Психологічна характеристика самовизначення особистості в контексті міжособистісних взаємин у навчально-виховному процесі

Стрімкі соціальні зміни та зрушення супроводжуються різким збільшенням навантаження на людську психіку і свідомість. У суспільному житті за таких умов значно зростає роль фактора культури, особливо духовної, оскільки становлення демократичної держави неможливе без самостійності мислення, демократичної правової і громадянської свідомості, розвиток яких неможливий без оволодіння особистістю духовними цінностями.

Духовні цінності характеризують ставлення особистості до найважливіших цілей життєдіяльності та способів досягнення цих цілей. Навіть у стабільних суспільствах процеси розвитку та зміни поколінь зумовлюють протидію конкуруючих нормативно-ціннісних систем. У випадку стрімких революційних перетворень вони, як правило, супроводжуються суттєвими зрушеннями у масовій свідомості, зміною ціннісних пріоритетів, конфліктом між декларованими цінностями та реальною поведінкою. З точки зору соціального розвитку, система цінностей, яка визначає світосприйняття більшості людей суспільства, може виступати як фактор, що сприяє розвитку суспільства, а водночас може виступати і як деструктивний чинник, як сила протидії тим змінам, що відбуваються.

Досвід багатьох країн свідчить, що зміна форм правління, форм власності може відбуватися досить швидко і за допомогою одних і тих же механізмів, але наслідки можуть значно відрізнятися. Причина криється в тому, що базові цінності (духовні, громадянські, моральні тощо) основної маси населення не можуть змінюватися такими самими темпами. Базові цінності особистості існують віками. Вони зберігаються і в періоди глибоких суспільно-політичних потрясінь, і в періоди стагнації суспільства, обумовлюючись соціальними, психологічними, політичними, природничими, економічними умовами і циклами зміни поколінь [11; 16; 17; 33].

Необхідність розв’язання глобальних проблем, що постають перед українським народом після отримання незалежності, вимагає високого рівня освіти, зростання інтелектуального та духовного потенціалу нації, формування національно свідомого молодого покоління, здатного долати складні проблеми.

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства, коли втрачено стільки духовних, ідейних і моральних цінностей, вивчення розвитку духовності особистості в різних вікових періодах набуває особливого значення. Вітчизняні психологи розглядають особистість як продукт соціально-

історичних умов і головним, вирішальним в її розвитку вважають місце і

становище, яке посідає людина в системі суспільних відносин, діяльність, в яку вона включена разом з іншими. Саме під впливом виховання, навчання, спілкування можуть формуватися нові риси духовної культури української молоді.

В Україні підростає нове покоління, яке вступає в життя, не будучи обтяженим старими догмами. Свідомість його розвивається в нових суспільноісторичних умовах. Від того, якими будуть цінності, інтереси, ідеали цього покоління, на що спрямовуватиметься його активність, якою буде національна та духовна культура нової генерації, залежить майбутнє України, майбутнє наступних поколінь.

Саме це і зумовило вибір теми нашого дослідження. Розвиток духовності ми розглядаємо як процес (системний підхід до інтерпретації цього феномену розроблений М.Й. Боришевським [9; 10], що детермінується соціальними впливами на особистість, яка, завдяки притаманній їй самоактивності, здатна не лише трансформувати ці впливи, поступово виробляючи власне концептуальне розуміння і ставлення до сутності життя, життєвих цілей, але на цій основі визначати свій власний життєвий шлях, реалізуючи найважливіші духовні цінності.

За М.Й. Боришевським, духовність – багатомірна система, складовими якої є утворення у структурі свідомості та самосвідомості особистості, у яких відбиваються її найбільш актуальні морально релевантні потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності, до інших людей, до себе самої, що стали суб’єктивно значущими регуляторами активності [11].

Духовність – вищий рівень самосвідомості людини і емоційно забарвленого, диференційованого ставлення до явищ навколишнього середовища.

на матеріальні цінності, а на вищі цінності. Готовність до духовного розвитку закладена в кожній людині, але для того щоб вона «проросла» в його душі і житті, необхідний вплив навколишніх (та інших) людей і виховання почуттів, які неможливо замінити освітою.

