Синтез політики і моралі

Процес синтезу політики і моралі — складний, внут­рішньо суперечливий. Їх діалектико-функціональний зв’язок, як правило, не виступає на поверхні суспільного життя відкрито та чітко.

Політика та мораль розрізняються за своїм носієм. Суб’єкт політики — великі соціальні спільності та утворення: клас, соціа­льна група, політична партія, держава. Суб’єктом моралі висту­пає вся спільність людей (загальнолюдська мораль), рід людсь­кий. Модифікації моралі — класова, професійна, релігійна, поколіннєва тощо лише конкретизують універсальність моралі, її загальнообов’язковий характер. Розрізняються політика та мо­раль — два суспільних явища — і за специфікою свого відобра­ження реальності, мірою наповненості категорій «земним зміс­том». Для політики характерна її заземленість, посюсторонність, практичність (утилітаризм), її спрямованість. Моралі притаманна піднесеність в оцінці, деяка трансцендентність мислення, що до­сягає нерідко позамежних «космологічних» форм. Трансцендент­ний (лат. transcendere — переступати) — термін, що означає про­тилежність іманентному, тобто притаманне, властиве, тому, що перебуває за межами свідомості та пізнання. Цей термін має важ­ливе значення в філософії Іммануїла Канта, який вважав, що пі­знання людини не здатне проникнути в трансцендентний світ, світ «речей в собі». З іншого боку, за Кантом, поведінка людини диктується трансцендентними нормами (вільною волею, безсме­ртною душею, Богом).

Здійснюючи орієнтаційну функцію, політика віддає перевагу кращому, найбільш корисному з можливого («Політика — мис­тецтво можливого»).

Що ж спільного у політиці та моралі як формах суспільної свідомості? Для всіх форм суспільної свідомості спільним є те, що в моралі та політиці відображається конкретне суспільне бут­тя, мораль і політика активно зворотно впливають на суспільне буття, взаємно проникають одне в одне, взаємодіють між собою, включаються в єдину надбудову того або іншого суспільства. Спільне між формами суспільної свідомості — мораллю та полі­тикою — виявляється, насамперед, в їх яскраво відображеній со­ціальності змісту моралі та політики, що знаходить пряме вира­ження в рішеннях і документах суспільних, державних організа­цій і органів. Єдність політичної та моральної мети визначає іс­нування спільного між політичними та моральними нормами, що мають багато ідентичного, схожого в своїй ідейній основі, класо­вій та загальнолюдській суттєвості та функціональній залежності. Відображуючи особливості розвитку різноманітних реальних відносин в суспільстві, мораль охоплює дедалі більшу сферу дії; політика ж дедалі більш активно базується на моральній основі, що дає позитивний матеріал для вироблення конкретних полі­тичних рішень. Норми моралі, відображаючи потреби та ідеали всіх членів суспільства, включають вимоги, вироблені протягом тисячолітньої боротьби з соціально-політичним злом.

Істотно розрізняються політика і мораль в оцінці результатів діяльності, її ефективності. Що ж таке діяльність? Діяльність можна визначити як спрямовану активність живих систем, ви­никлу на основі їх ставлення до навколишнього середовища з ме­тою самопідтримки. Людська ж діяльність як різновид діяльнос­ті взагалі — спрямована активність людей, засобом здійснення якої виступає культура. Основними елементами людської діяль­ності та її структури є: суб’єкт, наділений активністю; об’єкт, на що спрямована активність суб’єкта; сама активність, що відо­бражається в тому або іншому засобі оволодіння об’єкта суб’єктом або у встановленні суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими. Ясно, що суб’єкти та об’єкти людської діяльності мо­жуть бути надзвичайно різноманітними. Суб’єктом може висту­пати і окрема особа, і соціальна спільність, і клас, і суспільство, а об’єктом діяльності можуть бути предмети природи і будь-які соціальні явища. Для визначення етапів і видів діяльності харак­терно те, що її об’єктом стають ідеальні соціальні, суспільні явища — мораль і політика, продукти людської свідомості: знан­ня, переживання, оцінки і мотиви, бажання і наміри тощо. Мора­льна діяльність існує, по-перше, як діяльність, свідомо підлегла будь-якій моральній меті (це, насамперед, морально-виховна дія­льність); по-друге, як сторона або момент інших видів діяльності (виробничої, політичної, наукової, художньої тощо). Нерідко при розгляді моральної діяльності моральна свідомість береться як те, що вже склалося, готове, що володіє певними нормами та ідеала­ми.

