Стратегічним вектором зовнішньої політики України є її європейська орієнтація

що стала не просто одним з напрямків зовнішньополітичної діяльності, а важливим засобом та орієнти­ром внутрішньої трансформації суспільства, обов’язковою умо­вою європеїзації. Не випадково у лютому 2000 року в Посланні Верховній Раді України слушно підкреслювалося, що базовою основою дальшого розвитку України є європейський вибір, від­даність загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гаран­тованої демократії.

I в епоху революційних змагань Україна прагнула в Європу. Але тоді європейська орієнтація здебільшого мала військово- політичний характер. Прагнучи нейтралізувати домагання Росії, українська політична еліта шукала допомоги серед європейських сусідів — Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Великобрита­нії, Польщі. Вплив східної російської цивілізації на українське суспільство тоді значний, революційні гасла приваблювали не надто свідомих громадян, що неодноразово підкріплювалося і прямим військовим втручанням. Україна тоді поступово втрачала не тільки зв’язки з Заходом, але й втрачала власну державність.

Значну увагу науковому обґрунтуванню західної зовнішньо­політичної орієнтації приділяли українські вчені — Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, В’ячеслав Ліпинський та ін., наголошуючи на важливості та природності її для українського життя.

Перший етап. Європеїзація України — досить складне явище, взаємодія власних національних інтересів і інтересів Заходу, Єв­ропи. Якщо між Україною і Європою не буде суттєвих розбіжно­стей, можна стверджувати про вдалість процесу єднання.

Основні інтереси Західної Європи вважалися:

по-перше, збереження західної цивілізації і розширення спів­робітництва між її європейською, північноамериканською і тихо­океанською частинами; зміцнення її базових цінностей та інсти­тутів: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демо­кратичної ідеології тощо;

по-друге, формування нової структуризації світу на принци­пах глобальної економіки; протидія створенню і зміцненню будь- якого геополітичного блоку або стратегічної сили, які могли б протистояти західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності або антагоністичної багатополярності;

по-третє, обмеження впливу і експансії месіанських держав, упередження переростання регіональних конфліктів у глобальні війни;

по-четверте, збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та за­безпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах; зміцнення римленду (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіппін);

по-п’яте, зміцнення НАТО та її поширення на Схід; стимуля­ція приєднання до Європейського Союзу та європейської культу­ри країн Центральної Європи і країн, що утворилися після дезін­теграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

по-шосте, розбудова й поширення впливу міжнародних інсти­тутів, що відповідають західним цінностям, забезпечення інтег­рації незахідних країн у ці інститути; економічна і соціокультур- на експансія в інші країни, підтримка соціальних інститутів і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя; боротьба з міжнародним тероризмом.

Зовнішньополітичні інтереси України зводились:

по-перше, до зміцнення України як суверенної незалежної дер­жави, зростання ролі фундаментальних демократичних цінностей та зміцнення інститутів, що забезпечують добробут, безпеку і со- ціокультурний прогрес; повернення України в європейський ци- вілізаційний простір, всебічна інтеграція до європейських і євро­атлантичних політичних і соціальних структур, а також структур безпеки;

по-друге, до посилення економічного та політичного потенці­алу і дієспроможності України в широкому розумінні за рахунок прискорення внутрішнього розвитку, участі в європейських стру­ктурах безпеки, укладання двосторонніх і багатосторонніх дого­ворів, отримання відповідних гарантій безпеки тощо; пріоритетна орієнтація на інтеграцію до Європейської співдружності. Погли­блення спеціального партнерства з НАТО, курс на приєднання (як перший крок) до політичних структур організації, яка є нарі­жним каменем усієї структури європейської безпеки;

по-третє, до зміцнення стратегічного партнерства зі США та зв’язків з країнами Західної Європи відповідно до національних інтересів і пріоритетів України; підтримка і розвиток рівноправ­них, взаємовигідних економічних, політичних і соціокультурних відносин з Російською Федерацією; зміцнення та консолідація особливих відносин із стратегічно важливими сусідами, насампе­ред з Польщею, країнами Балтії, Туреччиною, Грузією, Азербай­джаном та країнами Вишеградської групи; сприяння формуванню поясу стабільності та регіональних структур безпеки від Балтій­ського і Чорного морів до Закавказзя і Центральної Азії;

по-четверте, до активної участі у створенні європейських і єв­разійських транспортних коридорів по Балто-Чорноморсько- Близькосхідній осі і по осі Західна Європа — Україна — Закавказ­зя — Центральна Азія — Китайська народна республіка, викори­стання таких коридорів для створення надійної багатоальтерна-

тивної системи постачання енергоносіїв і стратегічно важливої сировини; курс на альтернативне лідерство на територіях колиш­нього СРСР і, насамперед, у Чорноморсько-Каспійському регіоні; активна кооперація з тими країнами, які вбачають в Україні на­дійного рівноправного партнера, вільного від великодержавних і гегемоністських амбіцій;

по-п’яте, до протидії неконтрольованому іноземному економі­чному проникненню; всебічного захисту економічного суверені­тету, недопущення встановлення будь-яких форм економічної і політичної залежності; до блокування поточних спроб односто­ронньої іноземної соціально-культурної та інформаційної експа­нсії й домінування; цілеспрямованого формування в масовій сві­домості універсальних європейських і євроатлантичних цінностей і соціокультурних орієнтацій; боротьби з міжнародним тероризмом.

