Віра у вищу ідею як умова пошуку й знаходження сенсу життя в кризових ситуаціях

До феномену духовності, входять такі її складові як сенси життя, життєві смисли, смисложиттєві орієнтації. Віра у вищу ідею виконує когнітивну, регулюючу та оцінюючу функції. Віра в певні постулати, ідеї формує ціннісно-смислову ієрархію, яка стає основою духовності особистості.

Спираючись на ці смисли, людина шукає свій шлях в житті. Проблемам пошуку сенсу життя присвячено низку праць науковців, які представляють різні наукові галузі. Це − філософи, етики, психологи, педагоги, а також значна кількість тих, хто працює в галузі богослов’я.

Віра у вищу ідею передбачає відмову особистості від сталих смислів заради вищих. К.Г. Юнг приділяв увагу символам, якими людина вибудовує свій життєвий шлях, світобачення. В цих символах закладаються смисложиттєві орієнтації особистості, в координатах яких відбувається пошук сенсу життя. Оточуюча реальність відображається в образі, моделі, певній концепції світу, що створює категоріальні структури свідомості, які об’єктивуються у певних соціальних відносинах. Ці моделі формують певні архетипи «колективної підсвідомості» (за К.Г. Юнгом) які стають своєрідними когнітивними зразками. Інтуїтивне прийняття архетипу передує дії. Розуміння добра і зла, розмежування правди і кривди, реагування на певні моральні колізії життя відбуваються в «певному розумінні» на рівні інстинкту. Архетипічні зразки завжди супроводжують особистість, оскільки є основою міфології, релігії, мистецтва. В цих культурних утвореннях формується духовність, самі утворення трансформуються у символи, які утримуються підсвідомістю. В певних моральних колізіях людина реагує інтуїтивно, згідно цим зразкам норм і правил поведінки. Саме релігія має символічну природу, що надає сили її впливу на свідомість. Релігія має свої специфічні символи, які допомагають особистості побудувати свій асоціативний простір системи норм моралі суспільства.

Ілюстративним матеріалом функції символів у релігії може бути трактування біблійних історій у роботі Еріка Фрома «Душа людини». Віра становиться ідеалом, до якого особистість приближується, на основі віри у вищу свідомість – Бога. Бог виступає символом ідеалу, життєвої основи, яка допомагає особистості організувати своє життя за новими принципами. Особистість входить в нову для неї систему норм і правил життя. З усіма причинами і наслідками його не тільки як залежна від зовнішніх обставин, але і як активно їх перетворююча, формуюча своє майбутнє. Звертаючись до віри, до релігії людина повертається у суспільство, яке її викинуло, ізолювало від себе. Саме приходячи у лоно релігії, людина повертається у суспільство, стає причетною до системи моралі, законів суспільства. Релігія надає свою систему моралі, яка реабілітує особистість в її покаянні. Наділяє душу гармонією, запобігає

моральному розпаду. Християнська мораль як засіб репрезентації «картини світу» наповнює змістом свідомість особистості, яка визначається багатогранністю людської діяльності, в залежності від поля взаємодії соціальних об’єктів (будь то політика, релігія, суспільство в цілому). Християнські постулати добра, любові до ближнього допомагають особистості перебороти егоцентризм, відстороненість від проблем іншого («моя хата з краю»). У

«любові до ближнього» індивідуальність отримує порятунок від егоїзму. Негативність егоїзму проявляється зовсім не в тому, що особистість надто високо себе оцінює, надає собі безумовне значення та гідність. У цьому вона має сенс, тому що, як казав В.С. Соловйов – «Будь-який суб’єкт – це самостійний центр живих сил, це істота, яка може у свідомості своїй і в своєму житті вмістити абсолютну істину». Особистість в цій якості має безвідносну значущість та гідність, яка не може занадто високо себе оцінити. Невизнання за собою цього безумовного значення веде до зречення людської гідності. У цьому випадку особистість не в змозі повірити у свої сили, тим паче повірити в іншого, в його вартість.