Розрізняють норми політичні та правові, моральні та естетич­ні, говорять про норми поведінки, про канони в мистецтві, про норми пізнавальної і перетворювальної діяльності, про звичаї і традиції як про норми тощо. Моральні норми — вид соціальних норм, які відносяться до категорії норм поведінки. Зміст мораль­них норм визначається основними соціальними завданнями мо­ралі. Моральні правила говорять людині: виконуй свій обов 'язок, будь чесний, люби людей, допомагай їм та ін., не вказуючи, як поводитися в тій або іншій конкретній ситуації. Це не випадково і, по-перше, зв’язано з тим, що мораль регулює поведінку особи­стості не тільки в стандартних, але й в досить складних ситуаці­ях, для яких не існує точних алгоритмів поведінки, по-друге, в тому і полягає суть моралі, що людина повинна приймати рішен­ня сама, самостійно формувати мотиви вчинку і сама відпові­дати за його наслідки. Тут не годиться якесь точне правило, що можна лише заучити і у всьому його дотримувтись. Невдача для політика — явна антицінність. Навіть одна поразка в політичній сутичці нерідко коштує політику його кар’єри. Інакше сприйма­ється неуспіх моральною свідомістю. Страждання, позбавлення, навіть смерть проповідника не тільки не дискредитує значимість і цінність його моральних повчань, але, навпаки, придає їм дода­ткову силу. Моральне вдосконалення через страждання, мораль­не очищення, піднесення через катарсис — одна з популярних ідей етичної філософії, релігійної моралі. Зважуючи на супереч­ливість ставлення до моралі, політики, проф. Віктор Фетисов справедливо відмічає, що навіть тимчасово відступаючи та чи­мось жертвуючи, політика, врешті-решт, націлена на успіх, виго­ду, тоді як мораль, навіть стаючи великими радощами та щастям, в глибині своїй безкорислива. Питання про збереження влади — головне навіть для політика, що мислить демократично. Мораль, навіть викликаючи загальне поклоніння, випаровується, як тільки починають командувати, управляти.

Зафіксована теоретичною свідомістю специфіка політики та моралі, узагальнення багатовікового досвіду політичного та мора­льного життя людей дає підставу для існування найрізноманітні­ших тлумачень діалектики політики і моралі. Вивчення історії по­літичної науки та етики дозволяє вичленити чотири основних типи тлумачення взаємодії політики та моралі: перший — оптимістич­ний, що стверджує: політика та мораль в принципі збігаються, їх розбіжність — результат конкретних обставин, які слід зміни­ти; другий — песимістичний — заявляє про принципову несуміс­ність політики та моралі, їх антиномічну суперечливість; тре­тій — «об ’активістський» — декларує, що політика, як і мораль, настільки специфічна, що сама спроба встановити який-небудь взаємозв ’язок між ними неспроможна. Згідно такому підходу, по­літика оголошується позаморальною або «імморальною», її оці­нювати слід винятково поняттями політології.

Кожний з чотирьох типів інтерпретації співвідношення полі­тики та моралі має своїх прихильників і супротивників. Але най­більш розповсюдженою в історії політології та етичної думки є теза про незбіг моралі й політики, їх несумісність. У різні епохи розбіжність політики і моралі захищали такі несхожі між собою мислителі, як Карнеад і Секст-Емпірик, Лайола і Гоббс, Макіа- веллі і Шопенгауер, Парето і Сорокін. Найбільш показовою серед політологів, що відстоюють тлумачення співвідношення моралі та політики, вважається концепція італійського мислителя і державного діяча Нікколо Макіавеллі. В творі «Государ» («Князь») Нікколо Макіавеллі висловив ряд міркувань з приводу політики та моралі, що згодом в акумульованому вигляді увійш­ли в політичну науку як поняття макіавеллізм, зафіксувалися в формулі: «мета виправдує засоби». Спираючись на спостере­ження розуму та свідчення досвіду бурхливого політичного жит­тя італійських міст, Нікколо Макіавеллі стверджував, що в полі­тиці заради перемоги допустимо переступити закони моралі, — «добре, що жорстокості, які застосовуються» не тільки неми­нучі, але й виправдані міркуваннями доцільності. Проникливий мислитель, який добре знав «куліси й задні дворища» політики, прийшов до висновку, що політик не може дозволити собі бути безпутною особистістю, керуючись міркуваннями моралі, не­минуче зазнає поразки. «Хто хотів би творити одне тільки доб­ро, неминуче загине серед стількох чужих добру». Але навряд чи хто з політиків насмілиться прилюдно і відкрито назвати себе людиною, яка не дотримується законів моралі. Ось чому слід «бути великим вигадником та лицеміром», не соромитися у ви­борі засобів — «змушувати народ вірити силою». Правителю, «государю» Макіавеллі радить: «брудні справи доручай візирю, як можна частіше змінюй близьких, провокуй зіткнення та супе­речки між ними, щоб краще дізнатися про їх справжні наміри». Влучність зауважень італійського політолога можна проілюстру­вати безліччю прикладів із сучасного політичного життя. Основні аргументи на користь песимістичного тлумачення відносин полі­тики та моралі підхоплені та поглиблені прихильниками концеп­ції Нікколо Макіавеллі.

