<<
>>

Становлення зовнішньої політики України

Україна виступає рівноправним учасником міжнарод­ного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, бере участь у загальноєвропейському про­цесі та в європейських структурах.

Послідовно реалізуючи курс, проголошений Декларацією про державний суверенітет, Верхов­на Рада законодавчо закріплювала право на самовизначення, пе­редбачене Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими до­кументами. З початку 90-х років ХХ ст., після проголошення державного суверенітету, розгорнувся процес міжнародного ви­знання України. 2 грудня 1991 року першою незалежність Украї­ни визнала і вирішила встановити дипломатичні відносини Польща. Тоді ж Канада заявила, що визнає Україну як незалежну державу. 4 грудня це зробили Литва і Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Тільки у грудні Україну як повноправного суб’єкта міжнародних відносин визнано 66 державами світу, серед них Аргентиною, Великобританією, Естонією, Ізраїлем, Італією, Ні­меччиною, США, Францією, Китаєм, Японією. Найвизначальні- шими стали останні дні 1991 р.: Україну визнали і всі держави Великої сімки, що свідчило про остаточний перелом у позиції сві­тової громадськості з приводу незалежності України. Вона стала членом Наради безпеки та співробітництва в Європі (тепер — Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 року — приєдналася до Ради Північноатлантичного співро­бітництва (з 1998 року — Рада євроатлантичного партнерства). Важливим кроком на шляху становлення України — повноправ­ного суб’єкта міжнародних відносин — стало введення атрибутів державності, зокрема визначення громадянства України, націо­нальної символіки, введення власної грошової одиниці. Зафіксо­вано та визначено правовий статус державного кордону України.

Звертаючись до парламентів і народів світу, Україна підкрес­лювала, що будує демократичну, правову державу, першочерго­вою метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

Неухильно дотримуючись норм міжнародного права, керуючись загальною Декларацією прав людини, Міжнародними пактами про права людини, Україна їх ратифікувала. Одна з держав-засновниць Ор­ганізації Об’єднаних Націй, у повній відповідності з метою і принципами Статуту Україна спрямовує зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, активізацію міжнародного спів­робітництва у розв’язанні екологічних, енергетичних, продоволь­чих та інших глобальних проблем. У важливому зовнішньополі­тичному документі незалежної України намічено основні кон­тури зовнішньополітичного курсу молодої української держави. У липні 1993 року Верховна Рада України прийняла важливий документ — Основні напрями зовнішньої політики України, де окреслено базові національні інтереси України і завдання її зов­нішньої політики. Наголошувалося, що базовою вимогою у здій­сненні зовнішньої політики є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів держави. По-перше, це стратегічні та геополітичні інтереси, в основі яких — забезпе­чення національної безпеки України та захист її політичної неза­лежності. По-друге — економічні інтереси, поєднані з інтегру­ванням економіки України у світове господарство. По-третє, це регіональні, субрегіональні, локальні інтереси, тобто забезпечен­ня різноманітних специфічних потреб внутрішнього розвитку України. З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання відпові­дальних і складних завдань. Головне — утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави. Органічними складовими є забезпечення стабільності міжнародного становища України, збереження територіальної цілісності держави та недо­торканності її кордонів, включення України у світову економічну систему для її повноцінного економічного розвитку, забезпечен­ня потреб громадян і підвищення добробуту народу.

Принципові основи зовнішньої політики України розвивають положення, визначені Актом проголошення незалежності Украї­ни, Зверненням Верховної Ради України «До парламентів і наро­дів світу» та ін.

документи, які відповідають загальновизнаним нормам та принципам міжнародного права. У двосторонніх і ба­гатосторонніх відносинах Україна керується принципами добро­вільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтру­чання у внутрішні справи, засуджує війну як знаряддя національної політики, дотримується принципу незастосування сили і загрози силою, прагне до розв’язання будь-яких міжнарод­них суперечок винятково мирними засобами. Україна не висуває територіальних претензій до сусідніх держав і не визнає жодних територіальних претензій до себе, неухильно дотримується між­народних стандартів прав людини, забезпечує права національ­них меншин, які проживають на її території і вживає належні за­ходи до збереження національної самобутності української діаспори відповідно до норм міжнародного права. В сучасних умовах дотримання прав людини не є лише внутрішньою спра­вою окремих держав, вважається принцип неподільності міжна­родного миру і міжнародної безпеки, а загроза національній без­пеці будь-якої держави становить загрозу загальній безпеці світу. Важливими основами, на яких базується зовнішня політика, є не­допущення присутності збройних сил інших держав на території України, а також розміщення іноземних військ на територіях ін­ших держав без їх ясно вираженої згоди, крім випадків застосу­вання міжнародних санкцій відповідно до Статуту ООН. Україна вважає необхідним застосування Збройних сил лише у випадках актів безпосередньої збройної агресії, а також будь-яких інших збройних зазіхань на територіальну цілісність і недоторканність державних кордонів.

Зовнішню політику Україна здійснює в напрямках: розвитку двосторонніх міждержавних відносин; розширення участі в євро­пейському регіональному співробітництві; співробітництва в ме­жах Співдружності незалежних держав (СНД); діяльності в ООН та інших міжнародних організаціях. Кожен з напрямків має ком­плекс пріоритетів, що зумовлюються національними інтересами України та її прагненням сприяти підтримці регіонального і зага­льного миру, забезпеченню міжнародної безпеки, реалізації гло­бальних проблем людства. Зокрема, пріоритетом у сфері двосто­ронніх відносин є активний розвиток політичних, економічних, науково-технічних, культурних та інших відносин з прикордон­ними країнами, західними державами — членами Європейської співдружності та НАТО; географічно близькими країнами; дер­жавами Азії, Азіатсько-Тихоокеанського регіону, Африки та Ла­тинської Америки.

На сучасному етапі пріоритетними функціями зовнішньої полі­тики України є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресу, розвитку куль­тури та освіти; участь у розв’язанні глобальних проблем сучасності; зв’язки з українською діаспорою; інформаційна діяльність.

<< | >>
Источник: Політологія: наука про політику: підручник [для студ. вищ. навч. закл.] / М. І. Грибан, В. Г. Кремень — К.: Центр учбової літератури,2009. — 840 с.. 2009

Еще по теме Становлення зовнішньої політики України:

  1. Стратегічним вектором зовнішньої політики України є її європейська орієнтація
  2. Зовнішня політика сучасної України. Україна у світовій спільноті
  3. Сутність, зміст, еволюція та роль міжнародних відносин і зовнішньої політики держави
  4. Етнонаціональна політика України
  5. Становлення та розвиток бюджетної системи України
  6. 1.4.1. Інтеграція України в Європейське співтовариство та пошук орієнтирів ґендерної політики
  7. 2. Міжнародна політика України
  8. 1. Воєнна політика держави: суть, структура. Воєнна доктрина України
  9. 3.1.2. Проблеми інституціонального оформлення державної політики щодо жінок та ґендерної політики в Україні
  10. 1.4.2. Ґендерна політика та політика стосовно жінок: визначення та співідношення
  11. 2.2. Конституційні засади реалізації державної політики стосовно жінок в Україні та формування ґендерної політики
  12. Предмет та метод науки про політику Що таке наука про політику?
  13. 2 Фіскальна політика інакше називається бюджетно-податковою політикою і являє собою заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та на виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни:
  14. 3.1. Суб’єкти державного управління процесами реалізації державної політики стосовно жінок і ґендерної політики в Україні