Духовне вдосконалення особистості: мотиваційна складова

Духовність особистості є динамічним явищем, що формується та змінюється протягом усього життя людини (А. Адлер, Р. Асаджолі, М. Й. Боришевський, С. Гроф, З. С. Карпенко, А. Маслоу, В.

У процесі духовного розвитку відбувається підпорядкування люди- ною своєї біологічної і соціальної природи духовним ідеалам, ціннос- тям і смислам, які й стають орієнтирами на шляху духовного сходжен- ня особистості [22]. Цінності та ціннісні орієнтації особистості разом з потребами є важливими мотиваційними чинниками та джерелами поведінки людини. Вони виступають найважливішим джерелом ціле- покладання індивіда, активатором мотиваційної сфери, зумовлюють спрямованість діяльності і поведінки. Система мотиваційних утворень особи (її потреби та мотиви) визначає вибір і реалізацію конкретного напряму її поведінки та діяльності, детермінує тенденції поведінки та дій і визначає, зрештою, обличчя людини в соціальному плані [4; 6; 7].

Отже, становлення особистості, в тому числі й духовне, значною мі- рою визначається розвитком її мотиваційної сфери, яка формується й розвивається шляхом безпосереднього включення особистості в систе- му суспільних відносин. Процес духовного виховання базується на фор- муванні гуманістичних цінностей як важливих мотиваторів поведінки людини. Показником ефективності цього процесу є сформованість ду- ховних і моральних цінностей, одним з критеріїв чого є сформованість мотиваційної сфери особистості [21].

Мотиваційна сфера особистості є утворенням, соціально детерміно- ваним за своїм походженням, змістом і засобами реалізації. У процесі розвитку мотиваційної сфери відбувається розвиток потреб і мотивів, змінюється їх ієрархія.

Мотив виступає в єдності внутрішнього та зовнішнього спонукання ак- тивності людини, в якому проявляється система цінностей людини.

Будь-яка діяльність і поведінка людини є полімотивованою, тобто регулюється одночасно кількома мотивами або навіть усіма базовими потребами одночасно, адже людина в своїй діяльності об’єктивно реалі- зує цілу систему ставлень: до предметного світу, інших людей, суспіль- ства і до самої себе [18; 20]. У людини виникає певна ієрархія мотивів, що взаємозумовлюють один одного і роблять різний внесок у загальну мотивацію діяльності і поведінки. Одні мотиви — чинні — посідають провідне місце в ієрархії, здійснюють суттєвий мотиваційний вплив на діяльність людини, частіше актуалізуються (О. М. Леонтьєв). Інші мотиви — потенційні — мають слабкішу спонукальну силу та знахо- дяться внизу ієрархії мотивів, незначною мірою впливають на актив- ність людини і часто взагалі не виявляються [3]. Отже, ієрархія мотивів попри її відносну стабільність не є абсолютно стійким психічним утво- ренням. Спонукальна сила, «вага» окремих мотивів може змінюватися під впливом різних соціальних та психологічних чинників, потенцій- ні мотиви можуть актуалізуватися, набувати спонукальної дії, ставати чинними [10].

Вивчення мотивів поведінки й діяльності людини потребує прони- кнення в їх ієрархію, у внутрішню структуру мотиваційної сфери, адже це й визначає їх психологічну «валентність». Абстрагована від структу- ри мотиваційної сфери класифікація мотивів перетворюється на зви- чайний перелік мотивів.

Проблема джерел людської мотивації відноситься до числа найго- стріших і найскладніших як у методологічному, так і в теоретичному відношеннях. Розглядаючи мотивацію людини як психологічний фе- номен, вчені зустрілися з багатьма труднощами. Перш за все виникла термінологічна неузгодженість.

Не краще виглядає картина з поняттям «мотив». Цим словом на- зивають найрізноманітніші психологічні феномени: уявлення та ідеї, почуття і переживання (Л. І. Божович); потреби та потяги, спону- кання і схильності (Х. Хекхаузен); бажання, звички, думки та почут- тя обов’язку (П. А. Рудік); морально-політичні настанови і помисли (А. Г. Ковальов); психічні процеси, стани і властивості особистості (К. К. Платонов); предмети зовнішнього світу (О. М. Леонтьєв); наста- нови (А. Маслоу) і навіть умови існування (В. К. Вілюнас) [15]. Тільки у зарубіжній психології існує приблизно 50 теорій мотивації, в яких мотив тлумачиться найрізноманітнішим чином. Аналізуючи такий стан проблеми, О. М. Леонтьєв наголошує на тому, що праці, присвя- чені проблемі мотивації, майже неможливо систематизувати через те, що поняття, які дослідники називають терміном «мотив», надзвичайно різні, і саме це поняття перетворилося на «великий мішок», що містить найрізноманітніші речі.

