Духовність особистості в контексті онтогенезу

Розгляд проблеми становлення і розвитку духовності особистості неможливий без аналізу онтогенезу, без урахування контексту вікової періодизації, провідних потреб кожного віку, психологічних новоутворень, насамперед становлення та розвитку самосвідомості.

А.Ф.Лосєв бачить духовність як «сукупність зосередження всіх функцій свідомості, що виникають як відображення дійсності» [12]. Характерною ознакою успішного духовного розвитку може бути трансформація свідомості. В координатах часу прийнято розділяти періоди дитинства, юності, зрілості та ін. Але розвиток свідомості не завжди безпосередньо пов’язаний із часовими орієнтирами і може розглядатися як незалежний процес внутрішнього духовного прогресу. На думку Е.Канта, «багато людей залишаються неповнолітніми впродовж всього життя» [цит за: 13].

Розвиток свідомості пов’язують з трансформацією домінантних потреб і цінностей людини від нижчих до вищих. На думку багатьох дослідників (Л. Кольберг, Ж. Піаже, Г. Сковорода), людська свідомість розвивається від першого рівня – егоцентричного до найвищого рівня духовних цінностей (рис. 7.1).

Свідомість

5. Рівень духовної свідомості, космічних цінностей та цінностей буття

Рис. 7.1. Рівні розвитку свідомості особистості

Якісна відмінність між рівнями свідомості полягає у спрямованості прагнень і потреб людини, а також у рівні відповідальності. На першому рівні потреби спрямовані на себе, а на п’ятому – людина отримує радість і задоволення від самовіддачі [14].

Цікава концепція періодизації духовного розвитку, в основі якої лежить 12-річний цикл, розроблена Е.Помиткіним [15]. Автор детально і повно характеризує вікові періоди з точки зору передумов розвитку духовності у дитинстві, а надалі – з точки зору становлення ціннісних орієнтацій, самосвідомості особистості. Щоправда, дещо штучно виглядає прив’язка до 12-річного циклу, а також дискусійними, на наш погляд, є питання щодо функціонального зв’язку представлених вікових періодів життя людини.

Значна увага дослідників проблеми духовності приділяється духовним кризам особистості, під якими розуміють вихід людини за межі попереднього духовного стану до іншого по відношенню до звичайного повсякденного у своїй особистості [10]. Дослідники (А.Маслоу, С.Гроф та ін.) відзначали зв’язок самореалізації, самоактуалізації з подоланням духовних криз.

У процесі життєдіяльності перед людиною постає завдання розв’язання базових смислотворних проблем (проблеми вічності, часу, життя, смерті, самовизначення, свободи, відповідальності і вибору, кохання і самотності, сенсу існування), які саме й загострюються у момент кризи. За В.Франклом, розв’язання цих проблем приводить людину до самоактуалізації.

У період кризи людина починає корегувати і віднаходити нові життєві цілі, переосмислює свої стосунки з навколишніми. Саме в ці періоди відбувається радикальна зміна моральних і духовних цінностей людини, які є основою духовності особистості. Зокрема, змінюватися можуть уявлення про добро і справедливість, людську гідність і щастя, про особисту і соціальну свободу, формуються нові моральні і духовні пріоритети.

Розвиток духовної сфери особистості, як і особистісний розвиток загалом, відбувається нерівномірно і нелінійно. Визріваючи протягом латентних періодів, найбільш істотні, стрибкоподібні зрушення відбуваються під час кризових періодів у житті людини, що можуть бути зумовлені як нормативними кризами розвитку (О.Л.Солдатова), так і життєвими подіями (Т.М.Титаренко).

Очевидно, не всі з вікових нормативних та життєвих криз, зумовлених певними подіями, можна вважати духовними за своїм змістом, проте, безперечно, всі вони, незалежно від своєї детермінованості та наслідків – новоутворень психіки різного рівня – мають значення для становлення та розвитку духовної сфери особистості.