Основне зло егоїзму не в тій абсолютній самосвідомості та самооцінці суб’єкта, а в тому, що, приписуючи собі по справедливості безумовне значення, егоїзм несправедливо відмовляє іншим у цьому значенні. Визнаючи себе центром життя, що є дійсно так, особистість інших відносить лише до супроводжуючого оточення свого буття, певного «антуражу», залишаючи за ними тільки зовнішню і відносну цінність. Вона сама по собі є все, інші самі по собі – ніщо. У такому самоствердженні людина унеможливлює свій духовний розвиток. Те безумовне значення, та абсолютність, яку особистість взагалі справедливо за собою визнає, але несправедливо віднімає від інших, має лише потенційний характер – це тільки можливість, яка потребує свого вирішення. Християнство надає можливість зрозуміти таку істину, що людина лише частка усього всесвіту. Вона, визнаючи лише себе і не визнаючи іншого, не може ввійти у цей світ повноцінною, стати усім. Лише знімаючи у своїй свідомості та житті ту внутрішню межу, яка відділяє особистість від іншої, вона може «полюбити ближнього». Людина може існувати лише з іншими, стати невід’ємною часткою суспільства, самостійною і водночас «залежною» від інших. Індивідуальність є певний образ всеєдності, певний засіб сприйняття та засвоєння усього іншого. Стверджуючи себе поза іншим, особистість позбавляє себе сенсу життя і перетворює свою індивідуальність в пусту форму.

Як відмічається в багатьох сучасних дослідженнях вітчизняних психологів, трансординарне існування (за теорією М. Магомед-Ємінова) все більше втручається в ординарне існування, наділяючи його рисами аномальності, катастрофічності. Загроза небуття стає неспецифічною характеристикою не тільки екзистенційної ситуації, але й буденною життєвою ситуацією і визначає існування людини. Як відмічав фізик Альберт Ейнштейн, виходячи зі своєї «теорії усього», духовні закони керують фізичними законами і всім життям людини. Актуальним залишається саме знаходження цих закономірностей і можливості пристосування людини до них.

Представники психоаналітичного підходу вважають, що кожна людина пристосовується до світу завдяки певних захисних механізмів.

Трансперсональні переживання здатні спричиняти значні та стійкі позитивні зміни: поглиблення відчуття смислу, полегшення екзистенційної кризи (Е. Сутич, К. Уілберг, Кр. Гроф), пробудження альтруїзму, співчуття, прийняття себе, інших, оточуючого світу (Ч. Тарт, А. Уотсон, Р. Олперт, Дж. Ліллі), розширюють діапазон розуміння та усвідомлення значущості життя. Віра у вищу ідею є стрижневим утворенням, яке наскрізь проходить усі складові структури особистості і впливає на побудову життєвої стратегії особистості.

У вітчизняній психології проблема виживання людини у важких, екстремальних життєвих ситуацій, розглядається в поняттях копінг-стратегія, стратегії виживання в важких ситуаціях, посттравматичні стани, стресові розлади тощо (Н.В. Тарабріна, М.Ш. Магомедов-Емінов, Н.Н. Пуховський, Ф.Є. Василюк, К. Муздибаєв, В. Лєбєдєв, М.М. Рєшетніков, Ц.П. Короленко, Ю. Александровський та ін.). Ці напрямки розгляду різних стратегій виживання людини у скрутних умовах спрямовуються більш на можливості профілактики психічних порушень, які виникають в наслідок впливу екстремальних факторів. Разом з тим, недостатньо розробленими залишаються дослідження феномену пошуку сенсу життя, що має свої особливості у контексті «вивищення» особистості, її віри у вищу ідею. З огляду на те, що пошук сенсу життя впливає на почуття, вчинки, думки, духовний розвиток особистості, це потребує певної психологічної підтримки у цьому процесі.

