2. Взаємовідносини України і НАТО

Важливим напрямком зовнішньої політики України є євроатлантична інтеграція. Її необхідність обумовлена прагнен­ням забезпечити надійний захист територіальної цілісності та су­веренітету, недоторканість кордонів.

З самого початку членами НАТО стали 12 країн: Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Великобританія, Франція, США, Кана­да, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. Пізніше до НАТО приєднались Греція і Туреччина, Федеративна Республіка Німеччини, Кпанія. В кінці 90-х років ХХ ст. на самміті в Мад­риді, глави держав та урядів Альянсу запросили Чеську Респуб­ліку, Угорщину та Польщу почати переговори про вступ до Аль­янсу. Пізніше ці три країни стали членами НАТО. Отже, на початку ХХІ ст. НАТО нараховувало 19 членів. На самміті у Пра­зі прийнято рішення почати переговори про вступ до НАТО Ес­тонії, Литви, Латвії, Болгарії, Румунії, Словаччини та Словенії. 26 березня 2003 року в Брюсселі міністри закордонних справ се­ми країн-кандидатів підписали протоколи про приєднання до пі­внічноатлантичного договору.

Існуючі межі і характер відносин між Україною і НАТО бе­руть початок від пропозицій Альянсу країнам Центральної та Східної Європи і новим незалежним державам, які утворилися після розпаду Радянського Союзу, розвивати консультації, спів­робітництво і партнерство. Принципові основи розвитку стосун­ків між НАТО та її партнерами закладені в документах: Лондон­ської зустрічі глав держав та урядів країн-членів Північноатла­нтичного альянсу (6 липня 1990 року); Копенгагенської зустрічі міністрів закордонних справ держав-членів НАТО (6 червня 1991 року); Римського самміту НАТО (8 листопада 1991 року); інавгу- ральної зустрічі міністрів закордонних справ країн Центральної і Східної Європи і НАТО у Брюсселі (20 грудня 1991 року) з наго­ди створення Ради Північноатлантичного співробітництва; Брюс­сельської зустрічі глав держав та урядів країн-членів НАТО (10— 11 січня 1994 року); зустрічі міністрів закордонних справ держав- членів Ради Північноатлантичного співробітництва в м. Сінтра (Португалія) (30 травня 1997 року); Мадридського (8—9 липня 1997 року) самміту НАТО. Восени 1991 року розпочато контакти України з НАТО, а в січні 1992 року представник України впер­ше взяв участь у засіданні Робочої групи Ради Північноатлантич­ного співробітництва. Тоді ж відбувся візит Генерального секре­таря НАТО Манфреда Вернера до Києва, в ході якого Україна була запрошена до участі в Ради Північноатлантичного співробі­тництва. Відтоді почалися активні контакти і співробітництво України з НАТО. Приєднавшись на початку 90-х років ХХ ст. до Ради Північноатлантичного співробітництва, Україна розглядає її як оптимальний механізм взаємодії НАТО з партнерами. Україна концентрує увагу на: політичних питаннях та питаннях, що сто­суються безпеки; консультаціях з політичного планування; еко­номічних питаннях (конверсії військового виробництва, включа­ючи її соціальний вимір, аспектах безпеки в економічному розвитку, витратах на оборону та оборонному бюджеті); розвитку науки; екології; інформаційній діяльності; здійсненні миротвор­чих операцій та ін.

Регулярні контакти і співробітництво України з НАТО на по­стійній основі почалися після підписання Україною рамкового до­кумента Партнерство заради миру. Україна розцінює програму як важливий елемент загальної структури європейської стабільності й безпеки, що спрямована на дальший розвиток і практичне поглиб­лення стосунків НАТО з країнами-членами Ради Євроатлантично­го партнерства в галузі оборони, військово-цивільного співтовари­ства та миротворчих операцій. Основні завдання та особливості програми Партнерство заради миру полягають: в забезпеченні основних свобод і прав людини, захисті свободи, справедливості і миру. Приєднуючись до Програми партнерства заради миру, дер- жави-члени Північноатлантичного альянсу, які її підписали, вва­жають важливим збереження демократичного суспільства, свобо­ди від залякувань, а також дотримання принципів міжнародного права; в забезпеченні демократичного контролю над збройними силами; в сприянні відкритості у плануванні національної оборони та формуванні військового бюджету; в підтриманні здатності та готовності в межах, передбачених Конституцією, брати участь в операціях, здійснюваних під егідою ООН.

