Психолого-педагогічні умови формування духовних потреб особистості

Духовність як системна якість людської психіки протягом тривалого часу

з ідеологічних причин залишалася «за бортом» вітчизняних теоретичних і прикладних психологічних досліджень.

А. Маслоу наголошував на тому, що попри те, що духовне (ціннісне) життя «було виключене з реального світу класичною безціннісною наукою, …, воно може бути поверненим як предмет дослідження наукою гуманістичною». Ці слова виявилися пророчими, про що свідчить великий інтерес до проблеми духовності й цінностей, які стали об’єктом міждисциплінарних досліджень філософів, психологів, соціологів, педагогів та фахівців з інших галузей науки [27]. Підвищення інтересу сучасних вітчизняних психологів і педагогів до проблем духовності, людської душі, яке спостерігається останнім часом, за висловом К.Г. Юнга, є симптомом повернення людини до себе [11].

Проблема розвитку та виховання духовності є однією з центральних проблем сучасної педагогіки та психології, яким належить важлива роль у розв’язанні проблеми відродження духовності. Реформування системи освіти має повернути її до виконання своєї головної функції – формування гармонійно розвиненої, високодуховної особистості, і це ставить перед сучасною наукою завдання психолого-педагогічного обґрунтування процесу духовного розвитку особистості, розробки програм підтримки духовного розвитку молоді, оновлення змісту і методів навчання школярів та студен-

тів [32].

Щодо питання можливості виховання духовності особистості в сучасній науці існують дві позиції: педагогічно-песимістична (духовність дана людині одвічно і не може бути набутою ззовні) і педагогічно-оптимістична (духовність можна формувати; вона є соціально детермінованою, як і сама людина).

Прихильники першого підходу (Р. Штейнер, К.Н. Вентцель, В.Г. Федотова) стверджують, що духовність є індивідуальною особливістю кожної людини, і виховати чи сформувати її неможливо. Людина є індивідуальною від народження, духовність в ній вже є закладеною (від Бога або генетично), тому процес виховання розглядається як придушення індивідуальності людини.

Представники оптимістичного підходу, яких значно більше (Є.П. Белозерцев, Л.П. Буєва, Б.Т. Ліхачев, М.Д. Нікандров, В.І. Слободчиков, Н.Є. Щуркова та ін.), вважають, що формування духовності особистості можливе. Враховуючи генетичні (фізіологічні) особливості психіки, в кожної людини можна різною мірою розвинути передумови духовності. Генетично детерміновані властивості психіки, сполучення яких, заломлюючись крізь певні соціальні умови, детермінують формування особистостей з різними рівнями розвитку духовності. Отже, міра генетичної детермінації в людей є різною, а, значить, і можливості виховання є різними, проте доволі значними. Духовність не надається людині одвічно, не успадковується генетично, вона розвивається, в тому числі в результаті спеціально організованого педагогічного процесу, який шляхом включення дитини в широкий соціокультурний контекст оволодіння національно своєрідними та загальнолюдськими цінностями пробуджує в неї внутрішню творчу активність, спрямовану на усвідомлення себе, сенсу свого життя та мети духовного саморозвитку як особистості [28].

В основі процесу духовного виховання науковці бачать формування в особи прагнення до найвищих загальнолюдських цінностей: гуманістичних ідеалів злагоди, милосердя, правди, справедливості; переважання альтруїстичних мотивів, готовності поступитися власними інтересами заради інтересів інших; потреби безкорисно робити добро і триматися далі від зла. Ступінь розвиненості цих рис особистості свідчить про рівень її духовності [20; 29; 31; 36]. На думку Т.І. Петракової, показником ефективності процесу духовного виховання є сформованість духовних і моральних цінностей, одним з критеріїв чого є сформованість мотиваційної сфери особистості [31].

Для сучасних педагогіки та психології важливо визначити завдання духовного розвитку особистості людини з найповнішим урахуванням вікових особливостей становлення особистості.

