовою розвитку духовності особистості є феномен її самовизначення та самореалізації в міжособистісних взаєминах.

З’ясовано, що в сучасних старшокласників відбувається певна трансформація ціннісних орієнтацій (в порівнянні з 70-80-ми та 90-ми роками ХХ століття). Найбільш значущими цінностями є конкретні прагматичні

цінності. Процес трансформації цінностей значною мірою опосередкований реаліями життя та корінними політичними й економічними змінами в нашому суспільстві.

Основний принцип виховної роботи з учнями – особистість як самоцінність. На цій основі необхідне забезпечення високого рівня активності дитини в процесі індивідуальної діяльності щодо творчого оволодіння суспільними цінностями.

Полігоном для розвитку духовних цінностей можуть стати заняття дискусійного типу творчого характеру, які спонукають учнів поглиблювати знання, відточувати самостійність, неординарність, здатність конструювати ідеї, уміння діяти колективно, вести систематичний творчий пошук. Інакше кажучи, інтенсифікація не за рахунок більш жорсткого ритму роботи, а завдяки підвищенню культури учбової праці, зростання її продуктивності в результаті нестандартних рішень, форм і умов.

Слід пам’ятати, що потрібне не накопичення знань, умінь, а постійне збагачення досвідом творчості, формування механізмів особистісної рефлексії кожного учня. При такому підході в центрі уваги виявляється не деяка абстрактна одиниця, а кожен школяр як особистість в її самобутності, унікальності. Вектор руху йде не від педагогічних дій до учня, а від самого учня, який вибірково ставиться до цих впливів, а не асимілює їх у заданому вигляді. Для того, щоб зробити школяра дійсним суб’єктом навчальновиховного процесу, треба перебудувати технологію навчально-виховного процесу.

При перебудові навчально-виховного процесу варто враховувати наступне:

1. Необхідна повна реалізація виховної функції суспільної діяльності школярів. Виховна робота в школі не має просто сприяти розвитку суспільної активності учня, а стати засобом формування його особистості.

2. Конче потрібне врахування практично невичерпних потенційних можливостей кожного учня як активного учасника життя учнівського колективу, суспільства.

3. Успіху в розвитку громадянської свідомості й самосвідомості можна домогтися лише тоді, коли учні забезпечуються реальними можливостями знаходитись у становищі самостійних та відповідальних членів групи чи класу, тобто коли їм надається реальна можливість самим розв’язувати посильні проблеми шкільного життя.

4. Організовувати виховну роботу з врахуванням не лише вікових, індивідуальних особливостей учнів, а й з урахуванням змін, що відбуваються в розбудові нашої освіти та суспільства.