Р.Асаджолі вважає, що для кожної людини характерний постійний духовний розвиток, реалізація прихованого потенціалу. Духовний розвиток підіймає свідомість на новий рівень, сприяє процесу самоактуалізації. Духовний розвиток, за Р.Асаджолі, представляє собою суттєву трансформацію свідомості, «Я-концепції», яка проходить декілька критичних етапів:

– криза, що передує духовному пробудженню, характеризується тим, що людина довідується про різні, приховані елементи своєї особистості і починає сприймати їх на рівні свідомості;

– криза, викликана духовним пробудженням, при якій відбувається самозвільнення від впливу віднайдених елементів;

– реакція, що слідує за духовним пробудженням, яка сприяє відкриттю в людині свого об’єднувального психологічного центру;

– перетворення особистості, що характеризується самореалізацією та інтеграцією різних «Я» навколо нового центру [16, с. 56].

У процесі розвитку особистість не є пасивною структурою, вона сама детермінує напрям, міру змін та рівень всіх феноменів психічного розвитку, включаючи духовний зміст. Людина своєю діяльністю змінює світ, змінюється сама разом з ним (В.П.Зінченко).

Кризи пов’язані із розвитком ідентичності індивіда на будь-якому етапі життєвого шляху. Кризу ідентичності об’єктивно можна визначити як невідповідність структури ідентичності, яка склалася на даний момент, контексту її існування, що змінився.

Однією з найвизначальніших і потужних криз розвитку особистості є криза юнацького (в Еріксонівському розумінні) віку, яка за своєю сутністю є кризою ідентичності. Фактично весь підлітковий та юнацький вік вибудовується навколо цієї кризи, сутністю якої є здійснення серії соціальних та індивідуально-особистісних виборів, ідентифікацій та самовизначень. Якщо юна особа не спроможна розв’язати ці завдання, у неї формується неадекватна ідентичність, розвиток якої може відбуватися за такими основними лініями: 1) уникнення психологічної інтимності, тісних міжособистісних стосунків; 2) розмивання почуття часу, нездатність будувати життєві плани, страх дорослішання та боязнь змін у житті; 3) розмивання продуктивних, творчих здібностей, невміння мобілізувати свої внутрішні ресурси та зосередитися на будь-якій головній діяльності; 4) формування

«негативної ідентичності», відмова від самовизначення та вибір негативних взірців наслідування. Деструктивні прояви та наслідки кризи можуть виявлятися зокрема у рольовому змішанні, нездатності обрати кар’єру або продовжити освіту. Це може поєднуватися з переживанням почуття своєї безкорисності, душевного розладу, безцільності, відчуженості. Саме тому підлітки іноді кидаються в бік «негативної» ідентифікації – протилежної тій, яку пропонують їм батьки та ровесники.

Розвиваючи концепцію Е.Еріксона, канадський психолог Дж.Марсіа виокремив чотири етапи розвитку ідентичності, що вимірюються ступенем професійного, релігійного та політичного самовизначення молодої людини [18].

1. Невизначена, розмита ідентичність, яка характеризується тим, що індивід ще не сформував більш-менш чітких переконань, не обрав свого

життєвого шляху.

2. Дострокова, передчасна, передвизначена ідентичність спостерігається у тому випадку, коли особа включилася до відповідної системи стосунків, але зробила це не самостійно, а спираючись на чужі погляди, наслідуючи чужий приклад або під впливом авторитету.

3. Етап мораторію характеризується тим, що суб’єкт знаходиться у процесі кризи самовизначення, обираючи із можливих варіантів свій варіант розвитку.

4. Етап досягнутої, зрілої ідентичності свідчить про те, що криза завершилася, і людина перейшла від пошуку себе до практичної самореалізації.

Аналіз змісту цих етапів видається нам вельми важливим у контексті розвитку духовності особистості, оскільки, на нашу думку, процес розвитку ідентичності особистості і процес духовного розвитку тісно взаємопереплетені, взаємодетерміновані. Особливо чітко цей зв’язок простежується в періоди криз ідентичності особистості, коли індивід зіштовхується з необхідністю визначати й перевизначати себе по-новому, шукати підґрунтя і сенс своєї життєдіяльності.