Макіавеллізм став номінальним виразом, синонімом безприн­ципності, ознакою та доказом аморалізму політики. Умовиводи італійського політолога стали використовувати для характерис­тики його власних переконань, що цілком несправедливо. Макіа- веллі, і в цьому його історична заслуга, показав, який має вигляд зв’язок моралі та політики в тих обставинах суспільно-політич­ного життя, безпосереднім свідком і учасником якого виступає. Фіксуючи як ученийроз 'єднаність моралі і політики, Макіавеллі вперше в політичній науці визначив «гострі кути» проблеми, сформулював її основні суперечності. Але було б помилково на цій підставі зараховувати його в ряди ідеологів аморалізму в по­літиці. Виходячи в аналізі співвідношення політики та моралі з дійсного стану політичного життя, а не з поняття належного, Ма- кіавеллі зовсім не зводив у принцип жорстокість політики, не за­перечував, що в ідеалі допустимий збіг політичної мети та мора­льних засобів, говорив про необхідність навчати молодь добру.

XX сторіччя, жахи панування тоталітарних державних систем, політичних диктатур, в якому б варіанті не виступали, лицемірс­тво, зведене в ранг офіційної політики фашизму і сталінщини, то­тальне знецінювання людської особистості надали нові свідчення гострих колізій політики та моралі. Відомий французький теоре­тик Жан-Франсуа Ревель в книзі «Даремне знання» (Париж, 1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає не­правда. До сфери застосування «неправди», яка протистоїть «ра­ціональності», науці, належать, насамперед, політика та ідеоло­гія. В ім’я групових інтересів «раціональність» найчастіше поступається місцем неправді, свідомому викривленню фактів. Наскільки б вражаючими не здавались такого роду констатації, вони не можуть служити доказом «повної та остаточної» несумі­сності політики та моралі. Історія суспільного життя багата не тільки на приклади політичного лицемірства та відвертого циніз­му політиканів, вона дає і немало зразків чесної політики, єдності шляхетних мотивів і цілепокладальної діяльності. Шукання пра­вди передових представників народництва, ідейна, морально- значуща упевненість українських діячів культури, борців за неза­лежність і свободу народу, шляхетне суспільно-політичне життя, персоніфіковане Махатмою Ганді, Мартіном Лютером Кінгом, Андрієм Сахаровим, їх численними прихильниками та послідов­никами, — все це не тільки чудові зразки сплаву гуманізму, ети­чних цінностей, шляхетних громадянських вчинків, але й доказ того, що потреба суспільства, людства в морально орієнтованій політиці стане життєвою необхідністю.

Сукупна дія різноманітних несприятливих факторів економіч­ного, військового, екологічного, національного, ідеологічного порядку вкрай загострює проблему базових умов життя людей — забезпеченість існування, турбота про дітей і престарілих, надія на «завтрашній день», можливість нормального задоволення ві­тальних запитів, потреба в цивілізованому спілкуванні один з од­ним. Ця ситуація має локально-регіональну адресу і світовий ма­сштаб. Якими б критеріями не керувались політики — науковим політичним знанням, моральними заповідями Ісуса Христа, пра­гматичним міркуванням типу «моральним бути вигідно», доказа­ми швейцерівської етики «шанобливості до життя» або ж аргу­ментами новітньої соціоетики, що доводять наявність в самій природі людини генів співробітництва, солідарності, взаємодо­помоги та співчуття, — головне в іншому. Чесний політик не має права не враховувати моральний фактор, ігнорувати етичні кри­терії політичної діяльності.