Для участі у програмі партнерство заради миру Україна виді­лила сили та засоби: по-перше, групу офіцерів для тактичного і стратегічного командування, контролю та координації; по-друге, офіцерів зв’язку до Координаційного центру партнерства у м. Монс (Бельгія) та штаб-квартири НАТО у Брюсселі; по-третє, групу військових спостерігачів та інших офіцерів до штабів бага­тонаціональних миротворчих сил; по-четверте, 240-й окремий спеціальний батальйон (400 бійців, виконував обов’язки у складі військ СФОР на території Боснії і Герцеговини); по-п’яте, 12-й окремий аеромобільний батальйон (545 бійців, Житомир); війсь­ково-транспортну авіаційну ескадрилью (10 Іл-76, 70 бійців) із складу 16-ї авіабази (Мелітополь); ескадрилью транспортних ве­ртольотів (6 Мі-8мт, 36 офіцерів) із складу вертолітної бригади; два кораблі (240 матросів) військово-морських сил України (Се­вастополь) та інші військові сили та техніку.

З середини 90-х років ХХ ст. відкрито нову сторінку в розвит­ку відносин між Україною і НАТО. Приймається де-юре Індивідуальна програма партнерства між Україною і НАТО, коли Генеральний секретар НАТО і міністр закордонних справ Украї­ни обмінялись відповідними листами. Індивідуальна програма партнерства Україна — НАТО офіційно схвалена на спеціально­му засіданні Північно-Атлантичної ради НАТО. Прийнято спіль­ну заяву, що проголошувала розширення і поглиблення відносин Україна — НАТО, які мали в своїй еволюції особливі ефективні результати; закладено основу для початку офіційних переговорів про формалізацію відносин особливого партнерства між Украї­ною і Альянсом. В кінці 90-х років ХХ ст. в Мадриді підписано Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. У Хар­тії визнається, що незалежна, демократична та стабільна Україна є одним з ключових факторів забезпечення стабільності в Цен­трально-Східній Європі та на континенті. Відзначено, що краї­ни — члени НАТО продовжуватимуть підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, принцип не­порушності кордонів, демократичний розвиток, економічне про­цвітання та її статус без’ядерної держави як ключові фактори стабільності та безпеки в Центрально-Східній Європі та на кон­тиненті. Сторони підтвердили важливість міцних та сталих від­носин між Україною та НАТО і відзначили значний прогрес, до­сягнутий у різних сферах діяльності з метою розвитку розширених, поглиблених і тісніших відносин між Україною та НАТО на засадах, проголошених спільною заявою. Країни — члени НАТО підтримали гарантії безпеки, які одержала Україна від усіх п’яти ядерних держав — учасниць Договору про нероз- повсюдження ядерної зброї як без’ядерна держава.

Україна і НАТО визначили форми реалізації співробітництва, сфери та механізми проведення консультацій, у різних галузях: політичні питання та питання безпеки, зокрема, розвиток євроат­лантичної безпеки та стабільності, включаючи безпеку України; запобігання конфліктам, управління кризами, підтримання миру, врегулювання конфліктів та гуманітарних операцій, беручи до уваги роль ООН та ОБСЄ у цій галузі; контроль над озброєннями та роззброєння, включаючи питання, що стосуються Договору про звичайні збройні сили у Європі, Договору про відкрите небо та заходів зміцнення довіри і безпеки; експорт озброєнь та супу­тньої передачі технологій.