Духовність – це складна організаційна, цілісна, відкрита система, що сама розвивається, і в яку включені соціально-психологічні утворення, соціальна активність, здібності, потреби, душевні й інтелектуальні стани, орієнтації на розв’язання смислових проблем, прагнення до вищого ідеалу і сфери трансцендентального [26].

Проблема спілкування, впливу людей один на одного досліджувалась давно. Вона розглядалась в працях таких видатних вчених, як В.М. Бехтєрев, В.М. М’ясищева, Б.Г. Ананьєва та ін. В.М. Бехтєрев багато уваги присвятив питанню спілкування, взаємодії та впливу людей один на одного.

В.М. М’ясищев, досліджуючи психологічну сутність спілкування, розглядав його цілісно як процес взаємодії конкретних особистостей, що певним чином ставляться одна до одної і впливають одна на одну. Описуючи і систематизуючи найпоширеніші форми взаємозв’язків, відносин і спілкування, психологічні умови впливу спілкування на особистість (тобто умови, які підсилюють або послаблюють ефект впливу учасників спілкування один на одного), він прийшов до висновку, що за умови посередництва (участі вчителя) спеціально організованого спілкування (з участю вчителя) можна коректувати і оптимізувати ці процеси, як і загалом всі особистісні складові (духовність зокрема) [28].

На думку Б.Г. Ананьєва, спілкування пронизує так чи інакше всі види діяльності особистості і бере участь у формуванні всієї психічної організації людини, детермінує глибинну динаміку, структуру і механізми розвитку особистості. Дослідник наголошує, що міжособистісна взаємодія (спілкування) завжди визначається системою суспільних відносин, а спілкування стільки ж соціальне, скільки і індивідуальне явище [2].

Згідно з концепцією Л.С. Виготського, психічний розвиток дитини з самого народження визначається соціальними закономірностями, спілкуванням з іншими людьми.

Е. Еріксон розглядає людське життя як проходження через універсальні для всього людства стадії. За Е. Еріксоном, основа для благополучної юності та досягнення інтегрованої ідентичності закладається у дитинстві.

Однак, розвиток особистісної ідентичності відбувається під сильним впливом соціального середовища, у якому проходить ідентифікація. Окрім цього, пошук ідентичності може бути ускладненим для певних груп людей. Нездатність досягти особистісної ідентичності призводить до кризи ідентичності (рольове змішування), яка часто супроводжується неспроможністю продовжити освіту чи обрати кар’єру, що нерідко трапляється у сучасної молоді. У такій ситуації людина може відчувати непристосованість, деперсоналізацію, відчуженість, душевний розлад. Однак, невдачі у досягненні особистої ідентичності не обов’язково прирікають до нескінченних поразок у житті. Е. Еріксон відзначає можливість розв’язання старих проблем на більш пізніх стадіях розвитку. Як одна із найбільш важливих проблем юнацького віку, ідентичність набуває статусу «боротьби на все життя» [40].

Слід зазначити, що кожній стадії процесу становлення особистості притаманні свої специфічні моменти розвитку, асоціюючись з формуванням здатностей щодо просування у певному напрямку; відсутність же такого просування, несформованість тих чи інших новоутворень призводить до деформації особистісного розвитку на наступній стадії, унеможливлює або вкрай ускладнює набуття людиною необхідних якостей у майбутньому.

Певний інтерес для нашого дослідження становлять праці зарубіжних вчених, які стосуються проблеми самовизначення, самовдосконалення і самореалізації особистості. Так, приміром, К. Хорні досліджує повну реалізацію справжніх можливостей; Ф. Перлз – внутрішню активну тенденцію до саморозвитку на зразок істинного самовираження; К. Роджерс вивчає прагнення людини до найбільш повного виявлення і розвитку можливостей і здібностей; А.

