Механізми формування духовних цінностей особистості

Духовні цінності як механізми соціальної регуляції є тими засоба- ми, за допомогою яких суспільство, сім’я спрямовує і координує со- ціальну поведінку своїх членів. Багато дослідників (Б.

пільних (а отже духовних) цінностей в ціннісні орієнтації особистості здійснюється через оволодіння нею тими чи іншими цінностями. Так, за С. Л. Рубінштейном, в процесі суспільного життя виокремлюються суспільні блага і цінності, що є незалежними від нахилів індивіда об’єк- тивованими цінностями. В міру того, як протягом життя, в результаті виховання суспільно значуще стає одночасно і особистісно значущим, ці об’єктивовані в процесі суспільного життя блага і цінності стають цілями діяльності індивіда. В той же час, як зазначав С. Л. Рубінштейн, протягом життя можлива переоцінка цінностей, що є закономірним результатом діалектики життя людини, змін, перебудови її взаємин зі світом, насамперед, з іншими людьми, з суспільством [13].

Простежимо, як здійснюється процес формування духовного сві- тогляду особистості. На нашу думку, цей феномен слід розглядати не лише як систему відображених у свідомості образів навколишнього середовища — систему засвоєних наукових понять, норм, оцінок. Він водночас є психічною діяльністю — системою пізнавальних операцій, дій і прийомів, спрямованою на регуляцію власного ставлення до світу і відповідної поведінки в ньому. Ця діяльність виконує функцію, що ре- алізує «образ — Я» в процесі соціалізації особистості.

Структуру духовної свідомості складають когнітивний, мотивацій- ний і конативний компоненти. Когнітивний компонент — це система засвоєних особистістю на рівні переконань духовних понять, правил, оцінок, норм, цінностей. Мотиваційний — пов’язаний з усвідомленням людиною свого місця в суспільстві, обов’язком і почуттям відповіда- льності перед ним за свої дії і вчинки, виробленням власної соціальної позиції, оволодінням певною соціальною роллю, знанням соціальних норм.

Формування духовності особистості вимагає високого рівня розви- тку мотивації, коли науковим знанням надається ціннісний, особисті- сний сенс. Виконання цієї діяльності може спиратися на науковий або буденний світогляд, який базується на емоціях, що недостатньо конт- ролюються свідомістю.

Науковий світогляд сприяє накопиченню позитивного досвіду за- своєння наукових знань не лише в пізнавальній, а й у емоційний і ре- гулюючій функціях, що сприяє побудові стійкої життєвої позиції, яка спирається на духовні цінності і норми. Утворення переконань пов’язане з формуванням у особистості оцінного ставлення до засвоюваних знань (понять, оцінок, норм, форм поведінки), які здатні викликати намір ви- користовувати їх як регулятори власної свідомості і поведінки. В зале- жності від того, як особистість уявляє мету використання засвоюваних знань — набути за їх допомогою якихось життєвих дивідендів, зроби- ти доцільною зовнішню поведінку або ж скорегувати зміст внутрішніх принципів поведінки, — наданий знанням особистісний підтекст буде характеризуватись прагматичною або світоглядною спрямованістю.

Вважається, що психологічним механізмом створення і функціону- вання переконань є формування соціальної настанови, що виражає ста- влення особистості до духовних характеристик: цінностей, норм, оці- нок, потреб. «Цілком зрозуміло, — зазначає М. Й. Боришевський, — що такі характеристики спричинені тим, чим є система цінностей конкрет- ної особи, який спектр орієнтацій у ній представлено щодо змісту, спря- мованості та аксіологічної вагомості, зокрема у контексті моральності та гуманізму» [6, с. 9].

У людській діяльності, незалежно від того, береться вона в межах історії суспільства чи в межах індивідуального розвитку особистості,

якщо її розглядати загалом, виступають в нерозривній єдності матеріа- льні, об’єктивні, суспільні компоненти з одного боку, і духовні, суб’єк- тивні, особистісні — з іншого. Особливістю людської діяльності є, як відомо, її цілеспрямованість. Тому людську поведінку необхідно роз- глядати у зв’язку з діяльністю свідомості. Але оскільки остання спря- мована на здійснення — через практичну дію — певних змін у зовні- шньому предметному світі чи в самому індивіді, постільки не можна розглядати діяльність свідомості поза зв’язком із вчинками людей, тоб- то подавати духовну свідомість у вигляді автономної, замкнутої у собі системи чи структури. Свідомість входить до більш широкої структури

— структури людської діяльності і пов’язана з нею безліччю зв’язків

— причинних, відображувальних, функціональних тощо.

Формування духовних почуттів вимагає від особистості значних зу- силь, оскільки необхідно самостійно поставити перед собою завдання, знайти способи його розв’язку, оцінити результат дій і поставити пе- ред собою більш складні вимоги. Все це пов’язане з відповідним рівнем розвитку інтелектуальних, емоційних і вольових якостей особистості. Саме виховання виявляється у тих вчинках, які спрямовані на органі- зацію власної поведінки. Таким чином закріплюються духовні переко- нання, створюються можливості як для прийняття вимог інших, так і для здійснення власних намірів. Розвиток духовності характеризуєть- ся новими формами активності і новими гальмівними силами, завдяки яким зростає довільність поведінки, здатність ставити віддалені цілі і регулювати свою діяльність у відповідності з ними.

