Духовність особистості в контексті онтогенезу та індивідуально-психологічних особливостей

Проблема духовності — це не лише ставлення до світу, природи, інших людей, а ще й процес удосконалення, сходження особистості до своїх ідеалів, цінностей і реалізація їх на своєму життєвому шляху.

Духовність є одним з найважливіших проявів процесу суб’єктива- ції буття, тобто істотним у ній є момент оцінювання, самооцінювання, творчості і слідування цінностям. Духовність у цьому розумінні не про- тистоїть течії життя, а надає їй нових можливостей реалізації індивіду- альності у пошуках гармонійної взаємодії з мінливим навколишнім сві- том, оскільки будь-яка взаємодія зі світом на духовному рівні пов’язана з проявом творчих здібностей і самоактуалізацією особистості [6].

Отже, найважливішими індивідуально-психологічними особливо- стями в контексті розвитку духовності є особливості ціннісних орі- єнтацій та мотиваційної сфери особистості, її самосвідомості, окремі, сформовані на цій основі характерологічні властивості, наприклад, від- повідальність, щирість тощо. Всі ці ознаки виявляються у певній пози- ції, поведінці особистості.

Розгляд проблеми становлення і розвитку духовності особистості неможливий без аналізу онтогенезу, без урахування вікових особли-

востей, провідних потреб кожного віку, психологічних новоутворень, насамперед становлення та розвитку самосвідомості.

В координатах часу прийнято розділяти періоди дитинства, юно- сті, зрілості тощо. Але розвиток свідомості не завжди безпосередньо

пов’язаний із часовими орієнтирами і може розглядатися як незале- жний процес внутрішнього духовного прогресу. На думку Е. Канта,

«багато людей залишаються неповнолітніми впродовж всього життя» [цит. за: 9].

Розвиток свідомості пов’язаний з трансформацією домінантних потреб і цінностей людини від нижчих до вищих. На думку багатьох вчених (Л. Колберг, Ж. Піаже, Г. Сковорода), людська свідомість роз- вивається від першого рівня — егоцентричного — до найвищого рівня духовних цінностей (Рис. 4.1).

5. Рівень духовної свідомості, космічних цінностей та цінностей буття

^{Свідомість} 4. Рівень загальнолюдських цінностей

3. Рівень суспільних, національних цінностей

2. Рівень сімейних (родинних цінностей)

1. Рівень егоцентричної обмеженості

Рис. 4.1. Рівні розвитку свідомості особистості

Якісна різниця між рівнями свідомості полягає у спрямованості прагнень і потреб людини, а також у рівні відповідальності. На першо- му рівні потреби спрямовані на себе, а на п’ятому — людина отримує радість і задоволення від самовіддачі [6].

Розвиток духовної сфери особистості, як і особистісний розвиток загалом, відбувається нерівномірно і нелінійно. Визріваючи протягом латентних періодів, найбільш істотні, стрибкоподібні зрушення від- буваються під час кризових періодів у житті людини, що можуть бути зумовлені як нормативними кризами розвитку, так і життєвими подія- ми. Тому значна увага дослідників проблеми духовності приділяється духовним кризам особистості, під якими розуміють вихід людини за межі попереднього духовного стану до іншого по відношенню до зви- чайного повсякденного у своїй особистості [9; 10].

У процесі життєдіяльності перед людиною постає завдання розв’язан- ня базових смислотворних проблем (проблеми вічності, часу, життя,

смерті, самовизначення, свободи, відповідальності і вибору, кохання і самотності, сенсу існування), які саме й загострюються у момент кризи. У період кризи людина починає корегувати і віднаходити нові життє- ві цілі, переосмислює свої стосунки з навколишніми. Саме в ці періоди відбувається радикальна зміна моральних і духовних цінностей людини, які є основою духовності особистості. Зокрема, змінюватися можуть уяв- лення про добро і справедливість, людську гідність і щастя, про особисту і соціальну свободу, формуються нові моральні і духовні пріоритети.

