Природа політичного конфлікту

Поняття політика і конфлікт завжди йшли та йдуть нерозривно, протягом усієї історії людства. Конфлікт справді ви­ступає фундаментальним аспектом політичного процесу, будучи вихідною формою або оболонкою існування і взаємодії різнома­нітних інтересів і переконань у політиці.

Конфлікт політичний — становище політичних відносин, в якому їх учасники ведуть боротьбу за цінності та певний ста­тус, владу й ресурси, боротьбу, в якій метою супротивників стає нейтралізація, нанесення збитків або знищення суперника. Суть конфлікту в невідповідності між тим, що є, і тим, що по­винно бути, за уявою втягнутих у конфлікт соціальних спільно­стей та індивідів, що суб’єктивно сприймають своє місце в сус­пільстві і своє ставлення до інших людей та інститутів — політичних і соціальних.

В історії конфлікту наукові напрямки поділяють на дві великі групи залежно від того, яке місце в теоретичних побудовах за­ймає проблема соціального конфлікту. Ці два підходи до визна­чення соціального конфлікту яскраво відображає система визна­чення соціального конфлікту, сформульована американським соціологом Толкоттом Парсонсом, і система, сформульована ні­мецьким політологом Ральфом Дарендорфом. У системі визна­чення соціального конфлікту Толкотта Парсонса виділяється, по- перше, кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культу­ра; по-друге, кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкої системи; по-третє, ко­жне суспільство — добре інтегрована структура; по-четверте, функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та ін­теграцію.

Конфлікти є різноманітні. Діляться конфлікти на інституціо- налізовані (суб’єктами протистояння виступають різноманітні політичні інститути) і неінституціоналізовані. Політичні конфлі­кти всередині держави діляться на міжкласові, міжнаціональні, расові, міжконфесійні тощо. Конфліктні ситуації — особливе становище політичного життя — явище різноманітне. Істотною межею конфлікту є політичне напруження, в основі якого лежать економічні, соціальні й політичні процеси, хід і спрямування їх веде до виникнення конфліктних ситуацій. Політичне напружен­ня — це особливий стан суспільного життя на ґрунті загострення об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. Політичне напружен­ня поглиблюється, посилюється під впливом зовнішніх обставин: стихійне лихо, катастрофи тощо.

Визначення політичної конфліктності залежить від того, наскі­льки політична система здатна адаптуватися до змін, що відбува­ються у внутрішній і зовнішній політичній обстановці, до умов функціонування суспільства, якою мірою та якими змінами поро­джені імпульси, що враховуються правлячими колами, якими тем­пами й напрямками визначаються зрушення у житті суспільства і ступенем стійкості або нестійкості балансу інтересів. Визначення конфліктності значно залежить від засобів зіставлення протилеж­них інтересів, подолання суперечностей, що виникають, і можли­востей виникнення конфліктних ситуацій. Конфронтація — несу­місність інтересів соціальних спільностей, верств абсолютна, і вирішення їх можливе тільки з допомогою насилля. Ослаблення існуючих суперечностей між групами можливе тільки на ґрунті згоди. Інтереси соціальних спільностей, груп стають фактором стабільності або нестабільності, трансформуючись у відповідну політичну позицію і поведінку. Це здійснюється через механізми політичної соціалізації, на ґрунті певної політичної культури.

Якщо ж простежити зіткнення різноманітних сил, суперечнос­тей, що виникають між структурами і суб’єктами політичних дій, то виявиться, що найпомітніші є суперечності між елітою та іншою частиною суспільства.

Важливим в аналізі суті конфлікту є спілкування. Спілкуван­ня — спільна діяльність в реалізації інтересів, що координується шляхом обміну думками і регулюється загальними нормами. Спі­лкування — багатоплановий процес розвитку контактів між лю­дьми, породжений потребами спільної діяльності. Спілкування — людська взаємодія, сукупність окремих індивідуальних дій, спроб одних індивідів виявити вплив на інших індивідів, змінити їх вну­трішній світ, їх наміри, дії тощо. Взаємодія індивідів носить особистий і соціальний характер, відображає інтереси особисті та інтереси соціальні. Якщо ж виникає порушення спілкування, виникає і конфлікт — зіткнення інтересів, думок, позицій тощо, і навіть інтимно-міжособовий конфлікт, то важливим є соціа­льно-нормативний аспект, що у випадку втручання громадсько­сті з метою нейтралізації конфлікту, може виявитися виріша­льним. У спілкуванні людей важливі: суб’єктивність (реалізація інтересів), реальність (координація шляхом обміну поглядами), нормативність (регулювання загальними нормами).