Духовність особистості – динамічне явище, яке формується та змінюється упродовж життя людини, зазнаючи впливу багатьох чинників. Успішність процесу духовного розвитку особистості залежить від внутрішніх, психологічних умов і зовнішніх впливів. Внутрішні умови – це той потенціал, з яким дитина приходить у світ і який проявляється з перших років

життя у її природних нахилах, інтересах та надалі закріплюється в рисах характеру, життєвих цінностях, принципах і смислах життя. До зовнішніх умов відносяться: 1) особливості сімейного виховання; 2) події дитинства;

3) вплив культури (засоби народного фольклору – казки, оповідання, приказки); 4) специфіка спілкування з дорослими (вплив перших учителів, авторитетних друзів або соціальних лідерів, наявність прикладів для наслідування); 5) діяльність (дитячі ігри, особливості навчання та професійної самореалізації); 6) статус духовності у суспільстві [33]. Отже, індивідуальні властивості дитини (вроджені нахили і задатки) є духовним потенціалом дитини, який збагачується залежно від соціального середовища і умов виховання [14; 33].

Пробудження духовності відбувається в ранньому дитинстві, і визначну роль у її розвитку відіграє сім’я, однією з функцій якої є передача дитині духовної спадщини, яку має суспільство на конкретному етапі історичного розвитку. Сім’я стає першим осередком духовного виховання, особливо якщо в ній зберігаються духовні цінності, в результаті чого дитина є зануреною в атмосферу духовності. Сім’я виконує особливу функцію у формуванні духовності особистості: здійснює первинну її соціалізацію, забезпечує дотримання традицій, відіграє важливу роль, зокрема, у формуванні ціннісної, моральної та екологічної культури. У сімейному житті розкривається внутрішній світ, індивідуальні якості особистості. Сім’ї належить найперша роль у системі утвердження національних та загальнолюдських цінностей.

Г.Г. Авдіянц виявила п’ять основних напрямів сімейного впливу у процесі виховання духовності дітей: 1) створення такого стилю життєдіяльності, завдяки якому дитина вступає у взаємодію з найбільшою кількістю соціальних явищ і духовних цінностей; 2) організація спільного з дітьми обговорення та осмислення проблем сучасного життя й значення духовних цінностей для кожної людини; 3) формування в дітей здатності оцінювати навколишній світ, займати в ньому відповідальну позицію; 4) створення максимально сприятливих умов для того, щоб діти жили у світі добра, краси, гри, казки, малюнка, музики, фантазії, творчості; 5) ініціювання відкритого індивідуального творчого самовиявлення дитини в сім’ї, стану високої задоволеності та злагоди [1].

Услід за сім’єю в складний процес виховання духовності дитини включаються школа та соціальне оточення загалом. Вивчення рідної мови, ознайомлення з історією свого народу, його літературною спадщиною, традиціями, обрядами та звичаями залучає молодшого школяра до скарбниці національних і загальнолюдських цінностей, у результаті чого духовний розвиток дитини інтенсифікується.

Значні зрушення в розвиткові духовності відбуваються в підлітковому віці, коли особистість набуває різноманітних суспільно цінних знань, умінь і навичок, збільшується її обізнаність з історією та культурою як свого, так й інших народів, на основі чого відбувається засвоєння духовних цінностей.

Сензитивним періодом розвитку духовності особистості вважається також юнацький вік (Г.О. Балл, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, Л.С. Виготський, М.Т. Дригус, І.С. Кон, В.П. Москалець, В.О. Мудрик, М.В. Савчин, Т.М. Титаренко, Д.І. Фельдштейн та ін.). Розвиток духовності старшокласника, який розглядається в контексті загального розвитку особистості в юнацькому віці, є провідним чинником, що визначає подальше становлення особистості (Н.О.

Психологічними показниками розвитку духовності в юнацькому віці виступають: рефлексивна актуалізація потенційної суб’єктності особистості, поява у функціональній структурі самосвідомості самопізнання, самоприйняття та самовдосконалення, формування життєвого самовизначення як внутрішнього механізму духовної активності старшокласника на основі ієрархізації системи ціннісних орієнтацій та світоглядної позиції, становлення особистісної ідентичності старшокласника крізь призму усвідомлення себе як тілесного індивіда, соціальної істоти, індивідуальності, вироблення індивідуального стилю самовираження у навчанні, самопізнанні, самовихованні як формах провідної діяльності юнацького віку, суб’єктсуб’єктна орієнтація соціальної активності юнака, збагачення соціальнотипового розвитку особистості індивідуалізацією шляхом духовної ідентифікації з іншими, гармонізації і гуманізації взаємин [19].

