Духовна ситуація в сучасному суспільстві

Жити в посттоталітарному суспільстві багато складні­ше і трудніше, аніж в умовах тоталітарного придушення духов­ності. Нова духовна ситуація зв’язана з болісним переживанням зв’язку епох, коли суспільство, люди починають немовби ще раз навчатися самостійно мислити і говорити те, що думають, висло­влювати свою і терпляче вислуховувати чужу думку, з трудно­щами звикають до різномислення і багатоликості суспільства.

Культурне відставання — інтервал між тимчасовими зупин­ками розвитку різноманітних сфер або елементів культури в той або інший період. Одним з варіантів ідеї культурного відставання є концепція Уїльяма Огборна, який вважав, що «різноманітні ча­стини сучасної культури змінюються не з однаковою швидкістю: одні частини змінюються значно швидше інших, а зважаючи на те, що існують кореляція і взаємозалежність частин, швидкі змі­ни в одній частині сучасної культури вимагають пристосування через зміни різноманітних кореляційних частин культури». Соці­олог В’ячеслав Липинський гадав, що матеріальна культура роз­вивається відносно швидше, аніж нематеріальна. Відомий полі­тичний діяч Володимир Винниченко, історик і політичний діяч Михайло Грушевський, політичні діячі сучасності Мирослав По­пович, Володимир Яворівський та інші бачать основні причини культурного відставання, по-перше, в малій кількості винаходів і нематеріальній (адаптивній) культурі; по-друге, в перешкодах адаптивним змінам; по-третє, в опосередкованості контакту між нематеріальною і матеріальною культурою, у зв’язку нематеріа­льної культури з іншими елементами культури; по-четверте, в опорі адаптації, що викликається оцінками соціальної верстви, соціальної спільності, її орієнтаціями тощо.

Теорія культурного відставання, розвинена Уїльямом Огбор- ном, зустріла критику з боку багатьох американських соціологів, які показали неправомірність протиставлення матеріальної і не­матеріальної культури, і розкрили притаманне теорії технологіч­не визначення. Концепція культурного відставання є один з аспе­ктів складного процесу соціальної дезорганізації і соціальної зміни. Спроби політологів і соціологів України в сучасних умо­вах в чистому вигляді перенести теорію Уїльяма Огборна на грунт соціокультурних змін не принесли бажаних результатів. Ті зміни, що відбуваються в сфері культури України, зумовлені різ­номанітними соціально-політичними та економічними процесами в житті суспільства. Головне в культурі — процес сходження в єдиний центр різноманітних тенденцій. Культура сприймається як загерметизовані організми. Використовуючи величезний істо- рико-культурний матеріал в Україні, Мирослав Попович конста­тує наявність різноманітних, принципово несумірних культур. В сучасних умовах традиційні для політичної соціології пробле­ми — суттєвість культури, зв’язок культури і цивілізації, співвід- носини природи і культури тощо. Обговорюється в сучасних умовах роль національних традицій в передачі сукупного духов­ного, досвіду впливу культури на соціально-історичний процес. Визначаючи суть культури, змін, що відбуваються в ній, соціоло­ги і політологи України ототожнюють її з сукупністю норм, цінностей та ідеалів, що виконують функцію соціальної орієнта­ції в суспільстві.

Ситуація, в якій виявилася Україна, не унікальна, а якщо це так (а це так!), то звертатися до досвіду минулого більш природ­но, аніж нехтувати ним. Для духовної ситуації в Україні прита­манне становище збентеження, роздвоєності. Минуле присутнє в об’єктивних розумових формах, на що щохвилини наштовхують­ся і особистість, і суспільство. I тут справа не в зміні ціннісних орієнтацій, не в сплаті за рахунками з минулим, зі старим мис­ленням, а суть — в спроможності і готовності (або неспроможно­сті і неготовності) особи усвідомити «сенс існування».

