Психологічні механізми формування духовних цінностей особистості як суб’єкта сімейно-родинних взаємин

Духовні цінності як механізми соціальної регуляції є тими засобами, за допомогою яких суспільство, сім’я спрямовує і координує соціальну поведінку своїх членів. Багато дослідників стверджують (Б.Г.

[16], В.В. Столін [22], С.Л. Рубінштейн [20], К.В. Шорохова [30] та ін.), що перехід суспільних цінностей, у структурі яких певне місце посідають цінності духовні, відбувається завдяки оволодінню індивідом такими та спорідненими з ними цінностями у формі ціннісних орієнтацій. Так, за С.Л.Рубінштейном, в процесі суспільного життя виокремлюються суспільні блага і цінності, що є незалежними від нахилів індивіда об’єктивованими цінностями. В міру того, як протягом життя, в результаті виховання суспільно значуще стає одночасно і особистісно значущим, ці об’єктивовані в процесі суспільного життя блага і цінності стають цілями діяльності індивіда. Проте, як зазначав С.Л. Рубінштейн, упродовж життя можлива переоцінка цінностей, що є закономірним результатом діалектики життя людини, змін, перебудови її взаємин зі світом, насамперед, з іншими людьми, з суспільством [20].

Простежимо, як здійснюється процес формування духовного світогляду особистості. На нашу думку, цей феномен доцільно розглядати не лише як

систему відображених у свідомості образів навколишнього середовища – систему засвоєних наукових понять, норм, оцінок. Він є водночас психічною діяльністю – системою пізнавальних операцій, дій і прийомів, спрямованою на регуляцію власного ставлення до світу і відповідну поведінку в ньому. Ця діяльність виконує функцію, що реалізує «образ – Я» в процесі соціалізації особистості.

Структуру духовної свідомості складають когнітивний, мотиваційний і конативний компоненти. Когнітивний компонент – це система засвоєних особистістю на рівні переконань духовних понять, правил, оцінок, норм, цінностей.

Формування духовності особистості передбачає високий рівень розвитку мотивації, коли науковим знанням надається ціннісний, особистісний сенс. Виконання цієї діяльності може спиратися на науковий або буденний світогляд, який базується на емоціях, що недостатньо контролюються свідомістю.

Науковий світогляд сприяє накопиченню позитивного досвіду засвоєння наукових знань не лише в пізнавальній, а й в емоційний і регулятивній функціях, що веде до побудови стійкої життєвої позиції, яка спирається на духовні цінності і норми. Утворення переконань пов’язане з формуванням у особистості оцінного ставлення до засвоюваних знань (понять, оцінок, норм, форм поведінки), що здатні викликати намір застосовувати їх як регулятори власної свідомості і поведінки. Залежно від того, як особистість уявляє мету використання засвоюваних знань – набути за їх допомогою якісь життєві дивіденди, зробити доцільною зовнішню поведінку або ж скорегувати зміст внутрішніх принципів поведінки – наданий знанням особистісний підтекст буде характеризуватися прагматичною або світоглядною спрямованістю.

лише пізнавальної функції. Натомість механізм внутрішньої мотивації зумовлює включення наукових знань до складу оцінної і регулятивної функції. Однак ступінь готовності керуватися ними суттєво відрізнятиметься. В першому випадку духовні знання засвоюються на рівні особистісних норм. Готовність спиратися на них обмежується ситуаціями, в яких, керуючись принципом доцільності, важливо регулювати насамперед зовнішню поведінку, в той час коли внутрішнє оцінне ставлення особистості до ситуації може бути іншим. У другому випадку знання засвоюються на рівні особистісних духовних цінностей. Готовність керуватися ними стає внутрішнім спонуканням, принципом, зумовлюючи перенесення цих знань на нові ситуації.

Вважається, що психологічним механізмом створення і функціонування переконань є формування соціальної настанови, що виражає ставлення особистості до духовних характеристик: цінностей, норм, оцінок, потреб. Цілком зрозуміло, – зазначає М.Й.Боришевський, – що такі характеристики спричинені тим, чим є система цінностей конкретної особи, який спектр орієнтацій у ній представлено щодо змісту, спрямованості та аксіологічної вагомості, зокрема у контексті моральності та гуманізму [7, с. 9].

Формування духовних потреб індивіда генетично відбувається у контексті його соціальних взаємин. Однак, досягнувши певного рівня розвитку цих потреб, індивід стає відносно автономним від навколишніх: групи людей, членів родини тощо. У той же час соціогенна потреба, її задоволення неможливі без партнера – без соціального об’єкта, оскільки вона є потребою конкретної соціальної взаємодії з іншою людиною або групою людей. Отже, формування тієї чи іншої потреби детермінує поведінку особистості.