З огляду на вікові тенденції розвитку старшокласників – прагнення до особистісного й професійного самовизначення та створення нової ціннісносмислової орієнтації у власному «Я» – можна наголосити на взаємозв’язку між мотиваційною сферою юнаків та їхнім духовним розвитком. Згідно з даними численних досліджень, саме на цьому віковому етапі в мотиваційній сфері відбуваються суттєві зміни. У період ранньої юності мотиваційна сфера перетворюється на складну багаторівневу структуру: вона оформлюється в ієрархічно вибудовану систему мотивів. Відбувається розширення цієї сфери: з’являються мотиви самоосвіти, самовиховання, професійного самовизначення, які й домінують у структурі мотиваційної сфери. Становлення особистості старшокласника, в тому числі й духовне, тісно пов’язане з трансформаціями у мотиваційній сфері: особливості мотиваційної сфери роблять вплив на самовизначення, формування життєво важливих цілей особистості та зумовлюють пошук сенсу життя (Г.С. Абрамова, В.Г. Асєєв, Л.І. Божович, М.Й. Боришевський, І.В. Дубровіна, Р.Л. Кричевський, Б.С.

Стрижневим завданням ранньої юності є життєве самовизначення. Аналіз феномену самовизначення на методологічному рівні дозволяє розглядати його як процес активного визначення людиною свого місця в навколишній

дійсності, осмислення сенсу власного життя. М.Й. Боришевський зазначає, що особливості самовизначення учня значною мірою зумовлюються системою мотивів і потреб, яка формується в процесі навчання й виховання у школі. Л.І. Божович виокремлює у процесі самовизначення школяра два напрями – особистісне і професійне. Проблемі особистісного самовизначення старшокласника значна увага приділяється в одній з провідних теоретичних концепцій юнацького віку – епігенетичній теорії Е. Еріксона. Ідентичність особистості розглядається в ній як необхідна умова її самореалізації. Професійне самовизначення визнається «психологічним центром ситуації розвитку старших школярів» (М.І. Алексєєва), «завданням першорядного життєвого значення» (Л.І. Божович), «остаточним включенням себе в життя соціального цілого» (Л.С. Виготський), «ядром соціального і морального самовизначення» (І.С. Кон).

Як вже зазначалося вище, пріоритет соціального впливу на процес розвитку духовності школярів належить сім’ї і школі, а способом реалізації формувального впливу виступає активне спілкування (В.В. Андрієвська, Г.О. Балл, І.Д. Бех, О.В. Киричук, С.Д. Максименко, С.О. Мусатов, Л.Е. Орбан-Лембрик, В.А. Семиченко, Т.С. Яценко та ін.). Для забезпечення духовного розвитку підростаючого покоління в арсеналі вихователів є дійові педагогічні методи, застосування яких стимулює виникнення у вихованців думок, почуттів, потреб, які спонукають їх до певних вчинків і поведінки.

Одним з таких методів духовного виховання є розповідь – послідовний виклад фактичного матеріалу, що здійснюється в описовій чи оповідальній формі. Розповідь широко застосовується під час викладання біографічного матеріалу, характеристики образів, опису предметів, природних явищ, подій суспільного життя тощо. Вимоги до розповіді: 1) логічність; 2) послідовність і доказовість викладення; 3) чіткість, образність, емоційність;

4) врахування вікових особливостей слухача. Предметом розповіді може стати будь-яка подія або вчинок людини, спроможні змусити дитину замислитися над змістом вищих людських цінностей, стимулювати виникнення потреби втілювати їх у власній поведінці та діяльності.

Бесіда – метод виховання, в основі якого лежить діалог вихователя та дитини. Важливим моментом у бесіді є ретельно продумана система запитань, які поступово підводять дитину до отримання нових знань. Готуючись до бесіди, вихователю важливо підготувати основні, додаткові, уточнювальні запитання. Індуктивна бесіда зазвичай переростає в так звану евристичну, оскільки дитина під керівництвом дорослого приходить від часткових спостережень до загальних висновків. При дедуктивній побудові бесіди спочатку дається правило, загальний висновок, а потім організується його підкріплення, аргументування. При всьому багатстві та розмаїтті змісту бесіди мають на меті залучити школяра до оцінки подій, вчинків, явищ суспільного життя і на цій основі сформувати в нього адекватне ставлення до навколишньої дійсності, до своїх громадянських, моральних та інших

обов’язків. При цьому переконливість смислу проблеми, що обговорюється в ході бесіди, буде значно вищою, якщо вона знайде опору в особистому досвіді дитини, в її справах, діях, вчинках.