Механізм співробітництва між Україною і НАТО, передбаче­ний Хартією, працює на повну потужність. Активно розвивається співробітництво на політичному, військовому і військово-техніч­ному рівнях, у тому числі в межах Ради Євроатлантичного спів­робітництва та програми Партнерство заради миру. Створено не­обхідні внутрішньодержавні механізми: засновано Державну міжвідомчу комісію з питань співробітництва з НАТО. Затвер­джена Державна програма співробітництва з НАТО. Правиль­ність обраного Україною курсу на тісне співробітництво з НАТО підтвердили й результати першого засідання Комісії Україна- НАТО на найвищому рівні. У прийнятій спільній Декларації глав держав і урядів країн НАТО ще раз підтверджувалась підтримка незалежності, територіальної цілісності та демократичного роз­витку України як ключових факторів стабільності і безпеки в Центральній та Східній Європі й на континенті.

З початку ХХІ ст. розгортається інтеграція України в НАТО. Приймається рішення про підготовку нової стратегії відносин України з НАТО, кінцевою метою якої має стати вступ України до НАТО. Офіційна позиція України у відносинах з НАТО полягає у тому, що рішення не трактується як заявка на вступ до НАТО. Для такого кроку необхідним є певний підготовчий період, коли вівся: активний діалог з Альянсом з широкого кола оборонних, політич­них та економічних питань, пов’язаних з підготовкою до членства, поглиблення практичного співробітництва. Щоб стати членом НА- ТО країна-претендент має відповідати базовим принципам, викла­деним у Вашингтонському договорі, де від країни-претендента ви­магається: по-перше, вирішувати міжнародні суперечки мирним шляхом; по-друге, демонструвати відданість принципам верховенс­тва права та прав людини; по-третє, вирішувати мирним шляхом міжетнічні конфлікти і зовнішні територіальні суперечки, спірні пи­тання внутрішньої юрисдикції, відповідно до принципів ОБСЄ та з метою прагнення до встановлення добросусідських відносин; по- четверте, встановлювати належний демократичний та цивільний контроль над своїми збройними силами; по-п’яте, утримуватися від загрози силою чи застосування сили будь-яким методом, що не від­повідає меті ООН; сприяти розвитку мирних та дружніх міжнарод­них відносин шляхом зміцнення своїх вільних інститутів та завдяки сприянню зміцнення стабільності й благополуччя; продовжувати надавати цілковиту підтримку та брати участь у Раді євроатлантич­ного партнерства, в програмі Партнерство заради миру та розвитку співробітництва з країнами-партнерами, що не є членами НАТО; по-шосте, демонструвати відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону навколи­шнього середовища; брати участь у роботі установ Альянсу та ін.

В сучасності Україна на шляху реалізації деяких критеріїв вступу до НАТО демонструє прогрес у дотриманні певних війсь­кових критеріїв членства в Північноатлантичному альянсі. Україна має значні проблеми з критеріями: відданість принципам верховенства закону та прав людини; належний демократичний та цивільний контроль над Збройними силами; відданість справі зміцнення стабільності та благополуччя через дотримання прин­ципів економічної свободи, соціальної справедливості та відпові­дальності за охорону навколишнього середовища; спроможність робити свій внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Альянсом, а також готовність взяти на себе зобов’язання поступового удоско­налення обороноздатності; здійснення стандартизації та досяг­нення оперативної сумісності.

Військові критерії

Головними проблемами для України тут є: недостатня спроможність робити внесок військового характеру в колективну оборону та у виконання нових завдань, що постають перед Алья­нсом; недостатня готовність взяти на себе зобов’язання поступо­вого удосконалення обороноздатності; низькі темпи здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності; обмеже­ність розміру бюджетних витрат на оборону.