Розглянемо деякі з цих внесків детальніше. К.Г. Юнг вважає, що у кожній дорослій людині є часточка дитини, яка хоче стати особистістю. І досягнути рівня особистості можна лише максимально розгорнувши цілісність індивідуальної сутності. Без визначеності, цілісності, дозрівання особистість не зможе проявитися. Людина за своєю природою пасивна, інертна, підкорюється колективній необхідності (конвенції). Лише той, хто свідомо і відповідально вибере свій шлях, часто всупереч конвенції, зможе індивідуально прожити своє життя, претендувати на цілісність і стати особистістю. Кожен індивід має тенденцію до індивідуалізації і саморозвитку. Становлення особистості, згідно з теорією К. Юнга, є процесом розвитку цілісної особистості, рухом до свободи, який включає розвиток та інтеграцію всіх структурних компонентів особистості. У процесі розвитку формується свідомість, яка поступово розширюється, людина усвідомлює себе шляхом самопізнання [41].

Людину, як інтегровану цілісність у рамках соціальної системи, визначає А. Адлер. Психологічне становлення він розглядає, перш за все, як рух від центрованості на власних цілях до завдань конструктивного оволодіння

середовищем й соціально корисного розвитку. Показником психічного здоров’я індивіда А. Адлер вважає ступінь прояву соціального інтересу: конструктивне прагнення до вдосконалення, сильне суспільне почуття і кооперацію. А. Адлер виокремлює чотири основних типи установок, властивих стилю життя індивіда: керуючий, отримуючий, уникаючий та соціально-корисний. Саме останній є, на його думку, найбільш позитивним, оскільки йому притаманний високий ступінь прояву соціального інтересу і активності (соціальний інтерес прямо пов’язаний із почуттям спільноти із людством) [4].

Для гуманістичного та феноменологічного напрямку у психології (А. Маслоу, Г.В. Олпорт, К. Роджерс, В. Франкл) притаманний глибокий інтерес до особистості, до людини, наділеної свідомістю, завдяки якій вона може чинити свідомі дії, відповідати за них, робити свідомий вибір, а також коригувати, змінювати своє життя.

Становлення особистості, на думку Г. Олпорта, є неперервним процесом визрівання людини, що триває усе життя. Зріла особистість характеризується власною функціональною автономією, самопізнанням, самоусвідомленням. Основними рисами зрілої людини виступають: 1) наявність широких меж «Я»: здатність поглянути на себе з боку, широкі інтереси зі справжнім захопленням, за участі правдивого Его, любов до себе, що є обов’язковою, але не визначальною особливістю; 2) здатність до теплих, сердечних соціальних стосунків: дружня інтимність і співчуття; 3) емоційна не стурбованість і само прийняття: здатність толерантно ставитись із власними негативними емоційними станами, аби це не заважало благополуччю інших; 4) реалістичне сприйняття, досвід і домагання: прагнення до особисто значущих реалістичних цілей; 5) здатність до самопізнання і почуття гумору: чітке уявлення про свої сильні і слабкі сторони, вміння посміятися над найулюбленішим і продовжувати цінувати його; 6) наявність цілісної життєвої філософії: наявність системи цінностей, містить головну мету або тему, що робить життя важливим [29].

У радянській психології дослідження становлення особистості ґрунтувалось на діяльнісному підході. Людину розглядали як суспільну істоту, яка формується, розвивається, визначається, самореалізується у системі суспільних взаємин [1; 6; 7; 21; 29; 33].

Сучасні науковці розглядають особистість у процесі становлення її самовизначення і самореалізації як індивіда із розвиненою суб’єктністю, здатністю до самовияву, рефлексії, як активного суб’єкта власної життєдіяльності, життєтворчості, творця свого індивідуального життєвого шляху [3; 12; 20; 23; 26; 32].

Прагнення до самовизначення, самореалізації, самоствердження – одна з найважливіших потреб людини, умова її психічного розвитку. На думку Д.Й. Фельдштейна, саме самовизначення виступає інтегруючим компонентом розвитку людини як особистості [38]. Становлення особистісного (зокрема і духовного) самовизначення є результатом розвитку свідомості і самосвідомості, самооцінки, домагань, самоконтролю, самокритичності,

рефлексії. Духовність – це своєрідне особистісне утворення, яке, з одного боку, є результатом, а, з іншого, саме воно, починаючи з певного часу, визначає багато в чому подальші шляхи особистісного самовизначення.

