Від культури етносу до культури нації

Процеси, що відбуваються в Україні в сучасних умо­вах, відображаються на всіх формах суспільного життя значно сильніше, аніж в 1917—1918 роках, в період формування націо­нальної державності України.

Деструктивний підхід до існуючого набирає нові обороти і вже відкрито загрожує зруйнувати все «до основ». Виникають два питання: чи вистачить Україні сил на її буття «потім»? I на якому культурному фундаменті будується це «потім»?

Революція 1917 року звершилась в суспільстві з традиційною культурою, що відповідала аграрній цивілізації, де індивід спо­конвіку включений в колективні структури: сім’ю, сільську об­щину, церковну парафію. Солідарність і взаємна відповідаль­ність — найістотніші характеристики особи, навіть якщо особа стає членом злочинної зграї або підпільної організації ре­волюціонерів. В післяреволюційний період тип відносин аграрно­го суспільства не зруйновано, а лише модифіковано. Комуністи­чна фразеологія наклалася на традиційні структури і відносини аграрної цивілізації, що примусово зверталися до створення інду­стріальної економіки тоталітарного суспільства, що не допускає вільного підприємництва ані в якій формі. Підприємництво скла­дає окрему рису індустріальної цивілізації. Адже право на прива­тну власність історично припускало й свободу підприємництва, а також право на вільну працю (вибір виду діяльності, розпоря­дження робочою силою, безпечні умови праці, гарантовані міні­мальні розміри оплати праці тощо).

Культура стародавньоукраїнського етносу повністю належить аграрній цивілізації. Буквальне відродження стародавньої україн­ської культури неможливо. Суверенна національна держава по­требує національної культури. На відміну від етнічної принале­жності, яку не вибирають і що не складає особистої заслуги, при­належність до нації вимагає індивідуальних зусиль і свідомого вибору. Утворення нації безпосередньо зв’язане з ринковою еко­номікою, коли на зміну локальним об’єднанням людей, які ве­дуть традиційно замкнутий спосіб життя, приходить зв’язок са­мостійних і незалежних один від одного індивідів, що об’єдну­ються результатами власної праці. Отже, нації виникають в ре­зультаті «атомізації» етносу й заміни кровно-споріднених патріа­рхальних відносин на відносини економічні і політичні. Нація не заперечує етносу, а перетворює його шляхом відособлення інди­відів, які втрачають «природні» зв’язки. Нація можлива як об 'єднання людей на основі їх економічної, політичної і духовної самостійності.

Піднесення національної самосвідомості в Україні вимагає уважного ставлення до національного питання. Очевидно, що на­ція ставиться до окремого індивіда як реальна соціально- культурна основа, завдяки якій людина почуває себе продовжу­вачем генерацій і сподівається на продовження існування загаль­них ознак (мови, культури тощо) в майбутньому. Людський рід — це не тільки загальнотеоретичне поняття, це спільність людей, що набуває на окремих етапах історичного розвитку й націона­льних рис. Залучення індивіда до роду як засіб досягнення родо­вого безсмертя також має національний характер. Дещо іншою стає проблема повноти реалізації людської суттєвості. Її трансце- ндування є не абстрактне продовження буття людини в якійсь безликій спільності людей, а втілення в національно оформлено­му співтоваристві. Втрата національної перспективи тяжко пере­живається людьми, тому що зникає й особиста перспектива існу­вання. Аналогічно й втрата зв’язків з минулим своєї нації, свого етносу, забуття національних форм культури негативно вплива­ють на особистість, яка не може далі розпредмечувати соціально- культурний шар буття, що передається в національній спадщині. Специфіка становлення національної української культури поля­гає в тому, що культура прагне з самого початку уникнути і ути­літарно-побутової, і безпосередньо дидактичної функціональнос­ті. Утилітарно-побутова функціональність української культури в найбільш концентрованому вигляді знаходить відображення в фольклорі, тоді як дидактична функціональність культури прагне до втілення в морально-духовних, філософських і релігійних цін­ностях. Перетинання таких векторів національної культури, що перебувають в стадії становлення, визначає й менталітет особи, і менталітет суспільства.