Р. Асаджолі вважає, що для кожної людини характерний постійний духовний розвиток, реалізація прихованого потенціалу. Духовний роз- виток підіймає свідомість на новий рівень, сприяє процесу самоактуа- лізації. Духовний розвиток, за Р. Асаджолі, представляє собою суттєву трансформацію свідомості, «Я-концепції», яка проходить декілька кри- тичних етапів:

- криза, що передує духовному пробудженню, характеризується тим, що людина довідується про різні, приховані елементи своєї особистості і починає сприймати їх на рівні свідомості;

- криза викликана духовним пробудженням, при якій відбуваєть- ся самозвільнення від впливу віднайдених елементів;

- реакція, що слідує за духовним пробудженням, яка сприяє від- криттю в людині свого об’єднувального психологічного центру;

- перетворення особистості, що характеризується самореалізацією та інтеграцією різних «Я» навколо нового центру [1].

У процесі розвитку особистість не є пасивною структурою, вона сама детермінує напрям, міру змін та рівень всіх феноменів психічного розвитку, включаючи духовний зміст. Людина своєю діяльністю змі- нює світ, змінюється сама разом з ним (В. П. Зінченко).

Кризи пов’язані із розвитком ідентичності індивіда на будь-якому етапі життєвого шляху.

Однією з визначальних криз розвитку особистості є криза юнаць- кого віку, яка за своєю сутністю є кризою ідентичності. Фактично весь підлітковий та юнацький вік вибудовується навколо цієї кризи, сутні- стю якої є здійснення серії соціальних та індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій та самовизначень. Якщо юна особа не спромо- жна розв’язати ці завдання, у неї формується неадекватна ідентичність,

розвиток якої може відбуватися за такими основними лініями: 1) уни- кнення психологічної інтимності, тісних міжособистісних стосунків;

2) розмивання почуття часу, нездатність будувати життєві плани, страх дорослішання та боязнь змін у житті; 3) розмивання продуктивних, твор- чих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси та зосе- редитися на будь-якій головній діяльності; 4) формування «негативної ідентичності», відмова від самовизначення та вибір негативних взірців наслідування. Деструктивні прояви та наслідки кризи можуть виявля- тися зокрема у рольовому змішанні, нездатності обрати кар’єру або про- довжити освіту. Це може поєднуватися з переживанням почуття своєї безкорисності, душевного розладу, безцільності, відчуженості. Саме тому підлітки іноді кидаються в бік «негативної» ідентифікації — про- тилежної тій, яку пропонують їм батьки та ровесники [13].

У розвитку ідентичності виокремлюються чотири етапи, що вимі- рюються ступенем визначеності молодої людини в різних сферах жит- тєдіяльності [14].

1. Невизначена, розмита ідентичність, яка характеризується тим, що індивід ще не сформував переконань, не обрав свого життєвого шляху.

2. Передчасна ідентичність спостерігається тоді, коли особа зроби- ла певний вибір не самостійно, а спираючись на чужі погляди, наслідуючи чужий приклад або під впливом авторитету.

3. Етап мораторію характеризується тим, що суб’єкт знаходиться у процесі кризи самовизначення, обираючи із можливих варіан- тів свій варіант розвитку.

4. Етап досягнутої ідентичності свідчить про те, що криза заверши- лася, і людина перейшла від пошуку себе до практичної самореа- лізації.

За даними І. С. Кона, у становленні ідентичності більшість підлітків, починаючи з невизначеної або передчасної ідентифікації у 12-річному віці, поступово проходять через стадію мораторію до зрілої ідентичнос- ті. Особливо помітні зрушення у цьому напрямку спостерігаються між 18 та 21 роками [8].

Вікова криза — це період, котрий характеризується кардинальними психологічними змінами, сутність яких полягає у зміні зв’язку дитини з навколишньою дійсністю та її ставлення до цієї дійсності, що викли- кане зміною провідної діяльності. Криза не обов’язково означає суто негативні моменти розвитку. Ми розуміємо це поняття значно ширше, погоджуючись із М. В. Поповою, яка зазначає, що «криза ідентичності» означає не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період під-

вищеної вразливості і зрослих потенцій особистісного розвитку в юно- сті. Вона є переломним моментом у надбанні «новоутворень віку», при цьому не обов’язково супроводжується дезадаптацією та емоційними конфліктами» [11, с. 11].

