Загальне становище політичної культури в Україні

За будь-яких політичних режимів культурний потен­ціал громадян складає одну з найважливіших підстав, що визна­чають характер і темпи соціальних перетворень. Політичні си­ли, що конкурують, виборчо використовуючи інтелектуальний потенціал, постійно здійснюють його переоцінку в залежності від

кон’юнктурної мети, виділяючи різноманітні пріоритети.

Проведені Національним інститутом стратегічних досліджень (Київ) опитування суспільної думки дозволили констатувати: «Ни­нішня Україна становить «слабке суспільство». Це поняття вклю­чає: аморфність, нерозвинутість, недиференційованість соціально- класової структури; розмитість, невизначеність класових і корпо­ративних інтересів; відсутність чіткої самосвідомості; нерозви­неність політичних організаційних структур». Проте зафіксований надто високий рівень інтересу громадян України до політики: «До­слідження показали, що українське суспільство досить зацікавлене політикою. На думку 64,6 % опитаних, інтерес до політичного жит­тя є обов’язком громадянина України. Водночас майже третина громадян (30,7 %) вважають це особистою справою кожного, ствер­джуючи, що цей інтерес не слід ані заохочувати, ані забороняти. I тільки 2,1 % опитаних впевнені, що заняття політикою — це дарем­на витрата часу».

Внутрішня суперечливість політичних орієнтацій — показова риса політично активного електорату. Протистояння кандидатів у президенти і основних політичних сил ускладнювали далеко не парламентські форми суперництва, буяли штампами і стереоти­пами тоталітарної свідомості. I це характеризує, насамперед, по­літичну культуру лідерів і еліт, від яких чекають політично зва­жених рішень. У політичній культурі українського суспільства політичні домінанти переважують домінанти культурні. Але по­літика не може вважатися основним критерієм громадянської ак­тивності, тим більше в посттоталітарному суспільстві. Більше то­го, політизація суспільства є аніщо інше, як прояв його кризового стану і свідчить про серйозні перепони на шляху реалізації прав і свобод громадян. Коли ж в розумінні політичної культури недо­оцінюється її культурно-змістовний потенціал, то починає висту­пати лише як форма політичної ідентифікації людини, як спосіб раціоналізації групових інтересів і політичної мети. У змістовно­му розумінні політичної культури передбачається рівноправне поєднання політичних і загальнокультурних складових, що хара­ктеризують якісний бік політичного життя суспільства. З одного боку, демократія та суверенітет вважаються великою цінністю, з іншого, — кризові явища, корупція, злочинність, зв’язуючись са­ме з демократією і суверенітетом, породжують неусвідомлену тя­гу до тоталітаризму і авторитаризму, на що покладаються надії наведення порядку і економічної стабільності.