В основі теорії гештальт-підходу основні базові ідеї Ф. Перлза про специфіку способу організації контакту особистості з середовищем спрямовані на розгляд творчого пристосування, здатність до конструктивного пошуку способу адаптації до конкретної кризової ситуації. Цей конструктивний пошук сенсу життя дозволяє особистості знаходити оптимальну стратегію взаємодії з середовищем, що формує життєву стратегію. В кризовій ситуації невизначеності у особистості виникає потреба до конструктивного пошуку організації такої взаємодії. При цьому творче пристосування, на відміну від адаптації, представляє процес постійного пошуку балансу між потребами як феноменами контакту і потенційними можливостями середовища.

Це передбачає необхідність вільного життєвого вибору. Якщо вибір здійснюється в узгодженості до обставин, суджень інших людей, то особистість пристосовується, а не творить власну стратегію взаємодії. Критерієм творчої взаємодії з оточенням є здатність асимілювати новий досвід контакту, здатність до вибору адекватного способу комунікації.

У сучасних напрямках психології релігії розглядається вплив віри у вищу ідею на формування певних уявлень особистості на час, простір, всесвіт, минуле, історію. Релігійні погляди представників різних конфесій мають свій ракурс уявлень про виникнення людської культури, сенс життя. Церква як соціальний інститут надає психологічну допомогу особистості в кризових ситуаціях. Психологічні особливості впливу церковних ритуалів, проведення церковної служби, співу, молитви, каяття мають

психотерапевтичну дію. В різні епохи ці впливи були вагомим внеском у

формуванні поглядів особистості, смислових орієнтирів у пошуку сенсу життя, які і до тепер змінюються, доповнюються. Різні духовні практики пропонують свої шляхи пошуку сенсу життя, духовного зростання. О.Л. Яковлєв пропонує систему «Рейки», як космічне духовне зцілення у просторово-часовому континуумі. Досліджуються біоенергетичні поля, морфогенетичне поле, завдяки якому стає можливим перетинання трьохпросторового світу, трансформація образів та відчуття їх змін. Такі можливості відкриваються у медитативному стані, візуалізації образів. На цьому шляху духовного зростання включається механізм роботи не з фізичним, а з ментальним тілом людини. Шлях удосконалення особистості йде не ззовні у середину, а з середини на зовні.

У релігії віра в можливості переселення душі пропонує Царствіє Душ. Душа приймає рішення зміни своїх характеристик і це стає новим шляхом її переродження. Езотеричні вчення пропагують зміни в життєвому шляху завдяки енергії думки. Усі релігії застерігають від нанесення людині шкоди навіть думкою, оскільки «енергія йде за думкою». Це є істиною, яка слугує механізмом віри у вищу ідею.

Людина є складовою єдиного організму. Досліджуючи проблему духовного потенціалу людини у богословській літературі, філософії та психології, М.В. Савчин розкриває пошук сенсу життя через діалог з Богом. «Духовний потенціал людини вкорінений у духовній реальності, що має свою онтологію і трансцендентне, Божественне походження. Бог вище за буття та небуття. Людина не здатна бачити Божественну сутність, а здатна споглядати Божественну енергію.» [19, С.480]. Виокремлюється духовна парадигма в психологічній практиці, психотерапії. М.В. Савчин виділяє методи психологічної допомоги у контексті духовної парадигми „психотерапія повинна забезпечити розрив між аксиологічною функцією серця та гносеологічною функцією розуму. Завдання психолога полягає в тому, щоб пацієнт набув миру із собою, а через це і миру зі світом і Богом». Окрім загальноприйнятих методів психокорекції, цікавими є такі як: духовна бесіда; зустрічі з духовенством; кахетизація; психологічна підготовка до таїнства хрещення і миропомазання, сповіді, єлепомазання для Божого благословення в поважній недузі та бажання здоров’я душі та тілу; спільні молитви; паломницькі поїздки у святі місця тощо [19, С. 479]. Опоненти духовної парадигми в психології та психотерапії протиставляють протиріччя релігійних канонів у різних конфесіях, стверджуючи, що психолог не може нав’язувати свої релігійні переконання іншим людям. Річ може йти лише про добровільний вибір людини, яка сповідує ту чи іншу віру.