В контексті духовного розвитку особистості криза ідентичності юна- цького віку є визначальним етапом, оскільки вона закладає самі основи особистості, її духовної сфери — ядро самосвідомості, ціннісні орієнтири, що визначають напрямок подальшого розвитку. Криза ідентичності час- то вимагає перебудови ціннісно-смислової сфери особистості, перегляду життєвих цілей та стратегій їх досягнення. Продуктивним результатом такої кризи слід вважати вихід на якісно вищий рівень особистісного розвитку і самоактуалізації, що пов’язано з гармонізацією диспозиційної структури «Я-концепції». Всі ці процеси є необхідними складовими ду- ховного розвитку особистості.

Система ідентичності не зупиняється у своєму розвитку в підлітко- вому та юнацькому віці, протягом життя вона може зазнавати суттє- вих трансформацій.

Для розуміння вікової динаміки розвитку духовності важливим є аналіз становлення духовних потреб в онтогенезі (Б. С. Братусь, В. П. Зінченко, Б. В. Ничипоров, Ф. Е. Василюк, В. І. Слободчиков, Е. О. Помиткін та ін.).

Серед духовних потреб, що проявляються у життєдіяльності дітей шкільного віку, можна виокремити: а) пізнавальну потребу, прагнення істини; б) естетичну, потребу в переживанні прекрасного, в розвитку естетичного смаку, у спілкуванні з мистецтвом; в) етичну потребу, пра- гнення до вироблення моральних якостей та вмінь; г) потребу у спілку- ванні, праці, спорті як засіб самовдосконалення і саморозвитку [5].

Найбільше уваги варто приділяти формуванню моральної потреби, оскільки саме моральність є серцевиною, стрижнем духовності особис- тості. Адже справді духовна особистість — це передусім морально суве- ренна особистість, чиї ціннісні орієнтації спираються на шкалу мораль- них цінностей, що мають загальнолюдську, гуманістичну перспективу.

Однак моральну потребу не можна чітко відмежувати від інших ду- ховних потреб. Загалом духовні потреби формуються внаслідок ком- плексу взаємодій у певних умовах. У процесі навчально-виховної діяль- ності виховується потреба в праці. Любов до Батьківщини неможлива без розуміння і відчуття її краси. Немає прагнення до самовдосконален-

ня, до боротьби з недоліками в собі без переживання почуття відрази по відношенню до вчинків, які протилежні моральним принципам.

Становлення духовних потреб у віковому аспекті відбувається нері- вномірно; кожна з сфер життєдіяльності має природні закономірності свого розвитку.

Раннє дитинство та дошкільний вік створюють передумови для всьо- го подальшого розвитку особистості, в тому числі й розвитку її духов- ності. Взаємодія з батьками, прабатьками, братами й сестрами в роди- ні, активне пізнання навколишнього світу через фізичну взаємодію з предметами, спостереження, через гру сприяють розвитку емоційної сфери, пізнавальних потреб, накопиченню дитиною досвіду соціальної взаємодії. Дитина отримує знання про певні соціальні, моральні норми, взірці поведінки, які спочатку наслідує несвідомо, щоб згодом, у підлі- тковому віці піддати їх критиці і доповнити власними надбаннями. Як зазначає Е. О. Помиткін, життєві цінності й смисли дитина намагається відшукати всюди — у розповідях дорослих, казках і піснях, у повсяк- денних стосунках [10].

Так, саме батьки стають для малюка першим ідеалом для насліду- вання, а сімейні цінності — першим ціннісним орієнтиром. Образи ба- тьків, моделі поведінки, способи взаємодії в сім’ї засвоюються дитиною на несвідомому, емоційно-чуттєвому рівні, адже дитина в ранньому ди- тячому віці не здатна критично оцінювати батьків. На формування її світогляду вливає як змістовий бік сімейного виховання та взаємодії з батьками, що знаходить вираз здебільшого у вербальній комунікації, казках та піснях, настановленнях з боку батьків, так і процесуальний — а саме емоційне забарвлення спілкування з дитиною й у сім’ї загалом.

