Конструктивність політики й моралі

Політика — система владних відносин, завдяки якій забезпечується цілісність суспільства і великих соціальних спіль­ностей, дозволяє оцінювати політичні реформи з позиції забез­печення ними відносної соціальної стабільності.

Соціолог Альберт Швейцер пропонує термін вища політика для визначення суспільного становища, коли при рішенні всіх соціальних проблем люди керуються високими моральними кри­теріями. Якщо в сучасних умовах політика і мораль, розведені в протилежні боки ще Нікколо Макіавеллі, становлять реальну апорію соціально-активної особи, то причина здебільшого поля­гає в недооцінці, а то й ігноруванні практичної конструктивної значимості принципів загальнолюдської моралі. I ця обставина закріплена існуючою системою гуманітарного знання, де є жорс­тка прив’язаність до моралі, філософії, релігії. Мистецтво співіс­нує з політикою, наукою, економікою, правом, що постійно спо­діваються на свою об’єктивність і незалежність від будь-яких моральних настанов.

Ідея необхідності вступу загальнолюдських моральних крите­ріїв в усі види міжособових зв’язків і політичних відносин не но­ва, присутня у Іммануїла Канта (концепція раціональної психоло­гії плюс пафос трактату «Про вічний світ»), у Карла Ясперса (концепція осьового часу плюс пафос «Духовної ситуації часу»), Володимира Лефевра (концепція рефлекторної психології плюс пафос «Абетки совісті»). Мислителів об’єднує загальна ідея: сві­товий порядок забезпечується при приведенні політичних ре­форм до вимог загальнолюдських норм моралі. Мораль, відзначає Роберт Апресян, безумовна, апріорна і у ставленні до суспільної практики людини — трансцендентна, не виводиться раціонально з логіки суспільного життя. Її обґрунтування можливе з неї самої, з аксіоматично даних ключових імперативів. Місія таких імпера­тивів у житті суспільства і людини досить очевидна — необхідно тільки змістовно зіставити їх з умовами соціального існування людини. Викликають оптимізм два явища. Перше. Іде процес фо­рмування професійних політиків, що виключає правління «куха­рок». Друге. Все частіше в парламентських дебатах «прорахову­ються» можливі негативні наслідки від прийняття тих або інших політичних рішень. І як результат, в політичній свідомості ліде­рів українське суспільство вже не уподібнюється єдиному колгос­пу, не виникають завдання усунення його соціальної і культурної різноманітності; навпаки, йдуть пошуки шляхів консолідації різ­номанітних політичних і соціальних сил. Перед всім інтелектуа­льним потенціалом країни стоїть завдання визначитися, в якій всесвітньо-історичній епосі живемо, в якому соціокультурному просторі знаходимось і чим готові поступитися, щоб політичні і економічні реформи не привели до втрати національної гідності.

В Україні економічні реформи відбуваються в тісному взаємо­зв’язку з гуманітарним розвитком суспільства. Відомо, що з роз­витком демократичної культури в суспільстві зв’язане форму­вання таких переконань, в основі яких лежить усвідомлення розумного вибору і постійної готовності до досягнення компро­місу. А як же можливо сподіватися на поширення демократичної культури в суспільстві, коли у свідомості сучасної людини, точ­ніше в підсвідомості, приховався комплекс політичних стереоти­пів і ідеологічних настанов, що десятиріччями цілеспрямовано впроваджувався і формувався державним механізмом, коли на суспільство ще не «працюють» ефектно національні базові цін­ності, вироблені століттями традиційні системи світосприйняття, коли не відкритий величезний внутрішній потенціал української культури? Для держави головне — духовний фундамент, функці­онально мобільна система ціннісних орієнтацій суспільства, на­ціональні пріоритети, що мобілізують волю громадян, творчу енергію мільйонів. Без цього й економічні реформи не будуть здійснюватися ефективно — згадаємо, як органічно «запрацюва­ли» національні базові цінності на економічний розвиток в Япо­нії, Південної Кореї, в Таїланді тощо. Народ же України духовно й морально ослаблений, політично дезорієнтований; суспільство не структуроване, політичні партії в процесі формування; кому­ністична ідеологія тоталізувала всю культуру, і тепер інтелігенція намагається «видертися» з ритуальних «завалів» ідеологічної ка­нонізації творчого процесу.

В сучасних умовах в Україні, на жаль, для багатьох поняття свободи творчості асоціюється з обов’язком держави реалізувати ідею ідеологічної системи, що уніфікувалася, засобами держави ж, що зробити досить нелегко. Можливо тому, що залишилися старі ієрархічні структури, а діячі культури призвичаїлися жити та діяти всередині них. На початку демократичних перетворень діячі культури виступали за ліквідацію владних мистецтвознав- ських структур, а тепер, коли держава централізовано не фінан­сує культуру, вимагають їх відновлення.

Формування духовного фундаменту в Україні повинно відбу­ватися на правовій основі, тобто на забезпеченні правових інтере­сів особи. Відомий вчений-правознавець Олександр Кістяковсь- кий відстоював ідеал правової особи на тій підставі, що «право тільки там, де є свобода особи». Необхідно забезпечувати правові умови для самовираження індивідуальності, для формування су­веренності мислення, органічного почуття свободи. Досягнути такого нелегко. Внаслідок багатьох століть буття в неправовому режимі індивідуальна ініціатива гнобилася, подавлялись дух сво­боди і незалежність мислення. Мабуть, націю треба консолідува­ти. Ядром консолідації нації стає ідея створення національної державності, створення національної ідеології на базі української національної ідеї.

В сучасних умовах, коли суспільні процеси в Україні визна­чаються кризою в економіці, політиці, соціальній і духовній сфе­рі, економічні реформи і політичні перетворення здійснюються в контексті реалізації гуманітарної політики, невідривно від фор­мування демократичної культури в суспільстві, в нерозривному зв’язку з забезпеченням правових інтересів кожного громадяни­на, з гарантіями особистих прав людини — свободи вибору і дія­льності, і самовизначення. Україна володіє величезним духовним і моральним потенціалом — людським потенціалом. Не випадко­во в гуманітарному розвитку Україна займає в світі 45-те місце, поступаючись балтійським державам (28—30 місця), Росії, що займає (34-те місце), але випереджаючи Болгарію, Польщу, Ру­мунію, Туреччину, Кувейт, Мексику.