Більшість з проблем ще надто далекі від вирішення. Про певні зрушення у проблемі низьких темпів здійснення стандартизації та досягнення оперативної сумісності можна говорити тільки стосовно оперативної сумісності сил і засобів, що виділені для участі в спільних з НАТО діях з підтримання миру. Невирішеною є також проблема обмеженості розміру бюджетних витрат на оборону. Ця проблема викликала ще більшу дискусію у контексті вступу України до НАТО. Неодноразово звучали заяви про те, що вступ до НАТО коштуватиме Україні колосальних бюджетних витрат. Насправді верхньою межею витрат на оборонний бюджет у країнах НАТО є 2 % від валового внутрішнього продукту. В су­часних умовах Україна щорічно витрачає на оборонні потреби близько 1,3 % від валового внутрішнього продукту. Ще певну суму (для України це складатиме 40—50 млн. дол.) доведеться вносити на утримання штаб-квартири НАТО. Нагадаємо — від­повідним законом України передбачено, що Україна має витра­чати на оборонні потреби не менше, ніж 3% від валового внутрі­шнього продукту. Тож навіть діюче законодавство України передбачає більші видатки на оборону, аніж це передбачено у країнах-членах НАТО.

Політичні критерії

Головними для приєднання країн-кандидатів до НАТО на сучасному етапі трансформації є не військові, а політичні критерії. НАТО — це союз демократичних країн, що має захи­щати демократичні цінності і підтримувати демократичні режими в країнах-членах. Отже, вступ країн Центральної Європи до НА­ТО абсолютно логічний і розглядався ними як важлива складова політичних перетворень і зміцнення демократії в їх країнах. В сучасних умовах ця функція є, безумовно, пріоритетною для Альянсу. Розширення НАТО означає поширення демократії на країни Центральної та Східної Європи. Отже, намір України вступити до НАТО насамперед є виявом прагнення будувати де­мократичне суспільство.

Виходячи з визначальної ролі політичної функції, НАТО ви­суває до країн-кандидатів і відповідні вимоги. Відтак головними вимогами НАТО є побудова демократичного суспільства в дер­жаві. Під цю вимогу підпадають і необхідність започаткування демократичного діалогу між представниками різних політичних сил, і потреба провести комплексну реформу політичної системи, і необхідність розвивати ефективні інститути демократії, забез­печувати верховенство права, доводити до кінця започатковані економічні реформи. Саме ці питання є одними з основних, які обговорюються під час переговорів щодо членства в НАТО з будь-якою країною, яка бажає стати членом Альянсу.

Частиною політичних критеріїв є також і необхідність досяг­нення консенсусу всередині суспільства щодо необхідності всту­пу України до НАТО. У цьому питанні думки різних верств насе­лення України дещо відрізняються. Політична еліта та експерти (тобто особи, які фахово знайомі з особливостями відносин Україна — НАТО) в цілому позитивно відноситься до НАТО і розраховують на те, що в перспективі Україна стане членом Аль­янсу. Прихильниками вступу України до НАТО є представники правих та центристських політичних партій в парламенті Украї­ни — Верховній Раді. Серед противників вступу України до НА­ТО — представники військово-промислового комплексу України, представники україно-російських фінансово-промислових груп, представники лівих партій в парламенті та проросійськи настро­єні політики. Дослідження, проведене в період вересень—жов­тень 2002 року Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України, засвідчило, що кількість експертів та представників елі­ти, для яких необхідність членства України в НАТО в принципі не викликає сумніву, вперше за весь період опитувань перевищи­ла 80 %. Для порівняння, рік-два тому загальна кількість прихи­льників вступу в НАТО серед українських експертів та представ­ників еліти хиталась в межах 40—55 %. Більшість прихильників вступу в НАТО виступають за самостійний шлях України в на­прямку членства. Частина (18,4 %), вважає за доцільне рухатись узгоджено з тими країнами Співдружності незалежних держав, що мають таке бажання. Підтримка позаблоковості (нейтраліте­ту) України є невисокою — сумарно близько 1/6 опитаних. Від­повідно до соціологічних опитувань, проведених Українським центром політичних та економічних досліджень імені Олександ­ра Разумкова, громадяни України у 2002 році стали прихильніше ставитися до НАТО, ніж у попередні роки. Так, кількість людей, які вважають НАТО агресивним блоком, порівняно з 2001 роком зменшилась на 13,3 % (з 48,1 % до 34,8 %). Натомість на 7,2 % побільшало громадян, які кваліфікують НАТО як оборонний со­юз. Кількість респондентів, які вважають Альянс миротворчою організацією, залишається стабільною.