В сучасних умовах знаходять втілення теорії загальної рівно­сті. Основна ідея теорій — необхідність підпорядкування особис­тості державі, мотивується потребами управління в умовах нау­ково-технічної революції, зміцнення стабільності політичної системи та усунення конфліктів, що виникають внаслідок соціа­льної нерівності, а також розподілу праці між елітою, привілейо­ваними верствами, які професійно займаються політикою, та ін­шими громадянами суспільства тощо. Належати до соціуму, ототожнювати себе зі своєю нацією, певною соціальною спільні­стю, політичною партією, організацією — психологічна людська потреба, що зумовлює політичну активність особи. Часто-густо людина втягується в політику з тим, щоб стати саме часткою спі­льності. Це позбавляє від самотності, дає відчути силу і спромо­жність впливати на хід політичних процесів. Соціолог Валерій Щегорцев відзначає, що політична соціалізація — це своєрідний вступ людини в соціально-політичне середовище, залучення її до системи функціональних політичних орієнтацій, традицій, нави­ків і явищ, внаслідок чого формуються політична свідомість і політична культура особистості.

Соціальна зумовленість втягнення особистості в політику допус­кає розмежування політичних і неполітичних факторів у процесі політичної соціалізації особи. Характер і тип державного устрою, політичний режим, політичні інститути, політичні партії і політичні рухи, об’єднання — ось основні політичні фактори процесу полі­тичної соціалізації особи. Сім’я, школа та інші навчальні заклади, робота, культура, мистецтво, література, засоби масової інформації, національні звичаї і традиції та ін.

Візьмемо засоби масової інформації. Це не просто засоби, що інформують і роз’ясняють масам події, явища, політику, мають у тоталітарному суспільстві виступати колективним організато­ром, пропагандистом, агітатором, органом політичної партії то­що. Адже сам процес інформування має зовсім особливий харак­тер. Справа в тому, що існуючий в тій або іншій країні тип політичного режиму багато в чому відіграє визначальну роль се­ред факторів політичної соціалізації. Звичайно ж, соціальне сере­довище має найважливіший вплив на процес включення людини в політику, але не можна забувати й про роль людської індивіду­альності. Інакше з’ясувати, чому в подібних соціальних умовах формуються різні за політичною свідомістю, політичною культу­рою, формами і засобами політичної участі особистості, виявить­ся принципово неможливим. Великим спрощенням виявилося б визначення політичної соціалізації як односпрямованого процесу дії політичних і неполітичних факторів на конкретну людину, ко­ли їй відводиться суто пасивна роль об’єкта впливу з боку соціа­льного середовища, політичної системи, політичного режиму тощо. Тут треба враховувати не тільки вплив на конкретного ін­дивіда, але й відповідь на його реакцію, зворотний імпульс.

Участь особи в реалізації владних політичних відносин або про­тидія їх здійсненню і є політична участь. По-перше, основні форми політичної участі особи: читання періодичних видань та ознайом­лення з політичними передачами радіо, телебачення; звернення в державні і адміністративні органи, а також в редакції газет, жур­налів, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями про по­ліпшення існуючого становища, критикою помилок і прорахунків органів державної влади тощо, якщо такі звернення виходять за ме­жі особистих проблем і мають характер дій, що порушують суспі­льні інтереси.

Сучасна політична апатія викликана різними причинами: втратою соціальної перспективи, соціальних ідеалів, зневір’ям в будь-яких владних структурах, психологічною втомою від не­скінченного потоку політичної демагогії, необдуманих обіцянок і відверто цинічної неправди. Сучасна політична апатія — це пра­гнення людини до самовідгородження від політики, але це ще не автономія індивіда, що відображається в відособленні від полі­тичного процесу. Зіткнення протилежних тенденцій посилює стихійність сучасного політичного процесу. Спостерігається різ­ке зростання стихійної політичної поведінки людей (стихійність масових суспільних рухів, страйків, мітингів, пікетів тощо). Пе­реважають емоції, а не раціональність. В стихійній політичній поведінці відображається масова соціально-психологічна реакція на поглиблення суспільної кризи, кризи культури, на політичну нестабільність, втрату довір’я до влади тощо.