О.Л.Солдатова, яка дещо по-іншому бачить зміст статусів дифузії ідентичності та мораторію^2, аналізує динаміку перебігу кризи, до того ж не тільки кризи юнацького віку, а й нормативних криз дорослості. За її даними, на першому етапі кризи виникає передчасна его-ідентичність, яка пов’язана з відкриттям нової ідеальної форми, що відповідає завданням наступного вікового етапу. Найчастіше ця форма ідентичності пов’язана з ідеалізацією «Я-майбутнього», егоцентризмом та певною ейфорією щодо власних змін. В наступній фазі кризи внаслідок зустрічі «Я-ідеального» та реальності відбувається «розмивання ідентичності». Цьому етапу відповідає «дифузна ідентичність», проявами якої є сумніви, невіра у власні ресурси, і разом з тим пошук, «примірювання» різних взірців ідентичності. На етапі виходу з кризи особистість має досягнуту, або автономну егоідентичність. Далі починається стабільний етап розвитку – фаза кількісних змін, коли особистість стверджується у вибраній ідентичності, і якийсь час мотивація до змін відсутня – це фаза «мораторію» [19, 20].

За даними І.С.Кона, становлення ідентичності відбувається впродовж підліткового та юнацького віку. Більшість підлітків, починаючи з невизначеної або дострокової ідентифікації у 12-річному віці, поступово проходять через стадію мораторію (у класичному розумінні) до зрілої ідентичності.

Аналіз експериментальних досліджень, присвячених проблемам підлітковості, так чи інакше виводить нас на кризу ідентичності. Зокрема, у

² Дослідниця вважає, що поняття «мораторій» більш коректно застосовувати для характеристики статусу, коли відсутній не лише активний пошук, а й мотивація до пошуку. Такий стан відповідає періоду стабільності, коли у власній ідентичності немає сумніву. А фазі конфлікту, яка характеризується сумнівами, активним пошуком, більше відповідає назва

«дифузна ідентичність», оскільки вона, на думку дослідниці, точніше відображає процеси, що відбуваються в період гострої кризи.

дослідженні І.А.Кудрявцева та Г.Б.Морозова, які вивчали смислоутворюючі фактори девіантної та делінквентної поведінки підлітків, були виявлені три відмінних одне від одного семантичних простори, у яких представлені різні структури сприйняття досліджуваними реальності. У контрольній групі підлітків, що не мали поведінкових відхилень, спостерігається просоціальна спрямованість цінностей, тоді як у групі підлітків, що стояли на обліку служби у справах неповнолітніх, виявлений ціннісний конфлікт

«чесність» – «щастя», а також незрілість моральних еталонів й недостатня структурованість особистості [цит. за 22].

Аналізуючи детермінанти девіантної поведінки підлітків, Птічкіна О.Л. наводить дані досліджень H.B.Kaplan&Lin,Cheng-hsien: у тих підлітків, які не ідентифікувалися зі своєю девіантною поведінкою, негативні переживання приводили до зниження девіантних проявів. Ті підлітки, котрі ідентифікувалися зі своєю девіантною поведінкою, не демонстрували зниження девіантних проявів. На думку авторів, це відбувалося внаслідок врівноважувального ефекту: позитивний вплив негативних переживань знецінювався тим, що негативні переживання входять як основа в ідентифікацію підлітка з його девіантністю. Іншими словами, якщо підлітки ідентифікуються зі своєю девіантністю, то зниження девіантних проявів у них не відбувається [23].

Вітчизняні психологи – прибічники теорії діяльності – віковою кризою вважають період, що характеризується кардинальними психологічними змінами, сутність яких полягає у зміні зв’язку дитини з навколишньою дійсністю та її ставлення до цієї дійсності, зумовлений зміною провідної діяльності. Згідно з цим підходом, природа вікової кризи полягає у тому, що вичерпується розвивальний потенціал попереднього вікового періоду, виникає нова часова перспектива, відкидаються усталені форми взаємин з навколишніми. Розвиток самосвідомості приводить до виникнення нових мотивів, які породжують зміну провідної діяльності.

Дещо інакше вікова криза розглядається у межах психології особистості. Зокрема Л.І.Божович вважає, що вікова криза – це період, коли відбувається «значна перебудова психологічних структур, що склалися раніше, і виникнення нових, які з цього моменту починають шлях свого розвитку» [24; 228].