Індивід, людина зі своїми інтересами, є, насамперед, й учасник спілкування. Чи спілкуються соціальні спільності, об’єднання людей, держави? Звичайно ж, ні. Спілкуються, насамперед, пред­ставники соціальних спільностей, об’єднань людей, держав (лі­дери, кур’єри, посли, президенти тощо), які репрезентують інте­реси соціальних спільностей. Їх власні «приватні» інтереси немовби залишаються в тіні й впливають на хід і процеси спілку­вання опосередковано (наприклад, хабарі службовій особі — ре­зультат своєрідного об’єднання загальних і приватних інтересів). Кожний учасник спілкування бачить ситуацію «зі своєї дзвіниці», і стати на точку зору іншого, поділити його позиції не так просто. Необхідні певні навики спілкування, а в більшості випадків — навіть професіоналізм. Особливо важливо фіксувати саме власне бачення ситуації в конфлікті, тому що інше, чуже бачення, певно, буде іншим, можливо, отут-то й суттєвість конфлікту. Звичай­но ж, індивід — учасник спілкування з його інтересами (загаль­ними й приватними), з власним баченням ситуації та іншими ат­рибутами. Індивід — елемент схеми спілкування, що протистоїть іншому індивіду — учаснику спілкування зі своїми інтересами, уявленнями, оцінками подій, зі своїм баченням ситуації тощо. І в конфлікті індивіди виступають опонентами, супротивниками, ворогами тощо. Колективна думка, рішення — результат спілку­вання індивідів між собою і навколишніми (посередниками, арбі­трами, представниками влади, що здійснюють соціальний конт­роль за спілкуванням тощо).

Аспектами спілкування виступають: суб’єктивність (сфера ін­тересів), реальність (визначення ситуації) і нормативність (об­меження діяльності). Аспекти спілкування становлять принципи аналізу спілкування, що дають можливість визначення «хворобли­вого» спілкування, з’ясування суті конфлікту, з’ясування «симп­томів» і визначення засобів «лікування». В спілкуванні ж суб’єкти реалізують інтереси, а тому-то повинні скоординувати свою діяль­ність, виявити обстановку, ситуацію, мати уявлення про реальність тощо. Суб’єктивність передбачає, що будь-якою своєю дією суб’єкт самовиражає себе (дії визначаються, насамперед, менталь­ністю індивіда, структурою його внутрішнього світу, навіть в умо­вах зовнішнього насилля). Згадаємо, які різні Джордано Бруно і Галілео Галілей; упертого, непохитного Джордано Бруно спалили на вогнищі, а Галілео Галілей — на суді інквізиції — відрікся від своїх поглядів. У спілкуванні з іншим індивідом індивід репрезен­тує лише значущі для спілкування інтереси (зубному лікарю скар­жаться не на сімейні чвари, а на те, що болить зуб). Та й багато не уявляють себе в ролі директора підприємства, фірми, тому що не можуть виразити себе зі всією концепцією індивіда в ролі керівни­ка. Суб’єктивно особистість не готова взяти на себе ту або іншу роль. Суб’єктивність спілкування — це засіб репрезентації себе. Суб’єктивність зв’язана зі свободою самовираження. Реальність же спілкування індивідів неможлива без створення ними особливої ко- мунікативності реальності. Обидва індивіди — безпосередня реаль­ність. Якщо обидва індивіди обговорюють проблему, як літають ві­дьми — на помелі або в ступі, і якщо обидва індивіди міфологи і для них відьма — реальність, то їх загальна реальність набуває зго­ди: в фольклорі одних народів відьми літають на помелі, а у інших народів — в ступі. Їх реальність — їх згода. Уявлення про спілку­вання як про діалог, бесіду, суперечку тощо, тобто у вузькому одно­аспектному, одержує назву дискусії. Дискусія — спілкування з ме­тою виявити вплив на переконання учасника, переконати його словами, жестами, прикладами, вчинками тощо. Нормальність — соціальне явище, означає інтерпретацію кожного фактора в спіл­куванні, здійснюється з допомогою понять певних соціальних норм. Норми повинні сприйматися справедливими, а часто-густо і універ­сальними. Нормативність зв’язана з принципом рівності. Якщо ж спілкування нормальне, взаємодії індивідів нормальні, кожний ін­дивід реалізує свої інтереси, упевнений в правоті та діях, то можли­ве і відвернення конфлікту. Адже основні види спілкування — спів­робітництво, суперництво, конфлікт. Конфлікт має елементи суперництва, але репрезентує й особливий вид спілкування —«хво­робливий» (протиборство). Одноборство може перетворюватися в протиборство (фінальний двобій Гамлета і Лаерта). Конфлікт — таке ж спілкування, де з’ясовуються непогодженість дій людей, що піклуються про свої інтереси. Співробітництво, суперництво — здорове спілкування, а конфлікт — нездорове.