В.О. Сухомлинський, надаючи вирішального значення моральному вихованню як основі духовності людини, широко застосовував бесіди, розкриваючи за допомогою них перед дитиною загальнолюдські цінності, норми моралі як абетку моральної культури. Для виховних бесід педагог використовував найяскравіші прояви духовної краси, величі, мужності у конкретних прикладах дій і поведінки відомих постатей. Для того, аби духовна цінність, розкрита перед розумом і серцем дитини в яскравому образі, пробуджувала в неї глибокі морально-естетичні почуття, для бесід, які мали на меті донести моральні цінності людства до свідомості та сердець учнів, педагог обирав такі факти, ситуації, приклади взаємодії між людьми, які дивують, захоплюють дітей своєю величчю, красою.

Багато цікавого матеріалу для бесід у процесі духовного виховання можна знайти в авторських казках, що мають духовне спрямування [22]. Крім того, перелік творів, що несуть в собі потужний виховний потенціал, можна знайти в цікавій сучасній психолого-педагогічній програмі духовного зростання дітей, розробленій та адаптованій до різних вікових категорій Е.О. Помиткіним [33]. У ході духовно зорієнтованих занять з дітьми автор пропонує використовувати засоби народного фольклору, виховний потенціал духовно спрямованих літературних творів і фільмів. Бесіди з дітьми на основі творів, зміст яких має духовне спрямування, допомагають ефективному засвоєнню дітьми духовних цінностей на емоційній основі.

Дискусії і диспути також належать до методів виховання, хоча з не меншою підставою їх можна розглядати і як методи стимулювання пізнавальної і загалом соціальної активності вихованців. Ситуації пізнавального спору, дискусії, за умови вмілої їх організації, привертають увагу школярів до різних точок зору на ту чи іншу проблему, спонукають до осмислення різних підходів до аргументації. Учням пропонується висловити свої судження про причини того чи іншого явища, обґрунтувати свою точку зору на звичні уявлення. Обов’язкова умова дискусії – наявність принаймні двох протилежних думок щодо питання, яке обговорюється. Предметом обговорення під час дискусії можуть бути події життя, матеріали преси, літературних творів, кінофільмів. На відміну від дискусії, диспут як метод формування суджень, оцінок і переконань у процесі пізнавальної і ціннісно-орієнтаційної діяльності не потребує конкретних і остаточних рішень. Диспут, як і дискусія, заснований на відомій закономірності, яка полягає в тому, що знання, добуті в ході зіткнення думок, різних точок зору, завжди характеризуються високою мірою узагальненості, стійкості та гнучкості.

Метод прикладу є ще одним дієвим засобом духовного виховання дітей. У процесі формування особистості діти постійно шукають опору в реальних, живих, конкретних зразках, які персоніфікують ідеї та ідеали, що

ними засвоюються. Наслідування не є сліпим копіюванням: воно формує в дітей дії нового типу, як такі, що в загальних рисах збігаються з ідеалом, так і оригінальні, подібні за провідною ідеєю до прикладу. Шляхом наслідування в дитини формуються соціально-моральні цілі поведінки, духовні потреби та мотиви, способи діяльності, які суспільно склалися. Слід враховувати, що характер діяльності з наслідування змінюється з віком, у зв’язку з розширенням соціального досвіду дитини, залежно від її інтелектуального і морального розвитку. Молодший школяр зазвичай обирає для наслідування готові зразки, які впливають на нього як зовнішній приклад. Наслідування в підлітків супроводжується більш чи менш самостійними судженнями, має вибірковий характер. В юнацькому віці наслідування суттєво перебудовується: воно стає більш усвідомленим і критичним, спирається на активну внутрішню переробку зразків, які сприймаються, пов’язано із зростанням ролі ідейно-моральних і громадянських мотивів.

Сила впливу прикладу полягає в тому, що навколишні не нав’язують дітям своїх поглядів, вчинків, діти самі помічають їх, вони привертають увагу і сприймаються дітьми як взірець поведінки. У механізмі наслідування можна виокремити принаймні три етапи: на першому етапі в результаті сприйняття конкретної дії іншої особи у дитини з’являється суб’єктивний образ цієї дії, бажання робити так само; на другому етапі виникає зв’язок між прикладом для наслідування і наступними діями; на третьому етапі відбувається синтез наслідувальних і самостійних дій, на який активно впливають життєві і спеціально створені виховні ситуації.