Динаміка подальшого розвитку зумовлюється тим, що потреби й мотиви, які породжуються новими психологічними структурами, на шляху своєї реалізації зустрічають перепони – як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх належать стиль сімейного виховання, способи взаємодії дорослих з дитиною, спосіб життя сім’ї. До внутрішніх перешкод Л.І. Божович відносить психологічні структури, що склалися на попередньому етапі розвитку. Ними можуть виступати зокрема система самооцінок, смислів та цінностей, звичні для даного віку форми поведінки. Водночас ці психічні структури не лише виступають перепоною для розвитку нового, а й одночасно слугують матеріалом, основою для формування новоутворень [24].

Частина дослідників (С.Холл, Е.Еріксон, Л.С.Виготський) вважають кризу підлітковості нормативною, такою, котрої не можна уникнути. Інші

вчені (М.Мід, Р.Байярд, Дж.Байярд) переконані, що кризи можна уникнути за умови, коли дорослим вдасться побудувати з підлітком взаємини, що сприяють розв’язанню його вікових проблем.

Аналізуючи уявлення про перебіг підліткової кризи, Т.А.Гаврилова пропонує визначення вікової кризи як особливого типу перехідного розвитку,

за якого суперечності, котрі виникають у ході вікового розвитку, не знаходять адекватного розв’язання, що може призвести до дезадаптивних тенденцій. Дослідницею були виокремлені три типи переходу від дитинства до дорослості:

– кризовий – тип дорослішання, при якому в підлітка порушуються вза-

ємини з соціумом, виникають прояви конфліктності, агресивності, порушуються вироблені на попередніх етапах розвитку форми поведінки, звички, навички;

– згладжений – безконфліктний, непомітний процес дорослішання, при якому або взагалі не виникає суперечностей або вони виражені вельми слабо;

– конструктивний – характеризується не лише наявністю досить виразних суперечностей, але й підготовлених всім ходом попереднього розвитку можливостей їх розв’язання, що приводить до найбільш повної реалізації потенцій перехідного віку [25].

Криза не обов’язково означає суто негативні моменти розвитку. Ми розуміємо це поняття значно ширше, погоджуючись із М.В.Поповою, яка зазначає, що «криза ідентичності» означає не загрозу катастрофи, а момент зміни, критичний період підвищеної вразливості і зрослих потенцій особистісного розвитку в юності. Вона є переломним моментом у надбанні

«новоутворень віку», при цьому не обов’язково супроводжується дезадаптацією та емоційними конфліктами» [26, с. 11].

У контексті духовного розвитку особистості криза ідентичності юнацького віку є важливим етапом, оскільки вона закладає самі основи особистості, її духовної сфери – самосвідомість, ціннісні орієнтири, які визначає певний напрямок подальшого розвитку. Криза ідентичності часто вимагає перебудови ціннісно-смислової сфери особистості, перегляду життєвих цілей та стратегій їх досягнення. Продуктивним результатом такої кризи слід вважати вихід на якісно вищий рівень особистісного розвитку і самоактуалізації, що пов’язано з гармонізацією диспозиційної структури

«Я-концепції». Всі ці процеси є необхідними складовими духовного розвитку особистості.

Система ідентичності не зупиняється в своєму розвитку в підлітковому та юнацькому віці, протягом життя вона може зазнавати суттєвих трансформацій. Успішне розв’язання проблем ідентифікації на одній стадії не означає, що ці проблеми не виникнуть знов на наступних стадіях, адже Его-ідентичність, за Е.Еріксоном, – це «боротьба на все життя» [27]. Таким чином, розвиток ідентичності ніби «вбудований» у процес духовного розвитку особистості, виступає важливою його складовою.

Становлення духовних потреб особистості в онтогенезі. Підкреслюючи важливість духовності у становленні, функціонуванні і розвитку людини, російські дослідники Б.С.Братусь, В.П.Зінченко, Б.В.Ничипоров,

Ф.Е.Василюк, В.І.Слободчиков та інші розробляють основи духовної психології як особливої форми знання про становлення суб’єктності людини.

Узагальнюючи міркування філософів, психологів та педагогів, можна виокремити такі духовні потреби, що проявляються у життєдіяльності дітей шкільного віку:

а) пізнавальна потреба, прагнення істини;

б) естетична, потреба в переживанні прекрасного, в розвитку естетичного смаку, у спілкуванні з мистецтвом;

в) етична потреба, прагнення до вироблення моральних якостей та вмінь;

г) потреба у спілкуванні, праці, спорті як засіб самовдосконалення і саморозвитку [28].