У результаті такої термінологічної неузгодженості, практики, які ма- ють справу з вихованням людей, зустрічаються з багатьма труднощами. Так, педагог Л. П. Кічатинов ставить обґрунтоване запитання: як педа- гогам за такої різноплановості тлумачення «мотиву» вийти на прак- тичний шлях його формування? І слушно зауважує, що перетворення поняття «мотив» на «сміттєвий кошик» призводить до закриття низки педагогічних перспектив [15].

Виходячи з окресленого стану розробленості проблеми мотивації та мотиву і пов’язаної з цим складності застосування теоретичних роз- робок до практики виховання, доцільно зосередити увагу на проблемі формування в підростаючого покоління вищих духовних потреб, які є визначеними більш чітко.

Сутність життя людини на Землі, на думку П. Р. Ігнатенка, полягає у задоволенні власних різноманітних потреб. Під потребою розуміють стан особистості, що вимагає вступати у взаємовідносини з навколи- шньою дійсністю для збереження свого існування, функціонування та забезпечення розвитку, успішної життєдіяльності, пізнання і освоєння світу, самореалізації у ньому. Як первинні потреби (біологічні — в їжі, житлі, одязі тощо), так і вторинні (соціальні, духовні — у знаннях, ово- лодінні соціальним досвідом, у праці, творчості, спілкуванні, самови- значенні, суспільному статусі тощо) виникають під впливом конкрет- них внутрішніх і зовнішніх умов та активізують пізнавальну, емоційну та вольову сфери особистості, спонукають її до дії, пошуку об’єктів для задоволення цих потреб. Потреби — це фундаментальна якість осо-

бистості, що визначає спосіб і спрямованість її життя, дій та поведінки, характер ставлення до дійсності [14].

До розуміння сутності потреб як важливого компоненту мотивацій- ної сфери людини існує багато теоретичних підходів. Досі не створе- но повної класифікації людських потреб. Більш того, Вірджинія Квінн стверджує, що завдання класифікації усіх потреб людини є завданням, яке неможливо розв’язати, оскільки потреби характеризуються розма- їттям і багатством видів і груп [16]. Однак, багато дослідників намага- лися розв’язати цю задачу, виокремлюючи в основі мотивації поведінки й діяльності людини наступні потреби: матеріальні, духовні й соціаль- ні; вітальні, соціальні та ідеальні (В. П. Сімонов); природні та культу- рні; матеріальні та духовні (А. В. Петровський); суспільні та особисті (П. А. Рудік); потреби у речовині, енергії та інформації (Б. Ф. Ломов); природні та духовні, соціальні (В.

У детермінації активності людини біологічні та духовні потреби переплітаються доволі складним чином. У часовому ракурсі біологіч- ні потреби є первинними, а духовні формуються пізніше. У структур- но-функціональному плані духовні потреби є визначальними — вони не лише підпорядковують собі реалізацію біологічних потреб, вони є своєрідним індикатором рівня розвитку людини. Чим більшою мірою духовні потреби представлені у мотиваційній сфері людини, тим більш розвиненою вважається особистість. Між біологічними та духовними потребами може виникати певний конфлікт, що призводить до скла- дних життєвих проблем. Недооцінка, зневажання природних потреб може призвести до відриву людини від базових складових її життя, до підміни реального життя ідеалізованими моделями. І, навпаки, вте- ча у прагматизм, відмова від вищих смислів значно збіднює існування людини, принижує її до рівня лише безпосередніх актуальних потреб, відсторонює від найвеличніших культурних досягнень цивілізації [23].

В. О. Сухомлинський, вважаючи людські потреби великим двигу- ном розвитку особистості, надавав належного значення первинним, матеріальним потребам. У вітчизняній літературі часто зустрічається негативне ставлення до ролі і значення матеріальних потреб у житті людей — прагнення особи до матеріального благополуччя іноді вважа- ється чимось негідним, ганебним. На думку ж педагога, допоки люди живуть у суспільстві, де задоволення їх перших життєвих потреб за-

лежить від заробітку, матеріальний стимул не може втратити для них значення і тому спиратися лише на моральні стимули значило б відри- ватися від життя [24].

Виходячи з цього, вельми важливою проблемою всебічного розви- тку особистості педагог вважав виховання культури потреб.

Таким чином, багато дослідників у основі духовного розвитку людини бачать розвиток її потреб від нижчих до вищих, під час якого відбуваєть- ся трансформація свідомості та самосвідомості [20; 22]. Так, О. М. Леон- тьєв, окреслюючи шлях розвитку людських потреб, наголошує на тому, що цей шлях починається з того, що особа діє задля задоволення своїх елементарних, вітальних потреб, а далі в ході розвитку потреб вона по- чинає задовольняти свої вітальні потреби для того, щоб діяти заради до- сягнення цілей, які відповідають її вищим потребам. Саме цей шлях є характерним для розвитку людини як особистості. Виходячи з цього, мо- жна стверджувати, що саме актуалізація потреб вищого рівня виступає важливим джерелом розвитку духовності особистості.