Порушення спілкування між індивідами, спільностями людей мають характер обмеження особистої свободи (суб’єктивність), нерозуміння, дисонанси консенсусу (реальність), порушення рі­вності, кривди (нормативність) тощо. Суб’єктивність конфлік­ту відображає прагматизм, тобто заперечення об’єктивної істи­ни, зв’язані з бажанням, наміром, метою певної особистості, включаючи і її орієнтації на допомогу і чекання допомоги від ін­ших. Прагматичні порушення зв’язані з усвідомленням несуміс­ності інтересів, що виступають передумовою конфліктів. Реаль­ності конфлікту відображають комунікативний аспект, визначальний взагалі, необхідність виявлення позиції інших, мо­жливостей допомоги, пояснення своїх інтересів і сподівань, зв’язаних з участю інших в реалізації таких інтересів. Комуніка­тивні порушення зв’язані з деформаціями інтересів реальності. Якщо прагматичні порушення зв’язані з усвідомленням несуміс­ності інтересів, то вони є передумовою конфліктів. Комунікатив­ні порушення зв’язані з ускладненням взаєморозуміння. Легітим­ні порушення зв’язані із загостренням почуття справедливості, і можна вважати, що у відносинах одного з іншим виникли елеме­нти кривди. Прагматичні порушення можуть висловлюватися бо­язню, що інший, ставши байдужим до інтересів інших або навіть прагнучи заважати їм, піклується про свої інтереси на шкоду ін­шим тощо. Індикатор легітимного порушення — почуття кривди. Людина переоцінює іншого, навіть самого близького йому дру­га, — людини безчесної, підлої тощо. Нормативність конфлікту відображає легітимний аспект, зв’язаний з виправданням поведі­нки індивіда з позицій соціуму. Виправдання може бути етичним, юридичним тощо.

