Національна культура: проблеми пріоритетів

Становлення національної культури можливе лише за умови визнання її унікальної і визначальної цінності для суспільс­тва. Необхідна наявність такого соціального середовища, яке за­безпечувало б певний рівень розвитку культури і її соціальний статус, а з іншого боку — діяло в напрямі залучення до культури нових генерацій громадян.

В процесі демократизації суспільного життя в Україні розгор­тається формування національної свідомості і самосвідомості. На­ціональна самосвідомість — рівень уявлень, що характеризує за­своєння людьми, які належать до тієї або іншої національної спільності, ідеалів, культурних норм, традицій, побутових сте­реотипів, а також розуміння ними інтересів і становища соціа- льноетнічної спільності, групи в суспільстві. Національна само­свідомість формується на рівні національної спільності та її окремих верств і груп громадян.

Не набравши ще сили, національна культура посттоталітарної України досить крихка, щоб протистояти деструктивним проце­сам, що приводять до відкочування від вже досягнутого рівня, до появи шарів соціально-культурного люмпенства. Жодні політич­ні і економічні реформи не виведуть країну в світ сучасної циві­лізації, якщо не зміцняться традиції національної культури, якщо їх адаптація не передує іншим соціальним перетворенням. Роз­глядаючи роль культури в суспільстві, відомий німецький полі­толог Макс Вебер підкреслює, що культурні цінності для будь- якого соціуму, що формується, мають найголовніше значення. Адже індивід — носій певної культури, певної системи ціннос­тей. Це дозволяє йому свідомо займати певну позицію у ставлен­ні до світу і наповнювати її особливим сенсом, що йде від людей, від людської ціннісної позиції, а не від об’єктивного світу. Полі­тичне реформування українського суспільства ґрунтовно дефор­мує національну культуру. Це зв’язано з тим, що економічні, со­ціальні і політичні реформи є справою держави, тобто «спускаються» згори. Тому в суспільстві й відчувається глухий опір реформам.

Історичний досвід показує: суспільство ніколи не досягає еко­номічної стабілізації, якщо інтереси людей обмежуються матері­альною сферою і орієнтуються на еталони високорозвинених країн. У найближче десятиріччя Україні не наздогнати економіч­но розвинені країни, а тому споживацька свідомість вітчизняного обивателя приречена зазнавати почуттів невдоволеності, заздрос­ті й комплексу неповноцінності. Спроби запозичення західних цінностей і зразків приводять до найнегативніших наслідків. По­збавлені внутрішньої ініціативи, люди швидко вироджуються в люмпенів соціокультурного типу, що чекають подачок збоку і постійно приміряють на себе чужі зразки. І чим сильніші соціа­льна диференціація і майнове розшарування громадян, тим біль­ше національна культура перестає бути інтегруючим фактором, набуваючи зовнішніх рис транснаціональної культури. Політичні і економічні реформи, що проводяться в Україні, замість очіку­ваного «середнього класу» поки що породжують нових пролета­рів як соціокультурних відщепенців. На думку Арнольда Тойнбі, істинна ознака пролетаря — не бідність і не низьке походження, а постійне почуття невдоволеності всім навколишнім, що підігрі­вається відсутністю законного місця, що успадкувалось у суспі­льстві, й відторгненням від своєї общини. Тому сучасна економі­чна розруха і люмпенізація населення — явище не соціальноеко- номічне, а соціокультурне. Персонаж повісті Михайла Булгакова «Собаче серце» професор Преображенський економічну розруху пояснює розрухою в головах людей. В основі сучасної економіч­ної кризи лежать не стільки економічні причини, скільки спрово­коване відторгнення самодіяльного населення від власної куль­тури. Українське відродження — це, насамперед, підвищення рі­вня свідомості й життя нації на базі інвентаризації культурних і духовних цінностей, відновлення історичної пам 'яті, національ­них зв 'язків, формування своєї інтелектуальної еліти (інтелек­туальних і духовних лідерів), якісні зміни в сфері науки, релігії, мистецтва, управління.