Процес розширення НАТО 18,7 % опитаних громадян України вважають «сприятливим процесом для України, який зміцнює демократичну систему безпеки в Європі». 16,4% вважають, що розширення НАТО — несприятливий процес, який посилює за­лежність України від західних держав. Варіант «це несприятли­вий процес, оскільки Україна може бути втягнути в протистояння Росії і НАТО» підтримали 13,6 % опитаних. «Сприятливим про­цесом, який допоможе Україні зміцнити незалежність від Росії» назвали процес розширення НАТО 5,8 % респондентів. Слід за­значити, що повного консенсусу приєднання до Альянсу не було й в країнах-кандидатах на членство. Так, у Польщі за вступ у НАТО висловлювалося трохи більше 50 % серед опитаного насе­лення. В Іспанії перед вступом до НАТО за це рішення виступало близько 57 % опитаних. Серед військових ідею вступу України до НАТО підтримує не більше 27 % військових. Прихильників співробітництва України з НАТО більше серед молодих офіцерів, аніж серед офіцерів старшого покоління.

Встановлення демократичного громадського контролю над збройними силами. В Україні наявні деякі зрушення в сфері впро­вадження демократичного цивільного контролю над Збройними силами. Зокрема: на законодавчому рівні розмежовані повнова­ження між Міністерством оборони України і Генеральним шта­бом Збройних сил України; на посаду міністра оборони України і його заступників призначені цивільні особи; прийнято ряд зако­нів, які визначають чіткі рамки діяльності силових структур в державі; налагоджується система парламентського контролю; у першому читанні прийнято Закон України «Про демократичний громадський контроль над воєнною організацією та правоохо­ронними органами держави».

Разом з тим не можна стверджувати, що в Україні вже встанов­лено демократичний контроль над силовими структурами. Для за­провадження такого контролю необхідно розв’язати цілу низку досить складних проблем: а) втручання військових у виборчий процес під час парламентських чи президентських виборів та на­магання використати свій адміністративний ресурс на користь то­го чи іншого кандидата в президенти або члени парламенту. Такі намагання можна розцінювати як спробу політичного впливу вій­ськових на цивільну владу; б) незбалансованість повноважень Президента, Уряду, парламенту та судової влади в сфері цивільно­го контролю над оборонною сферою та сектором безпеки. Важелі контролю з боку виконавчої влади значно переважають над важе­лями впливу на військових з боку парламенту. Уряд вирішує зде­більшого оперативні питання в сфері оборони та безпеки, парла­мент — законодавчі питання та затверджує бюджет. Разом з тим, Верховна Рада України затверджує бюджетне фінансування Збройних Сил, але при цьому не затверджує державних програм їх розвитку, тому й не несе відповідальності за реалізацію зазначених програм. Проблемою українського парламенту залишається також обмеженість його повноважень щодо впливу на кадрову політику в силових структурах держави. Чинним законодавством в Україні не передбачено погодження з парламентом ключових кадрових призначень у силових відомствах; в) обмеженість інформації про оборонну сферу та сектор безпеки; г) відсутність чіткого контролю за діяльністю спецслужб. Ця проблема є найбільш чутливою на­віть для країн з розвинутою демократією. Закритий характер дія­льності розвідувальних відомств не дозволяє парламентам і суспі­льству здійснювати за ними належний контроль; д) нерозмежо- ваність повноважень силових структур у випадку їх застосування всередині країни. В умовах перехідного періоду така невизначе­ність може складати реальну загрозу основам демократії країні.