Конфлікт формується й на рівні індивідуумів, окремих груп, і на рівні держави та суспільства. Якщо конфлікт виникає в сім’ї, то дуже складно виділити в чистому вигляді, власне, політичні моти­ви суперечностей, та й тяжко нав’язати політичні інтереси, що ре­алізуються на рівні суспільства й держави. Однак політична воро­жнеча або згода між окремими людьми не обов’язково допускає наявність взаємних емоційних симпатій або антипатій. В житті люди можуть бути друзями, але в політиці займати протилежні по­зиції, а політичні союзники — особисті вороги, недруги. Об’єднані єдиним політичним інтересом індивідууми у складі соціального співтовариства, групи необов’язково керуються почуттям особис­тої ненависті до окремих індивідів, тотожних у складі протилеж­ного за інтересами співтовариства або групи. Форми політичної поведінки індивіда, його інтереси в ситуації конфлікту визначає саме загальний інтерес. Особливо повчальний крайній прояв су­перечностей в конфлікті — війна. Тут людина особливо жорстко залежить від внутрішньої логіки самого конфлікту, перетворюю­чись, незважаючи або навіть всупереч своїм особистим інтересам і настроям, в заручника політичних інтересів. Конфлікти виникають між двома, декількома або системами держав, відображаючи не­сумісність або докорінні суперечності політичних, економічних і соціальних інтересів різноманітних націй. Конфлікт набуває між­народного характеру, стає реальністю зовнішньополітичного про­цесу, допускає зіткнення між політичними співтовариствами і со­ціально-економічними системами тощо. Політичний конфлікт — зіткнення протилежних інтересів, поглядів, цінностей і пріори­тетів, зумовлених необхідністю взаємодії між різноманітними суб’єктами політичної дії. Суб’єктами політичного конфлікту і політичних дій виступають окремі особистості, соціальні та етніч­ні спільності, верстви, групи, політичні партії і рухи, еліти, класи (або стани), держави.

Несумісність застосування інтересів і претензій сторін при обмеженості або неможливості їх взаємного задоволення — зага­льна природа конфлікту. Звідси, по суті, конфлікт — вічна форма суспільного буття. Адже в історії людства не існувало й не існує такої суспільної, соціально-економічної, політичної системи, що раз і назавжди розподілила, а потім і постійно рівномірно задово­льняла б різноманітні потреби, інтереси та бажання людей, від­повідаючи ідеальним уявленням про соціальну справедливість. Вирішити таку вічну проблему неможливо вже тому, що той же контроль і регулювання повинні б здійснювати люди, соціальні спільності, виключені з системи загальної рівності. Політичний процес постійно триває в умовах конкуренції та змагання різно­манітних інтересів, під впливом конфлікту як об’єктивного фа­ктора. Конкуренція, змагальність і боротьба інтересів можуть мати або прихований мирний, або насильницький характер, реа­лізуватися шляхом переговорів, узгоджень або шляхом відкрито­го зіткнення. Звичайно ж, джерелом нестабільності політичної системи виступають внутрішні конфлікти, що можуть привести до руйнування політичного співтовариства. Досвід історії пока­зує, що для руйнування політичної системи не обов’язкові агре­сивність або насильство. Зовнішні конфлікти здатні привести до деструктивних змін політичної системи або навіть до повного її руйнування, якщо переростають в збройні конфлікти. Природно, конфлікт — спосіб соціальної взаємодії індивідуумів, соціальних спільностей і груп, різноманітних об’єднань і формувань, норма­льний і природний прояв колективного життя, а не як явно «па­тологічне відхилення» або аномалія. Яке суспільство, такі й кон­флікти виникають.

Інтенсивність конфліктів взагалі, а політичних конфліктів зо­крема, буває найрізноманітнішою. В деяких випадках учасники конфлікту виявляють підвищену ворожість і непримиренність, в інших — наявність протилежних, суперечливих інтересів не пе­реноситься на рівень особистої неприязні. Одні конфлікти проті­кають бурхливо, виливаючись в активну політичну поведінку і охоплюють велику кількість людей, інші — зовні непомітні та не тягнуть за собою змін обстановки в суспільстві. Соціальні та по­літичні конфлікти можуть регулюватися різноманітним, взаєм­ним визнанням його учасниками меж реалізації (законодавчих норм, морально-етичних рекомендацій тощо). Але бувають і конфлікти, що не знають жодних обмежень або «правил гри». За глибиною інтенсивності та регульованості конфлікти діляться на радикальні, глобальні і окремі. В розвитку конфлікти проходять чотири фази: прихована фаза, коли формується конкретний зміст конфліктних інтересів, вхідними якого виступає нерівність, праг­нення покращити статус і досягнути переваги; фаза напружено­сті, тобто еволюція прихованого конфлікту, зумовлена дією сто­рони, що володіє могутністю й силою примусу; фаза анта­гонізму, наявність напруженості; фаза несумісності. Кожний конфлікт володіє різноманітним ступенем інтенсивності, може піддаватися регулюванню, бути окремим або радикальним.