Духовні уявлення, які народжуються у власному досвіді особистості, є емпіричними і досить часто можуть бути хибними. Крім того, ці уяв- лення, як правило, відзначаються емоційністю. Духовні принципи, що прийняті індивідом, більше відчуваються і переживаються, ніж усвідом- люються. Це — ситуація початкового етапу засвоєння моральних знань. Цей етап іще не формує механізму самостійної орієнтації дитини в духо- вних колізіях, оскільки не забезпечує глибокого практичного засвоєння обраних принципів поведінки. Опинившись у складній ситуації, школяр, що має нечіткі духовні уявлення, часто не в змозі вибрати правильну фор- му поведінки, тому він потребує допомоги старших. На цьому етапі за- кладаються підвалини соціально моральних орієнтацій особистості, що є основою наступного етапу. Його відмінність полягає в тому, що засвоєн- ня принципів духовної поведінки стає свідомим, цілеспрямованим про- цесом. Так, Л. І. Божович зазначає: «Учні старших класів не лише хочуть зрозуміти сутність тієї чи іншої моральної риси і усвідомити її значення, але й надати цій рисі максимально точне визначення» [4, с. 402].

Осмислення індивідом прийнятих ним принципів поведінки забез- печує більш глибокий рівень їх засвоєння, що сприяє формуванню ду- ховності.

На третьому, заключному, етапі відбувається формування неусвідо- мленого способу орієнтації індивіда в ситуаціях духовності. На даній стадії включається механізм актуально неусвідомленої орієнтації, що базується на моральних звичках та інтуїції.

Справжня звична форма поведінки виникає лише на основі пере- конань, на основі глибокого усвідомлення дій. Засвоєння принципів поведінки на цьому етапі передбачає набуття індивідом досвіду та на- вичок їх практичного використання.

В основі духовних цінностей не останнє місце посідає самооцінка. Вона не вичерпується своїм суб’єктивним змістом, а діє як об’єктивний фактор, впливаючи на взаємовідносини між людьми, на домагання осо- бистості, її життєву спрямованість і, нарешті, на її духовність, значною мірою формуючи її. Розвиток духовної поведінки зрілої особистості характеризується більш узагальненим усвідомленням себе, адекватною самооцінкою, наявністю здатності регулювати свою поведінку не лише під впливом обставин, а й самостійно, появою більш загальної і відда- леної за часом мети, виникненням внутрішніх стимулів, що регулюють діяльність, формуванням потреби у самовихованні як одному з проявів самоактивності.

У житті особистості досить часто трапляються випадки, коли вона постає перед необхідністю реалізувати свої духовні цінності. При цьому прийняті рішення зумовлюються не лише об’єктивними обставинами, а й суб’єктивними можливостями самого учня. Крім того, важлива роль належить здатності особистості встановлювати контроль над власни- ми бажаннями, які не збігаються з її духовними переконаннями. Отже, в ситуації морального вибору діють як одне ціле обидва структурні компоненти — когнітивний і емоційний.

Таким чином, поведінка індивіда — основна форма вияву його осо- бистості. Вона складається з вчинків і дій, що відповідають духовним нормам, прийнятим у суспільстві. В дитячому колективі ці норми ви- конують ті ж функції зразка, регулятора, контролю й оцінки поведінки. Однак, значна частина духовних цінностей дітьми не усвідомлюється

(особливо на ранніх етапах розвитку); засвоєння цих норм проходить загалом під керівництвом дорослих.

Говорячи про духовні сімейні цінності, слід мати на увазі ту обста- вину, що найважливішим критерієм їх розвитку має стати міра пого- дженості між способом життя сім’ї та нормативно-ціннісною моделлю суспільства. Обґрунтування цієї моделі передбачає насамперед конк- ретизацію загальних норм моралі стосовно відносин між членами сім’ї. Підтвердження цієї думки знаходимо у дослідженнях М. І. Алексєєвої, О. О. Бодальова, І. В. Гребеннікова, В. Н. Дружініна, В. В. Століна та ін.

Отже, важливим фактором розвитку духовності виступає соціаль- но-психологічний аспект уявлень сім’ї про загальнолюдські цінності, правила і норми поведінки. Батьки і діти, зберігаючи загальні риси культури своєї народності, нації, засвоюють почасти духовні цінності національного середовища. Неабияку роль у цьому процесі відіграють соціальні контакти, тобто встановлення сприятливих відносин у різних сферах соціальної взаємодії, розширення міжособистісних взаємозв’яз- ків, реалізація власної соціальної ролі, збереження власної індивідуа- льності, захист своєї неповторності, незалежності. 3.3.