Екзистенційний напрямок пошуку сенсу життя пропонує розгляд життєвих смислів, ціннісних орієнтацій особистості. Втрата смисложиттєвих орієнтирів особистості спричиняє низку негативних наслідків, які ведуть до саморуйнації. У випадках термінальної ситуації, коли особистість опиняється вже поза межами екзистенційного вибору між життям і смертю, підтримка спрямовується на допомогу у прийнятті реальності [20]. Інвалідизуючий компонент вад здоров’я здійснює виражений емоційний вплив

на особистість (А.В. Криничанський, А.К. Напрієнко, Т.Р. Михайлова,

Н.Б. Шабаліна та ін.). Відомо, що наслідками цього впливу є: емоційні розлади (П.В. Каменченко, В.Ю. Воробйов та ін.), різноманітні психічні порушення, неможливість планування своїх життєвих перспектив, неадекватність самосприйняття, «Я образу» (О.І. Купрєєва, І.М. Бушай).

У сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідженнях застосовуються спроби цілісного осмислення особистісних характеристик, які відповідають за успішну адаптацію й переборення життєвих труднощів. Представники Санкт-Петербурзької психологічної школи ввели поняття пасіонарності (Л.М. Гумільов) та поняття про особистісний адаптаційний потенціал, що визначає стійкість людини до екстремальних факторів (А.М. Маклаков) і поняття про особистісний потенціал, розроблювальне Д.А. Леонтьевим на основі синтезу філософських ідей М.К. Мамардашвили, П. Тиллиха, Э. Фромма та В. Франка. Оскільки смисложиттєві орієнтації виникають не на пустому місці – їх розвиток опосередковується усім життєвим досвідом особистості, її особистісним «фундаментом» (як відмічав В.Є. Чудновський) – тобто певна сукупність особистісних якостей, завдяки яким вибудовується основа, що сприяє розвитку смисложиттєвих орієнтацій. Процес становлення цього особистісного «фундаменту» обумовлює не тільки темп розвитку смисложиттєвих орієнтацій, але й зміст та вибір життєвого шляху, пошук сенсу життя. Це здатності особистості в різні вікові періоди: в ранньому дитинстві – розвиток мови, в дошкільному віці – пізнавальна потреба, стремління осмислити причинні зв’язки оточуючого світу (вік «чомучок»), а також естетичні здібності, у молодших школярів – спроможність «вбирати» в себе зовнішні ознаки предметів і явищ і запам’ятовувати їх без особливих зусиль; у підлітків – здатність до міжособистісного спілкування. У підлітковому віці відбувається формування смисложиттєвих орієнтацій, завдяки оволодінню внутрішнім світом, за Л.С. Виготським «виникнення життєвого плану як відомої системи пристосування, що вперше усвідомлюється підлітком». Це створює умови для смислобудівництва, самостійного життєвого вибору, можливості контролювати свій життєвий шлях, стати володарем своєї долі. Дмитро Леонтьєв виокремлював характерну для юнацького віку «здатність переходу смислових орієнтацій особистості у самодостатній стан». На кожному віковому етапі формується віра у вищу ідею як складова певної ієрархії цінностей, смислів, сенсів життя.

Віра у вищу ідею може визначатися як у матеріалістичних, так і в релігійних, міфологічних уявленнях про будову світу, сутність психічної природи людини. Віра у будь-що формується певним соціумом. Як зазначав С.Л. Рубінштейн, «ми сприймаємо світ крізь призму суспільної свідомості», тому певний контекст віри формується соціальним оточенням, різними життєвими ситуаціями, кризами тощо. Людина, шукаючи сенс життя, спирається на усталені засади власного життя, світоглядні орієнтири, поведінкові настанови, які допомагають їй в певних кризових ситуаціях. В цих пошуках виходу з кризової ситуації актуальною постає необхідність певної психолого-педагогічної підтримки для особистості.

