Політична культура

Поняття політичної культури стійко увійшло до складу клю­чових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що пол­ітичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності ситуацій, що виника­ють, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології.

Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні пол-

Тема 6. Політична свідомість та політична культура ітико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забез­печать ефективність їх реалізації.

Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань, соціальної ети­ки, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття "політична культура" було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX - на початку XX ст., дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі і вченими Росії: В.І.Гер'є, В.В.Івановським, М.Я.Острогорським.

У 50-і рр. XX ст. в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою.

Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г.Ал- мондом і С. Вербою в книзі "Громадянська культура" (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють: "...інтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів". Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об’єктів.

Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості. Прибічники так званої всеосяжної інтер­претації включають в політичну культуру поряд з психологіч­ними настановами і відповідні їм форми поведінки суб’єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи, що розк­ривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.

Для четвертої групи уявлень характерно визначення політич­ної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.

Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були ускладнені.

Політична культура являє собою систему історично сфор­мованих відносно тривких настанов, переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціо­нування політичних інститутів.

Політична культура містить знання про політику, знайом­ство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оцінні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сто­рону політичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщи­ни, негативне ставлення до проявів екстремістських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визна­чають, як можна і як слід діяти в політичному житті.

Слід розрізняти політичну культуру особистості і політич­ну культуру суспільства. Для характеристики політичної куль­тури особистості важливо прищепити усвідомлення суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру вклю- ченості в реалізацію політичної влади. Політична культура сус­пільства - інституалізований і неінституалізований історичний та соціальний досвід національної й наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.

Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізува­ти специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведінку різноманітних груп і прошарків населення.

Г.Алмонд і С.Верба виділили три "чистих" типи політичної культури: патріархальний, для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більше не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Апо­літичність, замкнутість на місцевій або етнічній солідарності характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кру­гозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.

Другий тип - підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основно­му, в плані спускання зверху норм, яких необхідно дотримува­тися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання покарання або очікування благ.

І третій тип - "партиціпаторна політична культура", або пол­ітична культура участі, для якої характерна зацікавленість грома­дян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.

Автори даної типологізаціі підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провінціалістсько- підданський, піддансько-партиціпаторний, провінціалістсько- партиціпаторний.

Перший змішаний тип характерний для переходу від провінціалізму до централізованої влади, характеризується лояльністю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу актив­ної самоорієнтації у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн, що роз­виваються, на етапі переходу до буржуазної демократії. Основ­на задача полягає у збереженні спадковості в розвитку.

Для країн зі стабільним демократичним режимом характер­ний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильність до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень пол­ітичної активності, раціоналізм у прийнятті політичних рішень,

терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю до де­мократичних засобів їхнього розв’язування.

Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспіль­ного розвитку. Вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, пред­ставницьку та політичну культуру високої громадянськості.

Польський політолог Є.Вятр запропонував інший критерій - характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є.Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократич­ну (що тотожна громадянському типу Г.Алмонда і С.Верби).

Ми розглянули приклади створення універсальних типологій. Актуальною бачиться побудова і аналіз типологій політичної культури окремих країн, виділення субкультур.

Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій - прогностичну, що вияв­ляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, ви­являє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона - 112

найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча фун­кція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.

Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпе­чується спадковість у суспільному розвитку.

Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабілізація політичного процесу в Україні багато в чому зале­жатиме від перетворень в політико-культурній сфері.

Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної куль­тури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналізму.

В Росії неодноразово робилися спроби політичної модерн­ізації, однак вони мали незавершений характер, за смугою ре­форм йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської і грома­дянської, остання знаходилась в стадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтні 1917 р. Історичні традиції були підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що вик­лючав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадя­нина. Майже три Генерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: ставка на насильницьке "ощасливлення" людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтаційність мислення, прихильність силовим засобам розв’язування конфліктів.

У більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демок­ратії, які засновані на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минуло­го, прихильність до демократичного вибору, однак політико-куль- турні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до кінця не ви­коренені, що створює загрозу виникнення і розростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспівпадінні очікувань та реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного способу життя до сучасного не підкріплюється зро­станням добробуту. Атмосфера дезорієнтації, невпевненості в зав­трашньому дні пов’язана з крахом звичних атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою "історичної пам’яті" у відношенні володіння і розпорядження влас­ністю. Реформи асоціюються з погіршенням власного матеріаль­ного становища. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до зубожіння більшої частини населення. Бідність - категорія не тільки економічна, а й політико-культурна. Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних позиці­ях, виникають умови для розв’язування конфронтації засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм послаблюють систе­му отримань та противаг по відношенню до можливості встанов­лення диктаторського режиму.

У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачить­ся збереження національної згоди. Основою його може висту­пати суспільний консенсус у відношенні прихильності до де­мократичного реформування.

Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна вик­ликати соціальну катастрофу, стримує процес політико-культур- них змін. Політичної стабілізації сприяла б наявність чітко виз­наченої мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об’єднувати в собі ідеї економ­ічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціаль­ного реформування необхідно визначення кордонів, вихід за які неприпустимий. Відправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною га­рантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі ро­бітничих рук, інтелектуальних здібностях.

Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцій центральних і місцевих органів влади, стимулю­вання регіональних програм у сфері соціально-економічного реформування може стати базою для політико-культурних змін.

У нинішній момент лише в окремих колах міського населен­ня, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорієнтація. Тому проблема порушення негативних аспектів традиціоналістської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефектив­ності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності міжкультурного обміну.

3.