На думку низки дослідників, найбільше уваги варто приділяти формуванню моральної потреби, оскільки саме моральність є серцевиною, стрижнем духовності особистості. Дослідники стверджують, що справді духовна особистість – це передусім морально суверенна особистість, чиї ціннісні орієнтації спираються на шкалу моральних цінностей, які мають загальнолюдську, гуманістичну перспективу.

Однак моральну потребу не можна чітко відмежувати від інших духовних потреб. Загалом духовні потреби формуються внаслідок комплексу взаємодій в певних умовах. У процесі навчальної діяльності виховується потреба в праці. Любов до Батьківщини неможлива без розуміння і відчуття її краси. Немає прагнення до самовдосконалення, до боротьби з недоліками в собі без переживання почуття відрази по відношенню до вчинків, які протилежні моральним принципам.

Досліджуючи різні аспекти духовності особистості, науковці наголошують на тому, що необхідним є аналіз становлення духовних потреб у віковому аспекті. Зокрема Е.Помиткін визначає такі потреби дітей шкільного віку: у смисловій сфері – духовний розвиток; у ціннісній сфері – моральний розвиток; в інтелектуальній сфері – розвиток інтуїції, мислення; в емоційно-вольовій – розвиток емоційної культури, вольових якостей; у фізичній сфері – фізичний розвиток [15]. Зрозуміло, що ці потреби формуються в онтогенезі нерівномірно. Кожна зі сфер життєдіяльності має природні закономірності свого розвитку.

Раннє дитинство та дошкільний вік створюють передумови для всього подальшого розвитку особистості, в тому числі й розвитку її духовності. Взаємодія з батьками, прабатьками, братами й сестрами в родині, активне пізнання навколишнього світу через фізичну взаємодію з предметами, спостереження, через гру сприяють розвитку емоційної сфери, пізнавальних потреб, накопиченню дитиною досвіду соціальної взаємодії. Дитина отримує знання про певні соціальні, моральні норми, взірці поведінки, які спочатку наслідує несвідомо, щоб згодом, у підлітковому віці піддати їх критиці і доповнити власними надбаннями. Як зазначає Е.Помиткін, життєві цінності й смисли дитина намагається відшукати всюди – у розповідях дорослих, казках і піснях, у повсякденних стосунках [15, c.13].

Характеризуючи становлення духовної сфери дитини, Е.Помиткін зазначає, що саме батьки стають для малюка першим ідеалом для наслідування, а сімейні цінності – першим ціннісним орієнтиром. Образи батьків, моделі поведінки, способи взаємодії в сім’ї засвоюються дитиною на несвідомому, емоційно-чуттєвому рівні, адже дитина в ранньому дитячому віці не здатна критично оцінювати батьків. На формування її світогляду впливає як змістовий бік сімейного виховання та взаємодії з батьками, що знаходить вираз здебільшого у вербальній комунікації, казках та піснях, настановленнях з боку батьків, так і процесуальний – а саме емоційне забарвлення спілкування з дитиною й у сім’ї загалом.

Молодший шкільний вік, у період якого змінюється весь спосіб існування дитини, її провідна діяльність, є важливою віхою в процесі розвитку духовності особистості. Психологічні особливості дітей цього віку проявляються у конкретно-образному мисленні, емоційній вразливості, здатності до співпереживання. Зміна змісту і процесу діяльності, розширення кола спілкування дитини позначається на тому, що в неї формуються вольові риси. У навчальній, ігровій, трудовій діяльності, спілкуванні розвиваються такі якості як довільність, ощадливість, відповідальність. З’являються елементи прояву свідомої трудової діяльності, формується здатність до аналізу, усвідомлення власних вчинків. Значно розширюється коло спілкування, розвивається почуття товариськості, дружби. Крім того, саме у цьому віці закладається доброта, чуйність, ввічливість, доброзичливість, бажання чимось поділитися.