У роботах О.М. Леонтьєва, Г.О. Гачева, Н.В. Гришиної, В.С. Жидкова, К.Б. Соколова, А.А. Аникеєвої був визначений вплив соціуму на цей процес становлення картини світу особистості як самого творця цієї картини. Основою цього напряму дослідженню психологічної підтримки є положення і принципи методології гуманітарних наук, розроблених у працях В.А. Роменця, К. Ясперса, М. Бахтіна, К. Роджерса, О. Лосева, теорії існування людини в світі та її уявлень про цей світ (М. Хайдегер, К. Ясперс, Е. Фром, В. Франкл, Є. Гусерль, Т. Титаренко, В. Зінченко, Д. Смірнов, В. Давидов, Ш. Альфред, Т. Лукман та ін.), вивчення проблем співвідношення біологічних і соціальних явищ: синхронія включеності людини у два світи: світ суспільства й світ органічної природи, що породжує проблеми актуального існування людини (А.Н. Леонтьєв, С.Д. Максименко, Ю.Б. Гиппенрейтер, О.В. Овчинникова та ін.).

Віра у вищу ідею створює певну ієрархію цінностей, які спрямовують життєвий вибір. Цей вибір корегується на протязі усього життя, за рахунок різних чинників: вік, рід занять, навчання, робота, захоплення, місце проживання, сімейне виховання, традиції, стан здоров’я тощо. Спираючись на дослідження Т.М. Титаренко, можна виокремити каталізуючу роль кризи у формування життєвих смислів, пошуку сенсу життя. Чинниками пошуку сенсу життя стають кризові ситуації, вікові кризи, кризові стани. Вікові кризи супроводжуються зміною нових цілей, нових життєвих стратегій, які стають відправною точкою особистого зростання. Кризові ситуації можуть співпадати з віковими кризами або не співпадати (смерть близького, набута інвалідність, катастрофи, нещасні випадки). За таких умов виникає потреба в нових смислах, цінностях, зміни ієрархії смисло-життєвих орієнтацій, віра у вищу ідею дає цю зміну.

Концептуальною основою дослідження є припущення щодо можливості психокорекції компонентів життєвих стратегій, пошуку сенсу життя особистості, що призводить до активізації розвитку навичок конструювання власного життєвого шляху, свободи вибору життєвих цілей та засобів їх досягнення особистості.

– детермінаційні особливості формування віри у вищу ідею в юнацькому віці.

Мета дослідження – полягає у розкритті психологічної специфіки формування віри у вищу ідею в юнацькому віці, визначення часових, оціночних, регулятивних, детермінаційних особливостей в юнацькому віці.

Для досягнення мети дослідження визначені такі завдання:

1. Аналіз основних теоретичних та методологічних тенденцій в дослідженні пошуку сенсу життя у контексті віри у вищу ідею.

2. Виявлення специфіки репрезентації віри у вищу ідею в юнацькому віці. Конструювання та апробація методики дослідження оціночних, когнітивних, регулятивних функцій віри у вищу ідею, як складової духовності особистості.

3. Встановлення детермінаційних впливів на становлення віри у вищу ідею з боку особистісних характеристик, ставлення до самого себе, до ото-

чення, до життя.

4. Розробка консультативно-тренінгових занять з розвитку в учнів стратегій пошуку сенсу життя.

3.2.

<< | >>

↑

Источник: Психологічні закономірності розвитку духовності особистості: монографія / М.Й. Боришевський, О.В. Шевченко, Н.Д. Володарська та ін. За загальною редакцією М.Й. Боришевського. – К.: Педагогічна думка,2011. – 200 с.. 2011

Еще по теме Віра у вищу ідею як умова пошуку й знаходження сенсу життя в кризових ситуаціях:

- Общая психология -