Заниження мірки людської суті, суттєвої визначеності особи — головна перешкода на шляху здобуття свободи духу, почуття, гід­ності. Традиції родової общини, перенесені в теорію і практику соціалізму, закріпили аморфне становище особи, коли існування кожного зв’язувалося з безпосередніми міжіндивідуальними кон­тактами до розчинення окремих осіб в єдиному суспільному орга­нізмі. Усвідомлення повної залежності від суспільного організму формує рабську психологію: все — це сила, а я — нуль. Урахуван­ня традицій культури при аналізі політичних стосунків означає ви­знання, що політичні відносини визначаються не тільки існуючим співвідношенням сил, але також нагромадженими в ході історич­ного процесу і в межах культури уявленнями про світ, цінностями, що передаються, зразками поведінки. Політика — частина культу­ри. В Україні процес політичного реформування суспільства зв’язаний з проявом певних цінностей і певних зразків поведінки. Розглядаючи політику з такої точки зору, можна враховувати не тільки актуальні інтереси і діючі сили, але й функціонуючу в ми­нулому культуру суспільства, її культурні цінності. Точніше, інте­реси і сили в сучасних умовах стають зрозумілими при локалізації їх в зумовленій історією дійсності світу культури. Погляд на полі­тичну діяльність і політику через призму культури дозволяє реа­льніше зрозуміти: яка влада, в якій мірі, коли і для кого є цінністю, а також які взаємовідносини між різноманітними цінностями: між владою і власністю; владою і престижем; владою і релігійною свя­тістю; владою і мораллю. Різнорідність культур в часі та просторі дасть можливість усвідомити, чому деякі політичні системи, від­повідні одним умовам, зазнавали поразки в інших умовах, чому ті ж самі дії відносно до одного народу дадуть очікуваний ефект, а відносно іншого — приводять до невдач. Відмінність культур — це відмінність засобів сприймання дійсності, способів її оцінки і, як наслідок, методів дій.

Первісна тяга до безпосереднього злиття з іншими, зведена до одного з основоположних принципів суспільного життя, не може формувати нічого іншого, як тільки первісний засіб суспільного буття. Особиста незалежність, що досягається на основі приват­ної власності, необмежено активізує і фізичні, і моральні, і духо­вні потенції індивіда, порушуючи перед ним питання і свого іс­нування, і існування інших. Людське буття стає об'єктом рефлексії, воно набуває змістожиттєвих орієнтирів. Чи вистачить у людей рішучості, волі вирватися з полону колективістських оцінок? Прагнення індивіда відділитися від маси, звернути увагу на своє Я, змагатися з іншими, собі подібними, не тільки не за­грожує основам соціального буття, але й стає рушійною силою суспільного прогресу. Тоталітарне минуле (хотілося б надіятись, що тоталітарне — це вже минуле) переконливо довело, що люди­ну не можна переплавити в горнилі революційних бур. Участь у революційному перетворенні світу облагороджує не кожного: більшість, яка пройшла через смугу революційних потрясінь, не тільки не стала чистіше, добріше, а озлобилася, перестала пова­жати честь і гідність інших людей. Через гіперболізацію колекти­вістського початку, джерела постраждали і страждають мораль­но, духовно і індивіди, і суспільство. Не можна цінувати працю, не уміючи цінувати конкретного трудівника-індивіда. Недооцін­ка конкретного трудівника-індивіда викликає депрофесіоналіза- цію і прогресуючу втрату якості праці. Суспільство, що не спро­можне оцінити гідність особи, не спроможне створити ефе­ктивну організацію виробництва, розвивати основи соціального буття. Головний урок історії полягає в тому, що без нових принципів духовного зв’язку між громадянами будь-які штучні механізми, що сформувалися, соціальні прискорення суспільного прогресу перетворюються в механізми спочатку гальмування, а згодом і руйнування демократичних основ. Духовне становище суспільства — це певний критерій оцінки перспектив його роз­витку. Якщо хочемо реальної демократії, треба повернутися об­личчям до культури взаємовідносин між людьми, між особистіс­тю та державою. Правову державу можуть побудувати тільки культурні, моральні, законослухняні громадяни.