Виконання Україною критеріїв членства у НАТО має як пози­тивні так і негативні наслідки. Позитивними наслідками можна вважати: Одержання для України міцних гарантій її національної безпеки, незалежності, суверенітету і територіальної цілісності; відхід із сфери геополітичного домінування Росії і досягнення з нею рівноправних міждержавних відносин; створення вагомих передумов інтеграції в Європу, у західні політичні й економічні структури; зміцнення міжнародної безпеки і стабільності в регіо­ні Центрально-Східної Європи; зміцнення внутрішніх основ на­ціональної безпеки України за допомогою НАТО. Використання досвіду і підтримки НАТО в підвищенні ефективності оборонно­го сектору України; створення вагомих передумов для ліквідації російської військової присутності на території України; поліп­шення міжнародного іміджу України; посилення консолідації української нації; зміцнення інститутів громадянського суспільс­тва; посилення прозорості влади; реальне забезпечення прав і свобод громадян, верховенства права; зменшення впливу росій­ського бізнесу на вітчизняну економіку і внутрішню політику в Україні; стимулювання економічних реформ.

Негативними наслідками виконання Україною критеріїв член­ства можна вважати: збільшення соціальної напруги серед війсь­ковослужбовців, зумовленої значним скороченням чисельності збройних сил; втрата українськими військовими підприємствами російських оборонних замовлень; деяке обмеження самостійності в прийнятті ключових рішень в галузі зовнішньої та оборонної політики; посилення розбіжностей геополітичних інтересів України і Росії та збільшення вірогідності на цьому тлі конфліктогенних проблем в російсько-українських відносинах.

Виникає питання: Коли ж Україна зможе виконати всі критерії членства і приєднатися до НАТО? Приєднання України до Алья­нсу залежатиме від декількох умов: від ступеня стратегічної і по­літичної важливості України для Альянсу; від того наскільки ус­пішно Україна зможе диверсифікувати свої політичні та еконо­мічні зв’язки з Росією; від рівня підтримки нових членів Альянсу і США. Але всупереч важливості зовнішніх факторів реальний рух України в НАТО обумовлюватиметься, насамперед, внутрі­шніми політичними та економічними перетвореннями.

Найгірший сценарій

Найгірший сценарій полягає в приєднанні України до Союзної держави Росії та Білорусі, в перетворенні території України на військовий плацдарм Російської Федерації. Такий сценарій є найгіршим для України і для НАТО, ставить під сум­нів весь дальший процес розширення Альянсу. У такому випадку зникають усі сприятливі умови, які забезпечують безпеку такого розширення. Витрати на забезпечення оборони і безпеки нових членів Альянсу зростуть у десятки разів. Результатом реалізації такого сценарію стане неминуче поглиблення конфронтації між НАТО і Росією. Завдяки приєднанню України Росія тільки зміц­нить свої імперські геополітичні амбіції. Отже, виникне фактор потенційної російської загрози для країн Центральної Європи, або, принаймні, виникне реальна можливість відновлення росій­ського домінуючого впливу в регіоні. Розширення російської вій­ськової присутності в Україні і Білорусії поставить НАТО перед необхідністю часткового розгортання своїх сил передового базу­вання на території нових членів. Політична конфронтація між Ро­сією і НАТО переросте у військово-політичну.

Для України реалізація такого сценарію означатиме остаточну втрату своєї європейської перспективи, втрату незалежності і державного суверенітету, повернення до авторитарного минуло­го. Ймовірність реалізації такого сценарію залежатиме переважно від розвитку внутрішньої ситуації в Україні, стане неминучим при домінуванні авторитарних тенденцій у системі політичної влади, дальшому посиленні економічної залежності від Росії.

Некращий сценарій

Некращий сценарій полягає в перетворенні України в «буферну зону». Цей сценарій уже частково реалізований. Украї­на, фактично, виявилася затиснутою між НАТО і Російсько- Білоруським військовим союзом. Друга хвиля розширення Алья­нсу тільки підсилить риси і контури «буферної зони». Сценарій може бути прийнятним для Альянсу з військової точки зору, оскільки не вимагає додаткового розгортання сил на території нових членів і не допускає великих витрат на забезпечення їх оборони і безпеки. Однак сценарій не може задовольняти НАТО з політичної точки зору. По-перше, консервує процес дальшого розширення Альянсу; по-друге, сприяє посиленню авторитариз­му і політичної нестабільності в Україні.