У молодшому шкільному віці розширюються етичні знання дітей і стають більш диференційованими їхні моральні оцінки: якщо раніше діти оперувати в основному найпростішими оцінками, в основі яких лежать поняття «добра» і «зла», то протягом цього періоду оцінки ускладнюються, з’являються певні нюанси. З’являється категорія справедливості, яка є втіленням моральних та інтелектуальних уявлень дитини. Крім того, дітям у цьому віці вже знайомі такі категорії як совість, честь, порядність, і вони здебільшого намагаються бути втіленням цих найкращих рис.

Підлітковий вік у плані розвитку духовності характеризується насамперед розвитком духовних потреб особистості, її ціннісної сфери. Причому основною ознакою розвитку підлітка є системність розвитку, концептуалізація уявлень про світ і про себе самого, виникнення самосвідомості як послідовної, досить узгодженої системи уявлень і ставлень до самого себе. Актуалізується сфера стосунків з однолітками, відповідно, ціннісними пріоритетами підлітка стають дружба, спілкування, взаємодія, а дещо пізніше – на межі старшого підліткового та раннього юнацького віку – кохання, вірність.

Юнацький вік передбачає вже досить сформовану систему ідентичності особистості, зокрема й професійної ідентичності. Так, професійний вибір та перші кроки на шляху становлення професіонала становлять важливу основу для подальшого розвитку духовності особистості. Період навчання у ВНЗ і згодом перші самостійні кроки у професійному житті сприяють

розвитку відповідальності, більшої особистісної зрілості. Часто в цей період відбувається певна переоцінка ціннісних орієнтирів, «переформатування» життєвого плану особистості, пов’язане із усвідомленням початкового професійного досвіду. Це виражається, зокрема, в тому, що досить значна частина молодих фахівців усвідомлюють, що отримали освіту не за покликанням, не у відповідності до своїх здібностей і нахилів, і спрямовують свої зусилля у напрямку перекваліфікації. Значна поширеність цього явища стає зрозумілою, якщо звернутися до наших досліджень рівня професійної ідентичності старшокласників, результати яких будуть представлені нижче. Зазначимо лише, що значна частина майбутніх випускників (55%) знаходяться у стані дифузії ідентичності, коли питання професійного вибору взагалі не актуалізоване, або в стані передчасної ідентичності – тобто ВНЗ і майбутня спеціальність обрані під впливом батьків або інших референтних осіб.

У більш пізньому віці – до 30 років, відбувається активна переоцінка цінностей та побудова життєвих перспектив, усвідомлюється необхідність подальшого соціального та особистісного зростання [15, с.16]. Це період високої активності людини в реалізації її життєвих планів – досягнень у професійній сфері, побудові особистого життя.

У віці так званої «кризи середнього віку», коли людина замислюється над сенсом свого життя, стає більш виразною тенденція до перегляду власного життєвого шляху, переоцінки цінностей. За умов конструктивного виходу з кризи особистість виходить на новий рівень духовного розвитку і надалі активно займається суспільно-корисною діяльністю, поєднує досягнення у своїй професійній сфері із доброчинністю.

На пізніх етапах онтогенезу, як вважає В.І.Слободчиков, особистіснопсихологічні чинники суб’єктності можуть актуалізуватися і розв’язувати проблеми життєдіяльності і збереження духовності особистості людей похилого віку, оскільки самореалізація людини и передбачає самопізнання і рефлексію. Прагнення до духовного реалізується у пошуку власних потенційних можливостей розвитку себе, своєї особистості, самоактуалізації через рефлексію. Розвиток здатності до рефлексії підіймає людину на наступний щабель духовного буття – щабель індивідуальності, одним із проявів якої є самоактуалізація особистості [цит. за 11].

Дослідники відзначають, що в сучасних умовах духовна проблема людей похилого віку полягає в тому, що представники цієї соціальної групи не бажають або не можуть інтеріоризувати нові цінності та ідеали. Відзначається, що духовна криза похилих людей пов’язана з трансформацією поведінки, зовнішнього плану діяльності при одночасному збереженні внутрішнього духовного світу (О.В.Краснова, Т.Д.Марциновська та ін.). Окрім того, зазначається, що реалізація потреби у самоактуалізації у людей похилого віку відходить на другий план, оскільки на перший план виходить задоволення потреб нижчих порядків.

7.2.