К.Д. Ушинський підкреслював: виховна сила виходить тільки з живого джерела людської особистості, впливати на виховання особистості можна лише особистістю. В очах дитини лише той учинок заслуговує на наслідування, який здійснений авторитетною і поважаною людиною. Це повною мірою відноситься і до особистості батьків, які відіграють суттєву роль у розвитку духовності дітей [38]. Тільки високодуховна, гуманістично спрямована особистість дорослої людини здатна створювати і підтримувати в сім’ї атмосферу доброзичливості, любові, творчості і завдяки цьому сприяти духовному піднесенню вихованця [33].

Отже, основою духовного виховання дитини в сім’ї є передача за допомогою певних педагогічних способів і методів духовних, естетичних, морально-етичних та інших цінностей, що виражені у народній творчості (казках, піснях, легендах та інших художньо-мистецьких творах) та проявляються у повсякденній поведінці, поглядах та ставленні батьків до себе, інших людей та навколишнього світу загалом.

Викладене дозволяє дійти наступних висновків. Духовність є суто людською якістю, властивістю психіки, яка відіграє важливу роль у становленні, функціонуванні та розвитку особистості і пов’язана з системою її цінностей, потреб та мотивів. Процес духовного розвитку пов’язаний зі змінами у ціннісній та мотиваційній сферах особистості, сутність яких полягає у сходженні особи до вищих людських цінностей, духовних потреб і мотивів.

Дослідження змісту ціннісних орієнтацій юнаків і дівчат, які віддзеркалюють зміст мотиваційної сфери, показало наявність значних розбіжностей у змістовних характеристиках їх ціннісно-смислової сфери. Виявлено, що юнаки та дівчата з високим потенціалом духовного розвитку більшою мірою орієнтуються на духовні цінності (гуманістичні, естетичні, альтруїстичні, когнітивні, цінності самовдосконалення тощо); молоді люди, яким властивий середній рівень духовного розвитку, віддають перевагу соціальним цінностям; в основі ціннісної сфери учнів з низьким рівнем духовного потенціалу лежать в першу чергу матеріальні та гедоністичні цінності. Крім того, учні з високим рівнем духовного розвитку більшою мірою усвідомлюють сенс свого життя у тому, щоб допомагати іншим людям, робити добро та поліпшувати світ (альтруїстичні смисли життя), а також зрозуміти самого себе, життя та пізнавати Бога (когнітивні смисли). Для учнів з низьким духовним потенціалом значно більшою мірою, ніж для школярів з високим рівнем духовного розвитку, є важливими статусні смисли життя, які реалізуються у прагненні досягати успіху, посісти достойне положення у суспільстві та зробити гідну кар’єру.

Характеристики потребово-мотиваційної сфери осіб з різним рівнем духовного розвитку також істотно відрізняються. Піддослідних з високим духовним потенціалом характеризує виражений прогресивний мотиваційний профіль, у якому мотиви розвитку переважають над мотивами підтримання життєдіяльності. Респондентам з середнім та, особливо, низьким духовним потенціалом, навпаки, характерним є виражений регресивний мотиваційний профіль, в якому мотиви підтримання життєдіяльності переважають над мотивами розвитку. Крім того, для школярів з низьким рівнем духовного розвитку найбільш актуальними є матеріальні потреби, а у старшокласників з високим рівнем розвитку духовності переважають потреби у самовираженні.

Виявлені розбіжності змістовної складової мотиваційної сфери учнів з різним рівнем духовного розвитку засвідчують, що потребово-мотиваційна сфера особистості є важливою детермінантою духовного розвитку особистості.

В основі духовного виховання лежить формування в особи прагнення до найвищих національних і загальнолюдських цінностей, а також вищих духовних потреб. Визначну, найсуттєвішу роль у формуванні духовності дитини відіграють сім’я та заклади освіти, однією з функцій яких у цьому процесі є передача духовної спадщини, якою володіє суспільство на даному етапі історичного розвитку, залучення дитини до духовних цінностей людства.

Застосування вихователями методів духовного виховання, за допомогою яких дитина залучатиметься до скарбниці загальнолюдських цінностей, сприятиме духовному зростанню молоді.