Найбільш розгорнуту класифікацію потреб і мотивів людини — ієрархічну модель мотивації у вигляді піраміди — вдалося створити, на думку В. Квінн, А. Маслоу [16]. Американський психолог розглядав потребову сферу людини як ієрархію різних потреб — від найпримі- тивніших, біологічних до потреб вищих рівнів, найтонших (таких, як прив’язаність до інших людей, потреба в повазі з боку інших і в повній самореалізації), впорядковуючи потреби відповідно до їх ролі в розви- тку особистості.

Теорія Маслоу акцентує на тому, що потреби, які знаходяться на вер- хівці піраміди, можуть впливати на поведінку людини лише після того, як задоволені потреби, що посідають нижчі рівні. Шлях до розкриття потенційних можливостей індивіда — до його самореалізації — відкри- вається лише після задоволення його біологічних потреб. Отже, фі- зіологічні потреби виступають на перший план. За ними йде потреба

у захищеності, безпеці (фізичній і психологічній), задоволення якої уможливлює розвиток потреби у належності та любові (в емоційних контактах, у доброму ставленні, любові, у прийнятті певним суспіль- ством, в об’єднанні, належності до групи тощо). Задоволення потреб трьох згаданих категорій сприяє розвитку в індивіда самоповаги і по- ступово перетворює його на творчу особистість, здатну піклуватися про інших людей і про благополуччя людства. Таким чином особистість сягає стадії самореалізації (самоактуалізації).

Потребу в самоактуалізації (прагнення людини якомога повніше виявити, розвинути та реалізувати свої можливості, бути тим, ким вона може бути) А. Маслоу відносить до рівня духовної реальності в людині і розглядає як універсальну життєву духовну цінність. Вчений дійшов висновку, що чинником мотивації для людей, що досягають стадії са- моактуалізації, є вищі, духовні цінності — істина, креативність, краса, доброта, цілісність, любов до життя, унікальність, справедливість і са- модостатність [20].

А. Маслоу окреслив ідеальний шлях саморозвитку, який може здо- лати лише незначна частина індивідів. Більш, ніж 90 % людей зупиня- ються на рівні пошуку захищеності та доброго ставлення, що спричи- нюється низкою чинників.

Е. О. Помиткін наголошує, що успішність процесу духовного роз- витку особистості залежить від внутрішніх, психологічних умов і від зовнішніх впливів. Внутрішні умови — це той потенціал, з яким дитина приходить у світ, і який проявляється з перших років життя у її природ- них нахилах, інтересах. Надалі цей потенціал закріплюється в рисах ха- рактеру, життєвих цінностях, принципах і смислах життя. До зовнішніх умов відносяться: 1) особливості сімейного виховання, 2) події дитин- ства, 3) вплив культури (засоби народного фольклору — казки, опові- дання, приказки), 4) специфіка спілкування з дорослими (вплив учи- телів, авторитетних друзів або соціальних лідерів, наявність прикладів для наслідування), 5) діяльність (дитячі ігри, особливості навчання та професійної самореалізації), 6) статус духовності у суспільстві. Отже, соціально-психологічні передумови духовного становлення особистос- ті мають у своїй основі індивідуальні властивості дитини. Ці вроджені нахили і задатки є духовним потенціалом дитини, який збагачується в залежності від соціального середовища і умов виховання [22].

Отже, вплив соціального середовища є одним з найвагоміших чин- ників формування духовності особистості. Середовище, яке оточує осо- бистість, може сприяти її руху в напрямі самоактуалізації або гальму- вати його (А. Маслоу, К. Роджерс). Лише суспільство, структура якого

сприяє повному розвитку кожного, здатне забезпечити можливість повної самореалізації найбільшій кількості його членів [8]. Тому необ- хідно створювати умови, сприятливі для збереження духовності, духо- вного зростання людини та її самоактуалізації (К. Роджерс). На жаль, у сучасних соціально-економічних умовах проблема розвитку особис- тості, реалізації потреби в самоактуалізації людей відступає на другий план, найактуальнішою задачею для багатьох категорій населення стає задоволення потреб нижчих порядків.

У зв’язку зі сказаним, чи не найголовнішим завданням педагогічної діяльності освітніх закладів стає формування духовності підростаю- чого покоління. Будь-яке суспільство потребує високодуховних гро- мадян, здатних мислити та діяти задля суспільного блага. Такі люди є стрижневим фондом нації та держави. Головну роль у відродженні духовності особистості і подоланні духовної кризи суспільства нале- жить відіграти освіті, яка має повернутися до виконання своєї основної функції — формування гармонійно розвиненої, високодуховної особи- стості. Реформування системи державної освіти у зазначеному напря- мі ставить перед сучасною наукою завдання психолого-педагогічного обґрунтування процесу духовного розвитку особистості, розробки про- грам розвитку духовності молоді, оновлення змісту і методів навчання школярів і студентів [22]. 6.1.