Проблема регуляції, саморегуляції і прогнозування соціальної поведінки особистості, як вважає В.О. Ядов [21], обмежується вузькою сферою взаємозв’язку конкретних соціальних умов діяльності індивіда і його суб’єктивного ставлення до них у вигляді стану схильності (диспозиції) до оцінки і поведінки в різних умовах з урахуванням структури диспозицій, їх залежності від попереднього досвіду і узагальнених психологічних особливостей суб’єкта.

Перший рівень – реакція суб’єкта на актуальну предметну ситуацію, на специфічні і швидко послідовно змінювані впливи зовнішнього середовища. Це – поведінкові акти. Їхня доцільність детермінована з боку суб’єкта необхідністю встановити адекватну відповідність між актуальною психофізичною потребою і предметною ситуацією у даний момент, яка тут же переходить в порушення рівноваги і завдяки новому поведінковому акту змінюється новою рівновагою. Дослідник виокремлює вчинок або звичну дію, яка формується із низки поведінкових актів. Доцільність вчинку залежить уже від складніших обставин діяльності і відповідає вищому рівню потреби регуляції поведінки у соціальних умовах. Вчинок є елементарною

значущою «одиницею» поведінки, і його мета полягає у встановленні відповідності між соціальною ситуацією і соціальною потребою (потребами) суб’єкта.

Цілеспрямована послідовність вчинків утворює поведінку в тій чи іншій сфері діяльності, де людина має намір реалізувати значно віддаленіші цілі, досягнення яких забезпечується системою вчинків і, нарешті, цілісність поведінки в різних сферах, що і є власне проявом діяльності у повному її обсязі.

Таким чином, поведінка особистості регулюється на всіх рівнях її диспозиційною системою, але у кожній конкретній ситуації і в залежності від цілі провідна роль належить відповідному рівню диспозицій, або навіть конкретному диспозиційному утворенню. Підсумовуючи, можна сказати, дана теорія розглядає диспозиційну регуляцію соціальної поведінки одночасно і як диспозиційну мотивацію, тобто механізм, що забезпечує доцільність формування різних станів готовності до поведінки на конкретному рівні не лише у вигляді схильності до змісту вчинків, а й їх послідовності, однак у вигляді емоційного переживання значущості цих дій для суб’єкта. При цьому регуляцію соціальної поведінки слід розглядати в контексті всієї диспозиційної системи особистості, а не лише з боку тієї чи іншої диспозиції, яка відноситься до цієї ситуації чи об’єкта.

У людській діяльності – незалежно від того, чи береться вона в межах історії суспільства або в межах індивідуального розвитку особистості, якщо її розглядати загалом, виступають в нерозривній єдності матеріальні, об’єктивні, суспільні компоненти з одного боку, і духовні, суб’єктивні, особистісні – з іншого. Особливістю людської діяльності є, як відомо, її цілеспрямованість. Тому людську поведінку необхідно розглядати у зв’язку з діяльністю свідомості. Але оскільки остання спрямована на здійснення – через практичну дію – певних змін у зовнішньому предметному світі чи в самому індивіді, то безпідставними є намагання розглядати діяльність свідомості поза зв’язком з вчинками людей, тобто інтерпретувати духовну свідомість у вигляді автономної, замкнутої у собі системи чи структури. Свідомість входить до ширшої структури – структури людської діяльності і пов’язана з нею безліччю зв’язків – причинно-наслідкових, функціональних тощо.

Формування духовних почуттів вимагає від особистості значних зусиль, оскільки необхідно самостійно поставити перед собою завдання, знайти способи його розв’язку, оцінити результат дій і поставити перед собою більш складні вимоги. Все це пов’язане з відповідним рівнем розвитку інтелектуальних, емоційних і вольових якостей особистості, що здійснюється через самовиховання, виявляючись у вчинках, які спрямовані на організацію власної поведінки. Таким чином закріплюються духовні переконання, створюються можливості як для прийняття вимог інших, так і для здійснення власних намірів. Розвиток духовності тісно пов’язаний з визріванням нових форм активності, а також із виробленням здатності гальмувати ті дії, вчинки, котрі йдуть урозріз з бажаними, а саме тими, що

сприяють становленню духовності. Завдяки цьому зростає рівень довільної поведінки, саморегуляції поведінки особистості, формується здатність ставити віддалені цілі і регулювати свою діяльність у відповідності з такими цілями.

Духовні уявлення, які народжуються у власному досвіді особистості, є емпіричними і досить часто можуть бути хибними.

Осмислення індивідом прийнятих ним принципів поведінки забезпечує більш глибокий рівень їх засвоєння, що сприяє формуванню духовності. Ці принципи, як правило, зведені у відносно впорядковану систему, мають належне мовне оформлення. На цьому етапі виникає механізм самоорієнтації індивіда в моральних ситуаціях, що базується на здатності аналізувати духовні проблеми, обирати адекватні форми поведінки, керуючись при цьому власними переконаннями.