Серед потреби дітей шкільного віку виокремлюються: у смисловій сфері — духовний розвиток; у ціннісній сфері — моральний розвиток; в інтелектуальній — розвиток інтуїції, мислення; в емоційно-вольовій

— розвиток емоційної культури, вольових якостей; у фізичній сфері — фі- зичний розвиток [10].

Молодший шкільний вік, в період якого змінюється весь спосіб іс- нування дитини, її провідна діяльність, є важливою віхою в процесі розвитку духовності особистості. Психологічні особливості дітей цього віку проявляються у конкретно-образному мисленні, емоційній вразли- вості, здатності до співпереживання. Зміна змісту і процесу діяльності, розширення кола спілкування дитини позначається на тому, що в неї формуються вольові риси. У навчальній, ігровій, трудовій діяльності, спілкуванні розвиваються довільність, бережливість, відповідальність, з’являються елементи прояву свідомої трудової діяльності, формується

здатність до аналізу, усвідомлення власних вчинків. Значно розширю- ється коло спілкування, розвивається почуття товариськості, дружби. Крім того, саме у цьому віці закладається доброта, чуйність, ввічливість, доброзичливість, бажання чимось поділитися.

У молодшому шкільному віці розширюються моральні знання дітей і стають більш диференційованими їхні моральні оцінки: якщо раніше діти оперувати в основному найпростішими оцінками, в основі яких ле- жать поняття «добра» і «зла», то протягом цього періоду оцінки усклад- нюються. З’являється категорія справедливості; крім того, дітям у цьо- му віці вже знайомі такі категорії як совість, честь, порядність, і вони здебільшого намагаються бути втіленням цих найкращих рис.

Підлітковий вік у плані розвитку духовності характеризується на- самперед розвитком духовних потреб особистості, її ціннісної сфери. Причому основною ознакою розвитку підлітка є системність розвитку, концептуалізація уявлень про світ і себе самого, виникнення самосві- домості як послідовної, узгодженої системи уявлень і ставлень до само- го себе. Актуалізується сфера стосунків з однолітками, відповідно, цін- нісними пріоритетами підлітка стають дружба, спілкування, взаємодія, а дещо пізніше — на межі старшого підліткового та раннього юнацького віку — кохання, вірність.

Юнацький вік передбачає вже досить сформовану систему іденти- чності особистості, зокрема професійної. Так, професійний вибір та перші кроки на шляху становлення професіонала становлять важливу основу для подальшого розвитку духовності особистості. Період на- вчання у ВНЗ і згодом перші самостійні кроки у професійному житті сприяють розвитку відповідальності, більшої особистісної зрілості. Ча- сто в цей період відбувається певна переоцінка ціннісних орієнтирів,

«переформатування» життєвого плану особистості, пов’язане з усвідо- мленням початкового професійного досвіду. Це виражається, зокрема, в тому, що досить значна частина молодих фахівців усвідомлюють, що отримали освіту не за покликанням, не у відповідності до своїх здібнос- тей і нахилів, і спрямовують свої зусилля у напрямку перекваліфікації. Значна поширеність цього явища стає зрозумілою, якщо звернутися до наших досліджень рівня професійної ідентичності старшокласників, результати яких будуть представлені нижче. Зазначимо лише, що зна- чна частина майбутніх випускників (55 %) знаходиться у стані дифузії ідентичності, коли питання професійного вибору взагалі не актуалізо- ване, або в стані передчасної ідентичності — тобто ВНЗ і майбутня спе- ціальність обрані під впливом батьків або інших референтних осіб.

Не зупиняючись зараз на інших етапах онтогенезу, зазначимо лише, що духовний розвиток пов’язаний насамперед із самореалізацією осо- бистості, ціннісним визначенням і перевизначенням, усвідомленням необхідності подальшого соціального та особистісного зростання. На більш пізніх етапах онтогенезу людина замислюється над сенсом свого життя, здатна вийти на новий рівень духовного розвитку, активно займаючись суспільно-корисною діяльністю, поєднуючи досягнення у професійній сфері з доброчинністю. Прагнення до духовного реалізу- ється у пошуку власних потенційних можливостей розвитку себе, сво- єї особистості, самоактуалізації через рефлексію, що піднімає людину на наступний щабель духовного буття — щабель індивідуальності. 4.2.