Особистісне самовизначення науковці, як правило, аналізують з точки зору двох підходів: по-перше, розглядають його в контексті розвитку самосвідомості (Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Л.В. Сохань, Д.Й. Фельдштейн, І.І. Чеснокова та ін.); по-друге, акцентують на тому, що цей феномен має ціннісно-смислову природу і є активним визначенням особистої позиції людини у її ставленні до соціально-значущих цінностей, а також місця, яке вона посідає в суспільстві (К.О. Абульханова-Славська, М.Р. Гінзбург, С.Л. Рубінштейн, В.А. Ядов та ін.). Особистісне самовизначення розглядається як генетично вихідна категорія, що детермінує інші види самовизначення (в тому числі і духовне). Самовизначення розглядається як результат соціального розвитку особистості, важливий здобуток онтогенезу, пов’язаний з формуванням розгорнутої соціальної позиції молодої людини у ставленні до навколишнього світу (людей і речей). Воно є суб’єктивним усвідомленням себе самостійним членом суспільства, розумінням свого місця і призначення в ньому і зумовлене певним рівнем свідомості, соціальної відповідальності, потреби в самореалізації своїх можливостей [8; 24; 30].

Засвоєння особистістю соціальних норм полегшує процес спілкування, допомагає правильно зорієнтуватись і швидко відреагувати на ті чи інші явища, вчинки чи риси людей. Таким чином дитина, оволодіваючи цілим світом соціально зумовлених цінностей, почуттів, взаємин, отримує велику кількість інформації і потребує певний досвід соціальної поведінки. Отримана у процесі міжособистісної взаємодії інформація робить дитину учасником «обміну» моделями поведінки, типами діяльності й спілкування, цілями і мотивами тощо.

За визначенням А.В. Мудрика, спілкування виступає водночас як інформаційний, пізнавальний і нормативний процес, а також воно є формою і засобом соціального самоствердження та контролю [27]. Роль спілкування у житті дитини, його стосунків із навколишніми людьми посилюється в нових соціальних умовах – у період шкільного навчання, коли істотно розширюється сфера спілкування і коло його учасників. Ознайомлення дитини із системою знань, прилучення її до науки, включення у процес взаємодії з предметами (змістовним) світом і головне – із світом соціальним: з іншими людьми, з проявами їх внутрішнього світу – це, по суті, є прилучення її до культури загалом і культури спілкування зокрема.

Завжди актуальна проблема взаємин особистості з іншими людьми набула особливої гостроти зараз, в період духовного і морального оновлення суспільства. В сучасних умовах непомірно ускладнились відносини між особистістю і суспільством, особистістю і колективом, підвищились ритм і напруга повсякденного життя.

У психологічній науці переважає думка, що будь-який людський індивід і його психіка з самого початку соціальна. І в процесі розвитку людини не

тільки суспільство впливає на неї, але й людина як член суспільства – на соціум. Особистість і об’єкт цих впливів, і суб’єкт, який певною мірою впливає на суспільство. Саме так відбувається процес соціалізації – адаптація людини до системи соціальних відносин шляхом розширення, примноження соціальних зв’язків індивіда зі зовнішнім світом [6; 18].

Завдяки спілкуванню людина починає правильно сприймати себе і інших, що, в свою чергу, сприяє становленню у людини адекватного образу її «Я». Саме в цій сфері відбувається розвиток окремих компонентів самосвідомості, що тісно пов’язано з процесом самовизначення, самореалізації і становлення національної, моральної, громадянської і духовної ідентичності особистості. Виокремлюються три групи чинників впливу на розвиток самовизначення особистості: 1) макрочинники (космос, планета, світ, країна, суспільство, держава); 2) мезачинники (етнос, місце і тип поселення – регіон, село, місто, засоби масової комунікації – радіо, газети, телебачення і т. ін.); 3) мікрочинники (сім’я, група ровесників, учбові, професійні, спортивні, громадські тощо). Процес взаємодії індивіда і виокремлених чинників двосторонній, тобто внаслідок взаємодії індивіда і соціальних умов життя відбувається розвиток як окремої особистості, так і людства загалом.

4.1.