На третьому, заключному етапі відбувається формування неусвідомленого способу орієнтації індивіда в ситуаціях духовності. На цій стадії включається механізм актуально неусвідомленої орієнтації, що базується на моральних звичках та інтуїції.

Справжня звична форма поведінки виникає лише на основі переконань, на основі глибокого усвідомлення дій. Засвоєння принципів поведінки на цьому етапі передбачає набуття індивідом досвіду та навичок їхнього практичного використання.

У розвитку духовних цінностей важлива роль належить самооцінці. Вона не вичерпується своїм суб’єктивним змістом, а діє, як об’єктивний чинник, впливаючи на взаємовідносини між людьми, на домагання особистості, її життєву спрямованість і зрештою на її духовність, значною мірою формуючи останню. Розвиток поведінки зрілої особистості у духовнорелевантному сенсі характеризується узагальненим самоусвідомленням, адекватною самооцінкою, наявністю здатності регулювати свою поведінку не лише під впливом обставин, а й самостійно, що опосередковується виникненням більш узагальненої і віддаленої за часом мети, виникненням внутрішніх стимулів, що регулюють діяльність. Зрештою виникає потреба у самовихованні як одному з проявів самоактивності.

У житті особистості досить часто трапляються випадки, коли вона по-

стає перед необхідністю реалізувати свої духовні цінності. При цьому

прийняті рішення зумовлюються не лише об’єктивними обставинами, а й суб’єктивними можливостями самого учня. Крім того, важлива роль належить здатності особистості встановлювати контроль над власними бажаннями, які не збігаються з її духовними переконаннями. Отже, в ситуації морального вибору діють як одне ціле обидва структурні компоненти – когнітивний і емоційний.

Таким чином, поведінка індивіда – основна форма вияву внутрішньої сутності його особистості. За певних обставин така поведінка складається з вчинків і дій, що відповідають духовним нормам, прийнятим у суспільстві. В дитячому колективі такі норми виконують ті ж функції зразка, регулятора, контролю і оцінки поведінки. Однак певна частина духовних цінностей дітьми не усвідомлюється (особливо на ранніх етапах розвитку); засвоєння цих норм проходить загалом під керівництвом дорослих.

Говорячи про духовні сімейні цінності, слід мати на увазі ту обставину, що найважливішим критерієм їх розвитку має стати міра погодженості між способом життя сім’ї та нормативно-ціннісною моделлю суспільства. Обґрунтування такої моделі передбачає насамперед конкретизацію загальних норм моралі стосовно відносин між членами сім’ї. Підтвердження цієї думки знаходимо у дослідженнях М.І. Алексєєвої [1], О.О. Бодальова [4], В.Н. Дружініна [12], В.В. Століна [22], М.В. Яцюк [31] та ін. Важливими зовнішніми чинниками сімейних взаємостосунків, що впливають на розвиток духовності дитини, на нашу думку, є наступні:

1. Батьківські почуття – як сфера глибоких особистісних переживань батьків стосовно дитини, переважаючого позитивного емоційного настрою, що супроводжує внутрішньосімейну взаємодію, емоційно-ціннісні конструктивні ставлення як до дитини, так і до себе обох батьків. Батьківські почуття виражаються у їхньому прагненні до просторової близькості з дитиною; у потребі збільшення частої тривалої та інтенсивності взаємодії з нею, а також у виявах чуйного ставлення батьків до дитини.

2. Батьківські ставлення – мають визначатися чіткими знаннями та уявленнями про способи і форми взаємодії з дитиною, усвідомленням їх цільового аспекту, а також належними формами контролю у взаємостосунках тощо.

3. Батьківські настанови та очікування – характеризуються знаннями та уявленнями про батьківство, ідеальний та реальний образ дитини, домінуючим при цьому є емоційне ставлення до дитини.

4. Батьківські позиції – як спрямованість взаємодії батьків з дитиною, яка передбачає адекватну оцінку особистості дитини.

Отже, важливим чинником розвитку духовності виступає соціальнопсихологічний аспект уявлень сім’ї про загальнолюдські цінності, правила і норми поведінки. Батьки і діти, зберігаючи загальні риси культури своєї народності, нації, засвоюють почасти духовні цінності національного середовища. Неабияку роль у цьому процесі відіграють соціальні контакти, тобто встановлення сприятливих відносин у різних сферах соціальної взаємодії, розширення міжособистісних взаємозв’язків, реалізація власної

соціальної ролі, збереження власної індивідуальності, захист своєї неповторності, незалежності.

6.1.