Справа в тому, що Україна як «буфер» може сприяти зміцнен­ню євроатлантичної безпеки тільки тоді, коли буде внутрішньо політично стабільною країною. Роль буфера позбавляє її зовніш­ніх умов для забезпечення такої стабільності. Ситуація непевнос­ті «буферної зони» провокуватиме Росію повернути собі цю те­риторію, яка колись належала їй. За умови військової присутності в буферній зоні Росія неминуче намагатиметься встановити в країні своє політичне й економічне панування. Якщо це станеть­ся, то тоді сценарій «буферної зони» буде проміжним на шляху втягування України в Російсько-Білоруський Союз.

Кращий із можливих сценаріїв

У відповідності з варіантом, який розробляють деякі західні політологи, «рішення про необхідність і терміни розши­рення Альянсу має засновуватися винятково на стратегічних кри­теріях і перебігу подій у Росії». Україна, як ніяка інша країна Центрально-Східної Європи, підпадає під ці критерії. Якщо Аль­янс мотивував розширення намірами забезпечити безпеку і зміц­нити паростки молодих демократій у країнах Східної Європи, то реалізації таких намірів більше всього потребує Україна, оскіль­ки відчуває найбільший дефіцит безпеки і демократії. Такий шлях приєднання України до НАТО відповідав би інтересам обох сторін. Реалізація такого шляху розширення стосовно Україні ос­таточно і назавжди б вирішила військово-стратегічну дилему в Європі. Приєднання України до НАТО не тільки б виключило можливість російської військової експансії, але й позбавило б Ро­сію можливості будувати скільки-небудь ефективну оборону на своєму західному стратегічному напрямку. Такий військово- стратегічний виграш НАТО мав би не менше значення для безпе­ки Європи, ніж розпад Варшавського Договору. Це б назавжди позбавило Росію її геополітичних амбіцій і дозволило б розвива­ти дійсно партнерські відносини між усіма європейськими краї­нами. Для України переваги такого шляху полягають у тому, що створюються умови одномоментно, вирішити її головне стратегі­чне завдання — інтегруватися в Європу, уникнувши тривалого і важкого шляху. Однак такий шлях мав би також ряд істотних не­доліків. Щоб уникнути негативних наслідків, навіть ставши чле­ном НАТО, Україна буде змушена орієнтуватися на домінуючу самооборону з опорою на власні Збройні сили і національну обо­ронну промисловість. НАТО може взяти на себе тільки окремі функції в забезпеченні оборони України.

Отже, розширення НАТО неминуче потребує зміцнення і поси­лення України як фактора стабільності Центрально-Східної Європи. Безпечне розширення «основної зони» неможливо без зміцнення «зони відповідальності» НАТО, центральне місце у якій займає Україна. Завдання, які стоять перед Україною при забезпеченні роз­ширення НАТО, полягають: по-перше, у тому, щоб не допустити но­вого витка конфронтації між Росією і НАТО; по-друге, не загострю­вати своїх відносин із Росією; по-третє, зміцнити свою власну національну безпеку. Результатом реалізації завдань у період розши­рення НАТО повинні стати: ліквідація російської військової присут­ності на території України; успішне завершення економічної та вій­ськової реформ; переведення відносин між НАТО й Україною з партнерства в ранг «НАТО — країна-кандидат». Всі ці умови зво­дяться до розуміння того, наскільки Україна є важливою для Заходу і США. Значимість ця багаторазово зростає з початком економічного і політичного освоєння Заходом і США пострадянського простору.

Література

Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено // Віче. — 2000. — № 9.

Конел Д. Хартія про особливі відносини з НАТО допоможе Україні знову зайняти належне їй місце у Європі // Наука і оборона. — 1998. — № 1.

Інтеграційні перспективи України. — К., 2003.

Шнайдер-Детерс В. Европейская перспектива Украины: по­лноправное членство или добрососедство? // Политическая мысль. — 2000. — № 2.

Ukraine: The Search for a National Identity / edited by Sharon L. Wolchik and Volodymyr Zviglyanich. — Lanham—Boulder— New York—Oxford: Rowman&Littlefield Publishers, Inc., 2000.