Отже, суттєвих розбіжностей між інтересами Західної Європи та України немає, хоча, безумовно, окремі проблеми були, є і за­лишатимуться в майбутньому. Потрібно постійно відшукувати спільні інтереси та використовувати їх в ім’я всіх учасників єв­ропейського інтеграційного процесу.

Важливим аспектом процесу інтеграції України в Європу є розширення співробітництва з європейським міждержавним утворенням — Європейським Союзом. Утворився Європейський Союз в результаті послідовного розвитку інтеграції країн Захід­ної Європи. Початок 50-х років ХХ ст. вважається початком єв­ропейської інтеграції. Саме тоді Франція запропонувала створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, Ні­меччини та інших західноєвропейських країн («план Шумана»). Головною метою програми стало примирення Франції та Німеч­чини, недопущення між ними війни у майбутньому. Найважли­вішим засобом досягнення мети мав стати механізм управління виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю — та наднаціонального конт­ролю за ними. Контроль мав здійснювати вищий орган (прообраз Європейської Комісії). «План Шумана» реалізовано після підпи­сання Паризького договору про створення Європейського співто­вариства вугілля і сталі. До складу співтовариства увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція («європейська шістка», що далі стала локомотивом європейської інтеграції).

Країни європейської шістки підписали договір про Європейсь­ке оборонне співтовариство, прагнули створити ще й Європей­ське політичне співтовариство. Та не судилося стати реальністю ані Європейському оборонному співтовариству, ані Європейсь­кому політичному співтовариству. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після тривалих дискусій вирішив від­класти ратифікацію Договору про Європейське оборонне співто­вариство. А це зробило недоречним і підписання Договору про Європейське політичне співтовариство. На початку 50-х років XX ст.

В 60-х роках XX ст. підписується Договір про злиття виконав­чих органів Європейського співтовариства вугілля і сталі, Євроа- тому та Європейського економічного співробітництва. Створю­ється єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європей­ська комісія, Рада європейських співтовариств, Європейський па­рламент та Суд європейських співтовариств. В середині 70-х ро­ків ХХ ст. до існуючих органів додається новий — Європейська рада, що складається з глав держав та урядів країн-членів Євро­пейських співтовариств. В кінці 60-х років завершується форму­вання зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох ета­пів інтеграції) Європейського економічного співробітництва. Тоді ж завершується і формування спільного ринку. В 70-х роках почався процес розширення Європейського економічного співто­вариства: членами співтовариства стали Великобританія, Данія та Ірландія, Греція, Іспанія та Португалія. Ставилася мета створення єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інте­грації, що передбачав гармонізацію економічної політики).

На початку 90-х років у Маастрихті підписано Договір про Єв­ропейський союз (саме поняття Європейський союз появилось в період Паризької конференції), визначались так звані три колони Союзу: перша колона — Європейські співтовариства: Європейське співтовариства вугілля і сталі, Євроатом та Європейське співтова­риство (замість старої назви Європейське економічне співтовари­ство').

Другий етап — 1994—1998 роки — починається з ратифікації Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Євро­пейським союзом і переведення співробітництва у практичну площину. Важливими подіями стали: проведення у березні 1995 року першого засідання Спільного комітету Україна — Європей­ський союз; підписання тоді ж в Люксембурзі тимчасової угоди про торгівлю та питання, пов’язані з торгівлею між Україною та Європейським співтовариством, Європейським співтовариством вугілля і сталі та Європейським співтовариством атомної енергії; відкриття в Брюсселі представництва України при Європейсько­му союзі; визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою; проведення в Києві першого самміту Україна — Єв- росоюз.

Третій етап у відносинах між Україною та Європейським сою­зом почався в березні 1998 року, коли Угода про партнерство і спів­робітництво набрала чинності. Тоді ж відбулось перше засідання Ради з питань співробітництва між Україною та Європейським сою­зом, на якому Україна офіційно заявила про прагнення здобути ста­тус асоційованого членства в Євросоюзі. В 1998-1999 роках у Відні та в Києві проведено самміти Україна — Євросоюз, а в 2000 році в Парижі відбувся черговий самміт Україна — Євросоюз, де обгово­рювалися економічні відносини. Самміти Україна — Євросоюз ста­ли постійно діючим інститутом входження України в Європу. Регу­лярно двічі на рік, проводяться зустрічі Україна — Євросоюз на рівні міністрів закордонних справ і на рівні політичних директорів. Розвивається і договірно-правова база відносин Україна — Євросо- юз: на додаток до Угоди про торгівлю текстильною продукцією, де­якими сталеливарними виробами, а також співробітництво в галузі термоядерного синтезу та ядерної безпеки. В кінці 90-х років в Киє­ві підписано багатостороння угода про інституційні основи ство­рення міждержавної системи транспортування нафти та газу. Закла­дено правові основи дальшого співробітництва між Україною та Євросоюзом, сформульовано основні положення стратегії інтеграції України до Європейського союзу.